Темна вежа. Темна вежа VII, стр. 165

Частина п’ята

СКАРЛАТНЕ ПОЛЕ

КАН’-КА НО РЕЙ

Розділ I

ЧИРЯК І ДВЕРІ

(ПРОЩАВАЙ, МОЯ МИЛА)

Упродовж останніх днів їхніх тривалих мандрів, після того як Білл (тепер уже просто Білл, не Заїка) висадив їх біля «Федерального» на краю Білих Земель, у Сюзанни Дін почастішали напади плачу. Передчуваючи зливу з очей, вона вибачалася перед супутниками та йшла в кущі, буцімто до вітру. А там сідала на повалений стовбур чи просто на сиру холодну землю, затуляла обличчя долонями й давала волю сльозам. Якщо Роланд і знав про це (а не помітити її червоних очей після повернення він не міг), то взнаки цього не давав. Сюзанна здогадувалася, що він знає.

Час її перебування в Серединному (і Прикінцевому) світі добігав кінця.

На своїй гарній помаранчевій машині Білл довіз їх до одинокого квонсета, на фасаді якого висіла старезна табличка:

Сюзанна припускала, що з фактичної точки зору Федеральний аванпост 19 стояв на Білих Землях Емпатики, але повітря вже стало значно тепліше, коли дорога до Вежі пішла вниз, і сніг на землі лежав дуже тонким шаром. Попереду то тут, то там видніли діброви, але Сюзанна думала, що далі лежать відкриті простори, схожі на прерії американського Середнього Заходу. Біля аванпосту росли кущі, на яких за теплої погоди, либонь, достигали ягоди (може, навіть лаконоса), але о цій порі лише голе гілля метлялося на невпинному вітрі. На узбіччях дороги до Вежі (від її колишнього покриття лишилися хіба що поодинокі нагадування) з-під тонкої снігової ковдри росла висока трава. Вона шепотіла на вітрі, і Сюзанна знала її пісню: «Комала-кам-ками, кінець мандрів не за горами».

— Далі мені не можна, — сказав Білл і заглушив двигуна, обірвавши Літл Річарда на півноті. — Кажу вибачайте, як говорять у селах Прикордонної Дуги.

Їхня поїздка тривала півтора дня, й увесь цей час робот розважав їх «золотими ретро-хітами». Для Сюзанни деякі пісні були цілком сучасними: наприклад, «Цукрову хатинку» і «Теплову хвилю» постійно крутили по радіо, коли вона повернулася зі своєї маленької подорожі до Міссісіпі. Решти пісень вона не чула взагалі. Музика зберігалася не на платівках і касетах, а на красивих сріблястих дисках, що їх Білл називав «сі-ді». Він вкладав їх у гніздо на захаращеній інструментами приладовій панелі снігоочисника, і музика долинала щонайменше з восьми різних колонок. Сюзанна підозрювала, що їй сподобалась би будь-яка музика, але особливо на душу лягли дві пісні, яких вона ніколи не чула раніше. Перша, шалено щаслива композиція, називалась «Вона любить тебе». [96] Друга, сумна й меланхолійна, мала назву «Гей, Джуд». А Роланд її, схоже, знав, бо підспівував, хоча в його версії слова були інші, ніж у тій, що лилася з багатьох колонок снігоочисника. На її запитання Білл відповів, що гурт називався «Бітлз».

— Дивна назва для рок-гурту, — завважила Сюзанна.

Патрік, який сидів на крихітному задньому сидінні з Юком, постукав її по плечі. А коли вона розвернулася, простягнув їй альбом, сторінки якого одну за одною зараз заповнював. Під зображенням Роланда в профіль він друкованими літерами написав: «BEATLES», а не «Beetles». [97]

— Все одно дивна назва для рок-гурту, як її не напиши, — вперто не здавалася Сюзанна, і зненацька її осяяло. — Патріку, ти володієш доторком? — А коли художник насупився й розвів руками, мовляв, «не розумію, про що ти», перефразувала питання: — Ти можеш читати мої думки?

Всміхнувшись, він знизав плечима. «Не знаю», наче промовляв той жест. Але Сюзанна думала, що Патрік знав. І знав дуже добре.

До «Федерального» вони дісталися близько полудня, і там Білл нагодував їх смачним обідом. Патрік свою порцію заковтнув і сів збоку (під ногами в нього одразу ж примостився Юк), щоб малювати решту своїх супутників за столом у колишній кімнаті відпочинку. Стіни в цій залі вкривали телеекрани — Сюзанні здалося, що їх не менш ніж триста чи навіть більше. І створювали їх, мабуть, на віки, бо деякі ще й досі працювали. Декілька показували схили пагорбів, що оточували квонсет, але на більшості екранів був лише сніг, а на одному бігли хвилясті смуги, від яких Сюзанну починало трохи нудити, якщо вона надовго затримувала на них погляд. Екрани зі снігом, пояснив їм Білл, колись демонстрували зображення з орбітальних супутників, але камери на них уже давно зламалися. А от екран з хвилястими лініями був цікавіший. Білл розповів їм, що донедавна він показував Темну вежу. А тоді якось зненацька зображення зникло, розчинилося в таких от смугах.

— Думаю, Багряному Королю не подобалося, що його показують по телевізору, — сказав Білл. — Особливо якщо він знав, що до нього скоро прийдуть гості. Хочете ще сандвічів? Запевняю вас, їх чимало. Ні? А супу? Може, ти, Патріку? Знаєш, тобі треба їсти, бо ти занадто, занадто худий.

Патрік повернув до них лицевим боком свій альбом і показав картинку: Білл уклоняється Сюзанні, тримаючи в одній металевій руці тацю з охайно нарізаними сандвічами, а в другій — карафку чаю з льодом. Як і всі картинки, що їх малював Патрік, вона перевершувала звання карикатури, але рука, що її створила, рухалася надприродно швидко. Сюзанна аж у долоні заплескала. Роланд всміхнувся і кивнув. Патрік розплився в усмішці, не розтискаючи зубів, щоб їм не довелося бачити порожнечу, що зяяла за ними. А відтак недбало перегорнув аркуш і заходився творити щось інше.

— На задньому повір’ї є парк транспортних засобів, — сказав їм Білл. — Багато з них уже повиходили з ладу, але деякі досі працюють. Я можу виділити вам вантажівку з приводом на чотири колеса, хоча запевнити вас у тому, що вона їхатиме без проблем, не можу. Втім, до Темної вежі вона вас довезе, бо до неї звідси не більше ста двадцяти коліс.

Сюзанна відчула, як у шлунку щось затріпотіло й обірвалося. Сто двадцять коліс — це ж сотня миль, а то й трішечки менше. Вони справді були близько. Так близько, що аж страшно стало.

— Не раджу вам підходити до Вежі після того, як опуститься темрява, — застеріг їх Білл. — Я принаймні не підходив би, знаючи про нового мешканця. Але що таке одна ніч у таборі на узбіччі дороги для таких великих мандрівників, як ви? Це ж дрібниці! Проте навіть враховуючи цю одну ніч у дорозі, з усіма можливими поломками машини, які затримають вас (відають боги, все може статися), завтра вранці ближче до полудня кінцева мета вашої подорожі вже з’явиться у полі вашого зору.

Роланд замислився над цим. Думав довго й ретельно. Сюзанні довелося примусити себе дихати, поки він думав, бо якась частина її єства дихати не хотіла.

«Я не готова, — думала та частина. Та була ще й глибша частина, та, що пам’ятала кожну подробицю сну, що повторювався (і розвивався), і от вона мала дещо іншу думку: — Я не повинна була дійти взагалі. Не повинна була».

Нарешті Роланд сказав:

— Білл, я дякую тобі. Ми всі кажемо спасибі, але думаю, ми відхилимо твою люб’язну пропозицію. Якщо спитаєш мене чому, я не зможу тобі відповісти. Розумію лише, що завтра — це зарано. Мені здається, ми решту дня маємо пройти пішки, так само, як долали увесь довгий шлях сюди. — Він глибоко вдихнув і видихнув. — Я ще не готовий до зустрічі з Вежею. Наразі ні.

«І ти теж! — зачудовано подумала Сюзанна. — Теж не готовий».

— Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати свій розум і серце. А може, навіть душу. — Він сягнув рукою в задню кишеню й витяг ксерокопію поеми Роберта Браунінга, яку залишили для них в аптечці Дандело. — Тут є слова про те, що слід згадати давні часи перед останньою битвою… чи останнім протистоянням. Добре сказано. І, можливо, мені потрібно якраз те, про що говорить поет, — спогад про раніші, щасливіші моменти життя. Я не знаю. Але якщо Сюзанна не заперечуватиме, я б пішов пішки.