Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 6

— Роланде, поглянь, — гукнув Едді тремтячим від жалю і гніву голосом. — Ах, чорти б їх узяли, поглянь-но.

Наприкінці путівця, там, де Джейк, Бенні Слайтмен і близнюки Тейвері перечікували, перш ніж зробити свій останній рятівний ривок через дорогу, сяяв хромовими відблисками на сонці подряпаний, пошарпаний інвалідний візок із заляпаним кров’ю, покритим пилом сидінням. Його ліве колесо було неоковирно вивернуте й покривлене.

— Чому ти промовляєш так злостиво? — поцікавився Хенчик. До нього тулився Кантаб і близько дюжини старійшин, котрих Едді іноді стиха називав «підрясниками». Двійко з них були на позір набагато старішими за самого Хенчика, і Роландові пригадалися слова, сказані йому Розалітою минулої ночі. «Чимало з них, не молодші за Хенчика, долатимуть ту стежину після настання темряви». Нехай ще не темно, але ж невідомо, чи хтось з них спроможний дійти до майже стрімкого відтинку стежки, не кажучи вже про решту дороги на вершину, до отвору печери.

— Вони привезли катальне крісло твоєї жінки сюди на її честь. І на твою. То чому ти промовляєш так злостиво?

— Тому що воно не мусило бути таким побитим і в ньому мусила б сидіти вона, — відповів Едді старому. — Ти спроможний зрозуміти це, Хенчику?

— Злостивість — найзгубніше з почуттів, — співуче проголосив Хенчик. — Злостивість згубна для мозку й гибельна для серця.

Губи Едді стиснулися, перетворившись на тоненький шрам під носом, проте йому вдалося утриматись од відсічі. Він підійшов до понівеченого Сюзанниного крісла-візка — той прокотився тисячі миль відтоді, як вони знайшли його в Топіці, але тепер його катальні дні завершилися, — і задивився на нього з печаллю. Коли вслід за ним рушив Каллаген, він махнув йому рукою, щоб не наближався.

Джейк дивився на те місце на дорозі, де було нагло вбито Бенні. Звісно, тіло хлопця зникло і хтось засипав витеклу з нього кров свіжим шаром оґґану, проте Джейк зрозумів, що все одно бачить темні плями. І відрубану руку Бенні, що лежить з розкритою долонею. Джейк згадав, як татусь його друга, хитаючись, вигулькнув з кукурудзи, як він побачив, що син його лежить тут. Секунд з п’ять він неспроможний був видати й звуку, і Джейк подумав, що цього часу могло вистачити на те, щоб повідомити сею Слайтмену, які неймовірно невеликі в них втрати: один загиблий хлопець, одна мертва дружина ранчера і ще один хлопець зі зламаною гомілкою. Чисто дрібниці. Та ніхто цього не зробив, і тоді Слайтмен-старший заскавулів. Джейк гадав, що ніколи не забуде того скавуління, і завжди пам’ятатиме, як Бенні лежав у пилюці, з відрубаною рукою.

Поряд з місцем, де впав Бенні, лежало щось іще, покрите грязюкою. Джейк помітив промельк металевого зблиску. Він припав на коліно і виколупав з землі одну з Вовчих убивчих куль, штучку, що зветься «снич». Модель «Гаррі Поттер», судячи з напису на її боці. Вчора він тримав парочку таких у жмені, відчуваючи їхнє тріпотіння. Чуючи їхнє неголосне, загрозливе дзижчання. Ця ж кулька була мертвою, мов каменюка. Джейк випростався й жбурнув її в бік купи закиданих кукурудзинням вовчих трупів. Жбурнув сильно, аж рука йому заболіла. Цю руку, либонь, судомитиме завтра, але йому було це байдуже. Також байдужа йому була й Хенчикова несхвальність щодо злості. Едді бажав повернути свою дружину, а Джейк — друга. І якщо Едді десь наприкінці подорожі міг отримати те, чого бажав, то Джейк Чемберз — ніколи. Бо мертвий — це пожертва, що завше залишається з жертводавцем. Мертві, як діаманти, вони — назавжди.

Йому хотілося рухатися, хотілося, щоб ця частина Східного Шляху вже була в них за спиною. Йому хотілося також перестати бачити понівечене, порожнє крісло Сюзанни. Але манні стали в коло навкруг того місця, де відбувалася битва, і Хенчик проголошував молитву таким високим пронизливим голосом, що Джейку аж вуха заболіли: звучало вельми схоже на верещання переляканої свині. Хенчик промовляв до когось на ім’я Обер, благаючи безпечного проходу до печери й успіху у заповзятті без втрати життів і розуму (цей момент Хенчикової молитви здався Джейкові особливо тривожним, оскільки розум йому ніколи не ввижався чимось, за що можна молитися). Вождь також благав Обера пооживити їхні магніти й вагадла. І насамкінець благав про кейвен, осердя магії, ця фраза, здавалося, мала особливу силу для цього народу. Коли він закінчив, усі в унісон промовили — Обер-сам, Обер-кра, Обер-канта — і опустили розімкнуті руки. Дехто укляк на колінах, аби ще трохи потеревенити з реально Великим босом. Тим часом Кантаб підвів з півдесятка молодших манні до кибитки. Вони разом стягли її сніжно-біле шатро, під яким, як виявилося, лежали величенькі дерев’яні ящики.

«Там вагадла-пробійники і магніти, — здогадався Джейк, — набагато більші за ті, що вони носять на шиях». Для цієї маленької операції вони привезли з собою важку артилерію. Ящики були позначені зірками, місячними серпами та якимись незрозумілими геометричними фігурами, що більше скидалися на кабалістичні знаки, ніж на християнські символи. Проте нема жодних підстав вважати манні християнами. Нехай вони схожі на квакерів або амішів [4] своїми плащами, бородами і капелюхами з круглими наголовками, звісно, вони можуть вряди-годи кинути в розмові Всевишній або Вседержитель, але ж ані аміші, ані квакери, наскільки це було відомо Джейку, не захоплювалися подорожами до інших світів.

З іншого воза дістали довгі відполіровані дерев’яні дрюки, їх просунули в металеві муфти на споді помальованих ящиків. Як дізнався Джейк, ці ящики називалися коффами. Манні понесли їх, як релігійні святині носять вулицями середньовічного міста. Джейк гадав, що в якомусь сенсі ці ящики й були для них релігійними святинями.

Вони вирушили путівцем, уздовж якого так і валялися розкидані клапті тканини, стрічки та маленькі іграшки. То були приманки для Вовків, і на ці приманки вони якраз і клюнули.

Досягши того місця, де застрягла нога Френка Тейвері, Джейк почув у себе в голові голос красуні-сестрички того негодящого мерзотника: «Допоможи йому, благаю, сей». Він і допоміг, хай простить його Господь. А Бенні загинув.

Джейк відвернувся, скривився, а тоді подумав: «Ти тепер стрілець, ти здатен тепер на більше». І змусив себе озирнутися.

Рука отця Каллагена опустилася йому на плече:

— Синку, з тобою все гаразд? Ти страшенно зблід.

— Зі мною все окей, — відповів Джейк. До горла йому підступив клубок, і великий, але він змусив себе проковтнути його і продовжив, дурячи не Каллагена, а радше себе: — Авжеж, я в повнім порядку.

Каллаген кивнув і перекинув свій гунна (ледащий рюкзак міського жевжика, котрий в глибині душі не вірить, що справді йде кудись далеко) з лівого плеча на праве.

— А що буде, коли ми дістанемося тієї печери? Якщо ми її дістанемося?

Джейк похитав головою. Він не знав.

ТРИ

Зі стежкою все було гаразд. Чимало каміння насипалося на неї, тож тим людям, що несли коффи, йти було важкувато, але в іншому сенсі зараз їм було легше, ніж попереднього разу. Землетрусом зсунуло ту величезну брилу, що була загороджувала прохід біля вершини. Едді пригледівся і побачив, що каменюка, тепер розколота навпіл, валяється далеко внизу. Всередині неї порода виявилася світлішою, тож Едді вона здалася схожою на найбільше в світі круто зварене яйце.

І печера також залишилася на своєму місці, хоча тепер перед її отвором височіло осипище. Едді приєднався до гурту молодших манні, допомагаючи їм прибирати ту купу, і відкидав убік повні жмені глинистого сланцю (гранатові зерна зблискували в деяких шматках, немов краплини крові). В Едді попустилася попруга, якою було оперезано його серце, коли він побачив вхід, хоча йому не сподобалася теперішня мовчазність печери, котра була збіса балакучою під час їхнього попереднього візиту. Звідкілясь, з безодні її горла, йому вчувалося рипуче скиглення протягу, але більш нічого. Де зараз його брат Генрі? Генрі б переминав кісточки щодо того, як джентльмени Балазара його вбили, а винний у цьому Едді. Де його матінка, котра погоджувалась би з Генрі — і робила б це з такими само жалібними нотами в голосі? Де Марґарет Айзенгарт, зі скаргами до Хенчика, свого діда, на те, як її знеславили як забудькувату, а тоді й покинули? Ця печера була Печерою голосів задовго до того, як стати Печерою дверей, але тепер голоси замовкли. А двері виглядали як… блазенські — це слово першим зринуло в Едді в голові. А другим було — нікчемні. Колись ця печера була поінформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаємність і міць її дверям забезпечувала скляна куля — Чорна Тринадцятка, що через них і з’явилася у світ Кальї.