Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 61

Він відірвав папірець, зробив крок до залізного фургона і засунув квитанцію під чорний склоочисник на лобовому склі.

Ця сцена розвеселила Сюзанну.

— Нарвався на штраф. І, судячи з їхньої розмови, це не вперше.

Мія теж мимовіль відволіклася.

— Сюзанно, а що там написано на фургоні, отам, збоку?

Відбулася невеличка запинка, коли Сюзанна виступила трохи наперед і їм перекосило зір. Дивне це було відчуття для Мії, ніби щось залоскотало їй глибоко в голові.

Сюзанна, так само зачудована:

— Там написано: ЦЕРКВА СВЯТОГО БОГА-БОМБИ. Ерл Гарріген. І ще: ЗА СВОЇ ПОЖЕРТВИ ВИ ОТРИМАЄТЕ ВИНАГОРОДУ НА НЕБЕСАХ.

— Що таке небеса?

— Інша назва галявини в кінці шляху.

— А…

Виконавши свій обов’язок, «Патрульний-Наглядач» Бензик почимчикував геть, зчепивши руки за спиною, сині формені штани обтягували його доволі важкий зад. Тим часом преподобний Гарріген розставляв свої мольберти. Картина на одному з них зображала чоловіка у білому балахоні, котрий виводить із в’язниці іншого чоловіка. Голова того, що в балахоні, сяяла. На іншій картині білий балахон відвертався від монстра з червоною шкірою й рогами на голові. Скидалося на те, що монстр вельми сердитий на сея Білого Балахона.

— Сюзанно, оце таким, як ота червона істота, люди тутешнього світу малюють Багряного Короля?

Сюзанна:

— Гадаю, так. Якщо тобі цікаво — це Сатана, володар нижнього світу. Хай би цей Божий чоловік зупинив для тебе таксі, як ти на це? Застосуй черепашку.

Знову з підозрою (просто Мія, вочевидь, не могла інакше):

— Що це ти таке кажеш?

— Правду кажу! Атож! Як говорив Ісус Христос, жінко.

— Гаразд, гаразд.

Мія вочевидь ніяковіла. Діставши з кишені черепашку, вона наблизилась до преподобного Гаррігена.

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Раптом Сюзанні сяйнула думка, що вона мусить зробити. Сюзанна відокремилась від Мії (якщо ця жінка не зловить собі таксі за допомогою магічної черепашки, вона геть пропаща), міцно заплющила очі й уявила собі Доґан. Розплющила очі прямо там. Вона вхопила мікрофон, у який перед тим кликала Едді, й натисла кнопку.

— Гаррігене! — промовила вона в мікрофон. — Преподобний Ерл Гарріген, ви мене чуєте? Як чутність, дорогенький? Ви чуєте мене?

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ

Преподобний Гарріген доволі надовго відволікся від своїх трудів, спостерігаючи, як чорна жінка — до того ж із гарними формами, хвалити нашого Господа — сідає в таксі. Машина від’їхала. Йому ще багато чого треба було зробити, перш ніж розпочне свою щовечірню службу, — сутичка з офіцером Бензиком була всього лише увертюрою, — але він так і стояв, так і дивився, як підморгують, зникаючи вдалечині, задні вогні таксі.

Чи щось із ним трапилось?

А що саме?.. Чи таке можливо, щоб…

Преподобний Гарріген укляк посеред тротуару, не звертаючи ніякої уваги на перехожих (утім, більшість із них його теж не помічали). Він зчепив пальці своїх великих добряче намолених рук і підніс їх до підборіддя. Він пам’ятав, що в Біблії говориться про те, що молитва — це приватна справа, яку треба відправляти в затишному місці, і він багато часу на самоті відстоював на колінах, авжеж, Господи, але також він вірив у те, що Бог хоче, аби люди подеколи могли бачити, як виглядає молільник, бо більшість з них — кажу тобі Гоосподи! — забули, що воно таке. І не було кращого, не було для балачки з Богом милішого місця, ніж тут, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці. Тут звучав спів, ясний і чистий. Він підвищував дух, прочищав розум… і, просто попутно, очищав також шкіру. То звучав не голос Бога, преподобний Гарріген не богохульний йолоп, аби повірити в таке, натомість йому на думці були ангели. Так, каже Гоосподь, каже Бомба-Гоосподь, голосом се-ра-фима!

— Господи, чи ти скинув на мене щойно свою Божу-бомбочку? Я питаю, чи той голос, котрий я щойно чув, — він був твій чи мій власний?

Нема відповіді. Так часто нема ніякої відповіді. Він ще про це поміркує. А наразі треба готуватися до служби. До шоу, якщо сказати, як говорять плебеї.

Преподобний Гарріген підійшов до свого фургона, як завжди, припаркованого біля жовтого бордюру, і відчинив задні двері. Дістав звідти брошури, вистелену шовком тарелю для пожертв, яку поставив на тротуар поряд із собою, а потім і міцний дерев’яний ящик. Трибуну, з якої він провіщатиме, — здійміть ваші руки і співайте алілуя?

О, так, брате, коли ти дістався такого місця, на що тільки не погодишся.

ВІДСПІВ:

ЗАСПІВ:

Одинадцятий куплет

ПИСЬМЕННИК

ОДИН

Діставшись до невеличкого торговельного центру в місті Бриджтоні — супермаркет, пральня і навдивовижу капітальна аптека — обидва, і Роланд, і Едді, одразу ж це відчули: ні, не лише спів, а й нагромадження сили. Вони підносились на ній вгору, немов якимсь шаленим, чарівним ліфтом. Едді вловив себе на думках про магічний порошок Дзвінки й магічну пір’їну Дамбо. [88] Відчуття було схоже на те, ніби вони наближалися до троянди, і в той же час зовсім не таке. Не було почуття піднесеної святості чи безгрішності у цьому містечку в Новій Англії, проте щось тут таки діяло і було воно потужним.

Едді вів машину від Іст-Стоунгема до Бриджтона, керуючись знаками, що провадили його з одного путівця на інший, і попутно відзначав ще дещо — неймовірно свіжу виразність цього світу. Літні соснові ліси вражали такою глибокою зеленню, якої він не просто ніколи не бачив, а навіть уявити собі раніше не міг. Від пташок, що шугали в небі, в нього буквально перехоплювало подих, навіть від звичайнісіньких горобців. Кожна тінь на землі виглядала м’якою й об’ємною, якщо хочеш — нахились, скрути, мов клапоть оксамиту, і забирай.

Нарешті Едді запитав у Роланда, чи й той відчуває щось схоже.

— Так, Едді, — відповів Роланд. — Я відчуваю, і бачу, і чую… просто ніби на дотик.

Едді кивнув. Він мав таке саме відчуття. Цей світ виглядав реальнішим за саму реальність. Цей світ, він… антитодеш. На краще означення він не спромігся. Схоже, вони опинилися в самісінькій серцевині Променя. Едді відчував, як їх несе вздовж нього, ніби рікою крізь ущелину в бік водоспаду.

— Але я боюся, — продовжив Роланд. — У мене таке відчуття, ніби ми наближаємося до центру всього — може так статися, навіть до самої Вежі. Тож зрозуміло, що після всіх тих років, після того, як сам цей похід став для мене всім, його кінець лякає.

Едді кивнув. У нього аналогічно. Звісно, що страшно. Якщо навіть не сама Вежа випромінює цю надзвичайну силу, то й тоді це все одно робить щось потужне й страшне, пов’язане з трояндою. Але не зовсім тотожне їй. Двійник троянди? Може бути й таке.

Роланд задивився на автостоянку, на людей, котрі вешталися під літнім небом, по якому повільно сунули пухкі товсті хмари, і, схоже, не усвідомлювали, що світ навкруг них потужно співає, що всі ті хмари пливуть в небесах своїм, одвіку відомим їм шляхом. Вони не усвідомлювали власної краси.