Темна вежа. Темна вежа VII, стр. 149
— Я хочу, щоб ти вирізав з мене цю трикляту штуку, — заявила вона.
Роланд похитав головою.
— Ми почекаємо ще трохи, щоб загоїлося саме.
— Чому?
— Різати болячку не варто, якщо в цьому немає нагальної потреби. Особливо тут, у глухоманці, як сказав би Джейк.
Вона погодилася (не завдавши собі клопоту виправити помилку Роланда), але перед сном її тривожили неприємні образи: ось чиряк розростається, дюйм за дюймом поїдаючи її обличчя, перетворюючи її голову на суцільну чорну, вкриту кіркою закривавлену пухлину. У темряві такі видіння вражали своєю переконливістю, та, на щастя, вона була надто втомлена, щоб довго лежати без сну.
Другого дня у Шкурному таборі (як подумки охрестила його Сюзанна) Роланд збудував велику хитку конструкцію над новим багаттям, низьким і повільним. Вони висушили шкури димом по дві й поскладали їх поряд. Пахли готові шкури навдивовижу приємно. «Шкірою пахне», — подумала вона, піднісши одну до обличчя, і розсміялася. Зрештою, то й була шкіра.
Третій день вони провели за «шитвом». І тут Сюзанна нарешті показала клас, перевершивши стрільця. Роланд робив широкі й невдалі стібки. Вона подумала, що жилетки й рейтузи, які він шив, протримаються місяць, щонайбільше два, а тоді стануть розлазитись. Вона ж у цьому ділі була значно досвідченіша. Шитво було вмінням, яке їй передавали мати й обидві бабці. Попервах кістяні голки Роланда видалися їй жахливо незручними. Довелося прив’язати до великого пальця і мізинця правої руки маленькі напальники з оленячої шкіри. Відтак робота пішла жвавіше, і вже ближче до середини дня «шитва» вона брала предмети одягу з Роландової купки й зміцнювала їх своїм швом, кращим і щільнішим. Вона думала, що він заперечуватиме (чоловіки-бо горді), але він змовчав і, напевно, мудро вчинив. Бо на всі скарги й прискіпування йому, швидше за все, відповіла б Детта.
Коли настала третя ніч їхнього перебування в Шкурному таборі, кожен з них надбав собі жилетку, пару штанів і пальто. Також у кожного було по парі рукавичок, великих і кумедних, проте рукам у них було тепло. І, якщо вже зайшлося про руки, Сюзанна знову ледве могла зігнути пальці. Вона з сумнівом подивилася на купу шкур, що залишились, і спитала в Роланда, чи завтра в них буде черговий день шитва.
Обміркувавши все як слід, він похитав головою.
— Думаю, ми повантажимо їх у Таксі Хо Фат, та ще трохи м’яса, обкладемо його шматками криги зі струмка, щоб не пропало.
— Але коли почнуться сніги, з Таксі нам доведеться розпрощатись?
— Так, — визнав він. — Але на той час ми вже зробимо з решти шкур одяг, а м’ясо з’їмо.
— Просто ти не можеш довго тут залишатися, ось у чому річ, правда ж? Ти чуєш її поклик. Темної вежі.
Роланд подивився у багаття, яке рівно потріскувало, і нічого не сказав. Та й не потрібно було.
— А як ми потягнемо далі наші ґунна, коли підійдемо до Білих Земель?
— Волоком. А дичини там буде більш ніж достатньо.
Вона кивнула і хотіла було лягти. Але він узяв її за плечі й розвернув обличчям до багаття. Наблизив своє обличчя до неї впритул, і секунду-дві їй здавалося, що він хоче поцілувати її на добраніч. Проте він довго й пильно роздивлявся присохлий чиряк у неї біля рота.
— Ну? — нарешті спитала вона. Більше сказати не змогла, бо тоді б він почув, як тремтить у неї голос.
— По-моєму, він уже трохи зменшився. А коли вийдемо з Поганих Земель, то може зажити сам по собі.
— Ти впевнений?
Стрілець одразу ж похитав головою.
— Я сказав «може». А тепер лягай. Тобі треба відпочити.
— Гаразд, але розбуди мене вчасно. Я теж хочу постояти на чатах.
— Так. Лягай.
Вона лягла і заснула ще до того, як заплющила повіки.
Вона в Сентрал-парку, надворі досить холодно і видно, як виривається з рота дихання. Небо над головою біле-біле, сніжне небо, але їй не холодно. Ні, адже вона вбрана в нове пальто з оленячої шкіри, штани, жилетку й кумедні шкіряні рукавички. На голові в неї теж якийсь убір, він прикриває її вуха, тому їм так само тепло, як всьому тілу. Зацікавившись, вона знімає шапку і бачить, що та не шкіряна, як решта одягу. То червоно-зелена плетена шапка. Спереду на ній написано «ВЕСЕЛОГО РІЗДВА».
Вона вражено дивиться на шапку. Хіба можна відчути дежа-вю уві сні? Очевидячки, так. Вона роззирається навколо і бачить Едді та Джейка, з усмішками до вух. Голови в них неприкриті, і вона усвідомлює, що тримає в руках поєднання тих шапок, які були на них у якомусь іншому сні. Вона відчуває величезний приплив радості, неначе щойно розв’язала нерозв’язну, на всезагальну думку, проблему: наприклад, знайшла квадратуру кола чи найбільше просте число (на тобі, Блейне, їж, нехай твої мізки вибухнуть, божевільний ти чух-чух).
На Едді спортивна кофтина з написом «Я П’Ю НОЗЗ-А-ЛУ!»
На Джейку — з написом «Я ЇЖДЖУ НА „ТАКУРО-СПІРИТ“!»
В обох у руках чашки з гарячим шоколадом, того, найкращого, mit schlag, і вершки розцятковані бризками мускатного горіха.
— Який це світ? — запитує вона і розуміє, що десь неподалік колядники співають «Що за дитя».
— Ти повинна відпустити його, нехай сам іде своїм шляхом, — каже Едді.
— Атож. І стережися Дандело, — додає Джейк.
— Не розумію, — каже Сюзанна й простягає їм свою плетену шапочку. — Хіба це не ваше? Хіба ви не носили її одну на двох?
— Вона може стати твоєю, якщо захочеш, — каже Едді й простягає їй чашку. — На, я приніс тобі гарячий шоколад.
— Більше жодних близнюків, — каже Джейк. — Є лише одна шапка, чи ж ти не бачиш?
Не встигає вона відповісти, у повітрі лунає голос, і сон починає розпливатися.
— ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, — каже голос. — Це ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ.
З кожним словом світ стає що далі, то нереальніший. Едді та Джейк прозорішають, вона бачить крізь них. Добрі пахощі гарячого шоколаду зникають, поступаючись запаху попелу
(середа)
та шкіри. Вона бачить, що губи в Едді ворушаться, і думає, що він промовляє ім’я, а потім
— Сюзанно, пора прокидатися, — сказав Роланд. — Твоя зміна.
Вона сіла, роззираючись навколо. Багаття вже горіло не так яскраво.
— Я чув, як він рухався десь там, — сказав Роланд, — але то було вже давно. Сюзанно, з тобою все гаразд? Наснилося щось?
— Так. У цьому сні була лише одна шапка, і вона була на мені.
— Я тебе не розумію.
Вона й сама себе не розуміла. Сон уже вивітрився з голови, як це буває зі снами. Єдине, що вона добре пам’ятала, — ім’я на вустах Едді, яке він промовив перед тим, як зникнути назавше. Патрік Денвіл.
Розділ V
ДЖО КОЛЛІНЗ ІЗ ПРОВУЛКА ДИВАКА
За три тижні після сну про одну шапку три фігурки (дві великі й одна маленька) вигулькнули з лісу, що ріс на узвишші, й повільно побрели величезним відкритим полем униз до наступного лісу. Одна з більших фігурок тягла позаду себе іншу на якійсь штуці, що більше скидалася на санчата, ніж на волокушу.
Юк бігав туди й назад між Роландом і Сюзанною, неначе ніс безупинну варту. Від холодної погоди й харчування олениною його шерсть погустішала й вилискувала. О теплішій порі року земля, що її вони втрьох зараз перетинали, могла бути лукою, але тепер п’ятифутовий шар снігу укривав грунт. Тягти було легше, бо дорога тепер вела вниз. І Роланд нарешті дозволив собі сподіватись, що найгірше залишилось позаду. Іти через Білі Землі було не так уже й важко — принаймні поки що. Тут водилося багато дичини й було безліч гілок для вечірнього багаття, а чотири рази, коли погода погіршилась і почався сніговій, вони просто залягли й чекали, коли віхола дійде до лісистих гірських хребтів, що простягалися на південний схід, і там ущухне. Зрештою так і сталося, хоча найсердитіші завірюхи тривали по дві доби, тож, знову ступивши на Шлях Променя, маленький загін побачив, що снігу намело три фути. У відкритих місцинах, де бушував пронизливий північно-східний вітер, замети нагадували океанські хвилі. Деякі з них майже з верхівкою вкрили високі сосни.