Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 63

— А граємо ми, Роланде, за віки.

Роланд стиснув руку в кулак, легенько стукнув по запилюженій панелі старого «форда» Джона Каллема і кивнув.

— Будь-що може протривати на тій ділянці, ти це усвідомлюєш? Будь-що! Якась будівля, парк, пам’ятник або Національний інститут звукозапису. Поки там залишається троянда. Цей дядько, Карвер, може легалізувати корпорацію «Тет», можливо, працюючи разом із Діпно…

— Так, — погодився Роланд. — Мені сподобався Діпно. У нього правдиве обличчя.

Едді теж так думав.

— У будь-якому разі вони можуть скласти юридичний документ, яким буде захищено троянду: аби троянда залишалась там завжди, що б не трапилось. І я відчуваю, що так воно й буде. І в 2007, у 2057, у 2525, у 3700… чорт забирай, у 19000 році… я гадаю, вона буде завжди там рости. Бо хоч вона й тендітна, але все ж таки, на мою думку, безсмертна. Проте ми мусимо все зробити правильно, поки маємо на це шанс. Бо цей світ — ключовий. У ньому нема шансів десь трохи щось підпиляти, якщо ключ не обертається. Не думаю, щоб у цьому світі можна було б якусь подію переробити наново.

Роланд трохи посидів замислено, а тоді показав на грунтовий шлях, що губився поміж дерев і вів у ліс задивлених облич і співочих голосів. Серед гармонії всього, що наповнює життя значенням і сенсом, що тримається правди, що визнає Білість.

— А як ти думаєш, Едді, той чоловік, котрий живе наприкінці цієї дороги, чи він насправді людина?

— Гадаю, що так, і не лише тому, що нам так розказував Джон Каллем. Я відчуваю це отут, — Едді поклав собі руку на груди, на серце.

— І я також.

— Ти так кажеш, Роланде?

— Атож, кажу. А він безсмертний, як ти гадаєш? Бо я багато всякого надивився за всі ті роки, а чуток наслухався ще більше, але ніколи не чув про чоловіка або жінку, котрі б жили вічно.

— Не думаю, щоб він потребував безсмертя. Гадаю, єдине, що йому треба робити, — це писати правильну історію. Бо деякі історії якраз і живуть вічно.

В очах Роланда зблиснуло розуміння.

«Нарешті, — подумав Едді. — Нарешті він уторопав».

Але як же довго він сам не міг до цього дійти, а потім ще й таке проковтнути?

Господи, після всіх тих інших чудес, які він бачив, мусив би й зрозуміти, проте останній крок йому довго не вдавалось зробити. Навіть після того, як йому стало зрозуміло, що людина з плоті й крові, живий отець Каллаген, вистрибнула з роману «Салемз-Лот», він не міг ще зробити той рішучий крок. Зрушило його тільки тоді, коли він довідався, що Кооп-Сіті міститься в Бронксі, а не в Брукліні. Принаймні в цьому світі. Єдиному світі, що має важливе значення.

— А може, його нема вдома, — промовив Роланд, тоді як світ навкруг них застиг в очікуванні. — Може, чоловіка, котрий створив нас, немає вдома?

— Ти ж знаєш, що він там.

Роланд кивнув. І в його очах засвітилися ті давні вогники, відблиски того вогню, що ніколи й не згасав, того, що освітлював весь його шлях вздовж Променя від самого Ґілеаду.

— Тоді їдьмо! — вигукнув він хриплим голосом. — Рушай, заради отця твого! Якщо він Бог — наш Бог, я подивлюся йому в очі і спитаю в нього дорогу до Вежі!

— А хіба ти спершу не спитаєш, як дістатися до Сюзанни?

Щойно це питання злетіло в Едді з язика, як він уже пошкодував і молився про те, щоб стрілець не відповідав йому.

І Роланд не відповів. Він лише крутнув рештками пальців на правій руці.

Їдьмо, їдьмо.

Едді ввімкнув передню передачу і спрямував «форд» Джона Каллема на просіку. Вони поїхали у величну співочу силу, котра пронизувала їх, немов вітер, перетворювала їх на щось не менш ілюзорне, ніж думка або сновидіння в голові якогось сплячого бога.

ТРИ

За чверть милі дорога розгалужувалась. Едді вибрав ліву гілку, хоча на стрілці, що вказувала туди, було написано РАВДЕН, а не КІНГ. Здійнята ними курява висіла у дзеркальці заднього огляду. Спів солодко дурманив, пливучи крізь нього, мов спирт. Волосся так і стирчало в нього на голові, а м’язи тремтіли. Візьмися він зараз діставати зброю, подумав Едді, клятий револьвер, мабуть, випав би йому з руки. Та якби він його навіть утримав, прицілитися все одно не зміг би. Незрозуміло, як чоловік, котрого вони шукали, може жити так близько біля цього співу, спати і їсти, не кажучи вже про написання тих своїх історій. Та звісно ж, Кінг не просто жив побіля цього звуку, якщо здогадка Едді правильна, саме Кінг і був його джерелом.

Але якщо він має родину, як ведеться їм? І навіть, якщо й не має, то як щодо його сусідів?

Праворуч виринула під’їзна алея, а…

— Стоп, Едді.

Сказав ці слова Роланд, але абсолютно не схожим на свій голосом. Він різко зблід, що видно було навіть крізь його кальїнську засмагу.

Едді зупинився. Роланд незграбно смикав ручку на дверцятах зі свого боку, але не зміг їх відчинити, тож по пояс вистромився у вікно (Едді почув, як пряжка його ременя дряпонула хромовану смужку, що обрамляла вікно «форда») і виригав просто на оґґан. Коли Роланд знову гепнувся на сидіння, вигляд він мав виснажений і водночас схвильований. Очі, що зустріли погляд Едді, сяяли древньою синявою.

— Поїхали.

— Роланде, ти певен…

Роланд лише крутнув пальцями, дивлячись прямо вперед, крізь запилюжене лобове скло «форда».

— Їдьмо, їдьмо, заради отця твого.

Едді рушив.

ЧОТИРИ

Дім був того типу, що його торговці нерухомістю називають ранчо. Едді це не здивувало. Його здивувало інше — те, яким скромним був цей дім. Тоді він змусив себе пригадати, що не кожний, хто пише, багатий письменник, а стосовно молодих авторів цю істину треба ще й надвоє ділити. Випадковий мимодрук, вочевидь, зробив його другий роман раритетом у середовищі бібліоманіяків, проте Едді мав сумніви, щоб Кінг отримував із таких продажів авторські гонорари. Чи роялті, як вони це називають.

А проте на розворотному майданчику стояв новенький джип «черокі» з ловкеньким індіанським візерунком, намальованим на борту, з чого також можна було судити, що Стівен Кінг не голодує заради свого мистецтва. Перед будинком містився дитячий манеж з дерев’яними драбинками й розкиданими навкруги пластмасовими іграшками. У Едді від його вигляду тьохнуло серце. Калья навчила його чітко: діти ускладнюють проблеми. Судячи з іграшок, діти, що живуть тут, ще маленькі. І ось до них приїздять двоє дядьків, озброєних великокаліберними револьверами. Дядьків, котрі саме зараз не зовсім при добрім розумі.

Едді заглушив двигун «форда». Каркнула ворона. Гудів моторний човен — судячи зі звуку, більший за той, що вони чули раніше. Поза будинком яскраві промені сонця відбивалися від синьої води. І голоси співали: Ком, ком, кама-кама-комала.

Грюкнуло, це Роланд відкрив дверцята машини й виліз надвір, трохи похитнувшись: поранене стегно, сухий крутій. Виліз Едді, розминаючи занімілі, немов чужі, ноги.

— Таббі, це ти?

Голос долетів з-за правого рогу будинку. А тоді, поперед того голосу, поперед чоловіка, якому він належав, з’явилася тінь. Ніколи Едді ще не бачив тіні, котра б наповнювала його таким страхом і цікавістю. Він подумав, і то з абсолютною ясністю: «Звідти йде мій творець. Це він, атож, правду кажу».

А голоси співали.

Комала-ком-йокелемене, ось той, хто створив мене.

— Ти щось забула, любонько?

Тільки останнє слово прозвучало з отим східним протягом — люубонько, на такий манер його промовив би Джон Каллем. А тоді з’явився й сам господар будинку, особисто. Побачив їх і зупинився. Роланда він побачив і застиг. Разом з цим замовкли й співочі голоси, і гудіння човна на озері, схоже, теж припинилося. На якусь мить весь світ завис у повітрі. А тоді цей чоловік розвернувся й побіг. За мент до того Едді ще встиг помітити жахливий зблиск впізнавання на його обличчі.

Слідом за ним, немов кіт за пташкою, блискавично метнувся Роланд.