Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 68

Настала черга Кінга поглянути на годинник.

— Якщо я скоро не виїду, Бетті Джонс телефонуватиме, щоб спитати, чи не забув я, що в мене є син. А потім мені ще треба проїхати близько ста тридцяти миль в північному напрямку, отаке. Це могло б у мене вийти набагато легше, якби я не пив пива. А не пити, в свою чергу, мені було б легше, якби в мене на кухні не сиділи двійко озброєних привидів.

Роланд машинально кивав. Він потягнувся до свого патронташа, витяг звідти патрон і почав крутити його між великим і вказівним пальцями лівої руки.

— Тільки ще одне питання, якщо твоя ласка, і тоді ми підемо своїм шляхом, а тобі залишимо твій.

Кінг погодився.

— Давайте, питайте. — Він подивився на третю бляшанку пива у себе в руці, а тоді випорожнив її у мийку з виразом жалю на обличчі.

— Це ти написав «Темну вежу»?

Едді оцінив це питання як безглузде, але очі Кінга спалахнули, він осяйно посміхнувся.

— Ні! — відповів він. — І якщо я колись напишу книжку про те, як писати книжки, — а я, либонь, зміг би це зробити, бо працював викладачем цього предмета, поки не звільнився, щоб самому цим займатись, — я повторю те саме. Ні цю, ані якусь іншу, жодної. Я знаю, що є письменники, котрі справді самі пишуть, але я не належу до них. Фактично, коли в мене зникає натхнення і я намагаюсь вибудовувати сюжет, історія, яку я пишу, зазвичай перетворюється на лайно.

— Я щось не второпаю, про що це ти говориш, — сказав Едді.

— Ну, це як… ух, класно!

Патрон, що перекочувався туди-сюди між великим і вказівним пальцями, ніби сам собою підстрибнув і опинився на тильному боці пальців стрільця, почав ходити його ледь тремтячими кісточками.

— Так, — погодився Роланд. — Так і є, хіба ні?

— Так і Джейка ти загіпнотизував на придорожній станції. Таким чином змусив його згадати про те, як його вбили.

«І Сюзанну, — подумав Едді. — Точнісінько таким чином він загіпнотизував Сюзанну, тільки ти про це ще не знаєш, сей Кінг. А може, й знаєш. Може, десь глибоко в душі ти про все знаєш».

— Мене теж намагалися гіпнотизувати, — сказав Кінг. — Фактично, коли я був малим, на Топшемському ярмарку [103] один дядько витяг мене на сцену і намагався змусити, щоб я кудкудакав куркою. Нічого не вийшло. Це було десь в той час, як загинув Бадді Холлі. І Біг Боппер. І Річі Веленс. [104] Тодана! О Дискордія!

Він раптом затрусив головою, ніби прочищаючи її, і перевів погляд від танцюючого патрона на Роландове обличчя.

— Я щойно говорив щось?

— Ні, сей, — Роланд дивився на танцюючий патрон — той рухався вперед-назад, вперед-назад, — і, природно, очі Кінга також повернулися до набою.

— Що відбувається в той час, коли ти створюєш історію? — поцікавився Роланд. — Скажімо, мою історію.

— Вона просто з’являється до мене, — відповів Кінг. Голос його ослаб. Став дрімливим. — Вона співає в мені — це гарний момент, а потім виходить назовні, коли я ворушу пальцями. Але ніколи крізь голову. Крізь пуп виходить чи ще якось. Був такий редактор… гадаю, це був Максвел Перкінс… котрий називав Томаса Вулфа… [105]

Едді розумів, що робить Роланд, і знав, що не варто, либонь, перебивати, але втриматися не міг.

— Троянда, — промовив він. — Троянда, камінь, незнайдені двері.

Кінгове обличчя освітилося радістю, хоча його очі так і не відривалися від патрона, що танцював уздовж пальців стрільця.

— Насправді там камінь, листок і двері, — промовив він. — Але троянда мені ще більше подобається.

Кінга пройняло цілком. Едді здалося, ніби він насправді чує, як зі смокчучими звуками спливає свідомість із цього чоловіка. Йому спало на думку, що така примітивна пригода, як телефонний дзвінок, могла б у цей критичний момент змінити напрямок усього життя. Він підвівся і, попри задубілу, болючу ногу, рухаючись тихесенько, пішов туди, де на стіні висів телефонний апарат. Зачепив пальцями дріт і потяг з силою, аж поки той не тріснув.

— Троянда, камінь, незнайдені двері, — погодився Кінг. — Це міг бути Вулф, авжеж. Максвел Перкінс називав його «божественною еоловою арфою». О, погублений і вітром оплаканий! Усі ті забуті обличчя! [106] О Дискордія!

— Як ця історія приходить до тебе, сей? — спитав Роланд тихо.

— Я не люблю нью-ейджерів… прозирання крізь кришталь… усього того спіри-туа-лізму, син-хроні-зації… але вони називають це утворення каналів, а отже… як воно відчувається… як щось усередині каналу.

— Або у промені? — спитав Роланд.

— Усе суще служить Променю, — промовив письменник і зітхнув. Прозвучало це так жахливо сумно, що в Едді аж спина сиротами взялася.

ОДИНАДЦЯТЬ

Стівен Кінг стояв у курному пасмі надвечірнього сонячного світла. Воно освітлювало йому щоку, дугу лівого ока, ямку біля кутика рота. Кожна сива волосина на лівому боці його бороди перетворилася на промінець світла. Він стояв посеред світла, й від цього ту каламутну тінь, що оповила його, було видно ясніше. Дихання в нього уповільнилося до трьох-чотирьох подихів на хвилину.

— Стівене Кінг, ти мене бачиш? — запитав його Роланд.

— Хайл, стрільцю, я бачу тебе дуже добре.

— Коли ти побачив мене вперше?

— Тільки сьогодні.

Роланд цьому помітно здивувався і трохи знервувався. Зовсім не такої відповіді він очікував. Але Кінг продовжив:

— Я бачив не тебе, а Катберта. — Пауза. — Ви з Катбертом розламували хліб і розкидали під шибеницею. Про це йдеться у вже написаній частині.

— Атож, ми це робили. Коли на ній гойдався кухар Гекс. Ми тоді були усього лиш хлопчаки. Тобі цю історію розповів Берт?

Але Кінг не дав відповіді на це.

— Я бачив Едді. Я бачив його дуже ясно. — Пауза. — Катберт і Едді близнюки.

— Роланде, — почав Едді притихлим голосом. Роланд обірвав його, різко мотнувши головою, і поклав кулю, за допомогою якої він гіпнотизував Кінга, на стіл. А Кінг все дивився туди, де вона щойно була, так, ніби продовжував її бачити. Та, либонь, таки й бачив. Порошинки танцювали навкруг його темної кудлатої голови.

— Де ти був, коли побачив Катберта й Едді?

— У повітці, — голос Кінга впав. У нього почали тремтіти губи. — Тітонька посадила мене туди, бо ми хотіли втекти.

— Хто ви?

— Я з моїм братом Дейвом. Нас зловили і привели назад. Усі казали, що ми погані хлопці, негідники.

— І тобі довелося сидіти у повітці?

— Так, і пиляти дрова.

— Це така тобі була кара.

— Так, — у кутику Кінгового правого ока набрякла сльоза. Покотилася йому по щоці, загубившись у бороді. — Курчата мертві.

— Курчата у повітці?

— Так, вони, — за першою сльозою котилися інші.

— Від чого вони померли?

— Дядько Орен каже, курячий грип. У них розплющені очі. Вони такі… трохи лячні.

«А можливо, й зовсім не трохи, — подумав Едді. — Судячи зі сліз на його зблідлих щоках».

— Ти не міг піти з повітки?

— Поки не попиляю дрова — ні. Девід свою частину вже попиляв. Тепер моя черга. На курчатах павуки. Павуки у їхніх тельбухах, такі червоненькі. Як крапочки червоного перцю. Якщо вони перескочать на мене, я захворію на грип і помру. Але потім я повернуся.

— Чому?

— Я стану вампіром. Стану його рабом. Може, його писарем. Його хатнім письменником.

— Чиїм?

— Господаря Павуків. Багряного Короля, в’язня Вежі.

— Боже мій, Роланде, — прошепотів Едді. Його трусило. Що це вони тут таке надибали? Що за гніздо розворушили? — Сей Кінг, Стіве, а скільки було… скільки тобі зараз років?

— Сім, — пауза. — Я упісявся, прямо в штанці. Не хочу, щоб мене кусали павуки. Ці червоні павуки. Але тоді прийшов ти, Едді, і я став вільним.

Він радісно посміхнувся, щоки блищали від сліз.