Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 40

— Добре, — сказав Едді. — Хто він такий? Почнемо з цього. Хто такий Стівен Кінг?

— Письменник, — відповів Каллем, кинувши на Едді погляд, у якому читалося: чи ти здурів, синку? Живе зі своєю родиною у Бриджтоні. [51] Доволі гарна людина, як я чув.

— Далеко звідси цей Бриджтон?

— Ну… десь миль двадцять, двадцять п’ять.

— Якого він віку?

Едді діяв навпомацки, вірячи з шаленою впевненістю, що правильні запитання мусять знайтися, але не маючи ясного уявлення, які саме.

Джон Каллем примружив одне око, здається, щось вираховував.

— Не старий ще, гадаю я. Якщо тридцятка вже є, то недавно стукнуло.

— А ця книжка… «Салемз-Лот»… чи стала вона бестселером?

— Цього не знаю, — відповів Каллем. — Тільки можу сказати, що з місцевих багацько люду її читало. Бо в ній дія відбувається в Мені. Ну й ще, звісно, по телевізору її рекламували. Також фільм був за його першою книжкою, але я не ходив на нього. Задуже кривавий.

— Як називався фільм?

Каллем замислився, потім похитав головою.

— Не можу пригадати точно. Одне якесь слово, я геть певний того, що дівоче ім’я, але зараз не пригадаю. Може, згодом.

— А він, бува, не нахожий, як вам здається?

Каллем засміявся.

— Народився й виріс отутечки, в штаті Мен. Гадаю, він не нахожий, а населець.

Роланд дивився на Едді зі зростаючим нетерпінням, тож Едді вирішив капітулювати. Це було гірше за гру «двадцять запитань». [52] Та все ж, чорт забирай, отець Каллаген таки реальний, а він же присутній у художній книжці, написаній цим чоловіком, Кінгом, і цей Кінг живе в місцевості, що служить магнітом для тих, що їх Каллем називає нахожими. Одна з цих нахожих істот дуже нагадала Едді слугу Багряного Короля. Лиса жінка, у котрої в лобі було щось на кшталт кривавого ока, як описав її Джон.

Час із цим наразі покінчити і вирушати до Тауера. Який він не огидний, але саме Кельвін Тауер володіє пустищем, де росте найкоштовніша у всьому всесвіті дика троянда. До того ж він добре знається на рідкісних книжках і тих, хто їх написав. Цілком можливо, що й про автора «Салемз-Лота» він знає дещо більше, ніж відомо Джонові Каллему. Час закінчувати, проте…

— Окей, — промовив він, кидаючи м’яч озерному наглядачеві. — Замикайте м’ячик, і ми вирушаємо на Діміті-роуд, якщо ваша ласка. Лише два останніх питання.

Каллем знизав плечима і поклав м’яч Карла назад до шафки.

— Це твоя гра.

— Знаю, — погодився Едді… і раптом, вдруге після того, як він пройшов крізь двері, він відчув, що Сюзанна десь зовсім поряд. Побачив її, вона сиділа в приміщенні, заповненому старовинним на вигляд науково-дослідним обладнанням. Це напевне Джейків Доґан… лише такий, яким його уявляла собі Сюзанна. Він побачив, як вона щось говорить у мікрофон, і хай він не чув її слів, зате він бачив її величезний живіт і налякане обличчя. Де б вона не була, вона вже вельми вагітна. Вагітна й готова розродитися. Йому було цілком ясно, що вона говорить: «Прийди, Едді, врятуй мене, врятуй нас обох, зроби це, поки ще не пізно».

— Едді? — покликав Роланд. — Ти весь посірів. Нога?

— Так, — відповів Едді, хоча зараз нога в нього зовсім не боліла. Він знову згадав про вирізьблювання ключа. Про усвідомлення жахливої відповідальності за те, щоб той вийшов точно таким, який потрібен. І ось він знову опинився майже в такій же ситуації. Він ухопився за щось, авжеж, він був цього певен… але за що саме? — Так, заболіла нога.

Він витер піт з лоба.

— Джоне, щодо назви книжки. «Салемз-Лот». Там насправді йдеться про Джерусалемз-Лот?

— Атож.

— У книжці це назва міста.

— Атож.

— Другій книжці Стівена Кінга.

— Атож.

— Його другому романі.

— Едді, — промовив Роланд. — Годі уже.

Едді тільки відмахнувся, скривившись від болю в руці. Вся його увага була сконцентрована на Джонові Каллемі.

— Міста Джерусалемз-Лот насправді не існує, так?

Каллем подивився на Едді, як на божевільного.

— Звісно, що не існує. Це ж вигадана історія про вигаданих людей у вигаданому місті. Там йдеться же про вам-пі-рів.

«Так, — подумав Едді, — а якби я оголосив, що маю підстави вважати вампірів реальними істотами… не кажучи вже про невидимих демонів, магічні кулі і відьом… ви б гарантовано мали певність, що я збожеволів, чи не так?»

— А ви часом не знаєте, чи цей Стівен Кінг усе життя прожив у Бриджтоні?

— Ні, не все. Він зі своєю сім’єю перебрався сюди десь роки три тому. Гадаю, раніше вони жили у Віндемі, [53] перш ніж переїхали до нас з північної частини штату. А може з Реймонда? [54] У всякому разі, з якогось міста на Великому Себаго. [55]

— Чи справедливо було б сказати, що нахожі почали тут з’являтися після того, як сюди перебрався цей письменник?

Кошлаті брови Каллема поповзли йому на лоба, а тоді наїжилися. З того боку озера донеслося голосне, ритмічне виття, схоже на звук протитуманного ревуна.

— А знаєш, — промовив Каллем. — Схоже, ти маєш рацію. Можливо, це лише випадковий збіг, а може бути, й ні.

Едді кивнув. Він почувався емоційно виснаженим, як той адвокат наприкінці довгого й важкого перехресного допиту.

— Кінчаймо цей цирк, — сказав він Роланду.

— Гарна ідея, — промовив Каллем і кивнув у бік ритмічного звуку ревуна. — Це човен Тедді Вілсона. Він наш місцевий констебль. А також і єгер. — Цього разу замість м’яча він кинув Едді ключі від машини. — Поїдеш тією, що має автоматичну трансмісію. На випадок, якщо ти трохи заіржавів. На вантажівці в мене жорстка коробка передач. Поїдеш за мною, а якщо трапиться якась халепа, погудиш.

— Аякже, обов’язково, — відповів йому Едді.

Виходячи надвір услід за Каллемом, Роланд спитав:

— Знову була Сюзанна? Тому в тебе обличчя так посірішало?

Едді кивнув.

— Ми їй допоможемо, якщо зможемо, — сказав Роланд. — Але, так може статися, що цей напрямок тільки й веде до неї.

Едді розумів це. А ще він розумів, що, коли вони дістануться до неї, може вже бути пізно.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Дев’ятий куплет

ЕДДІ ПРИКУШУЄ ЯЗИКА

ОДИН

Короткий візит отця Каллагена на пошту Іст-Стоунгема, де колишній парох Джерусалемз-Лота написав поспішного листа, відбувся майже за два тижні до стрілянини в крамниці Чіпа Мак-Ейворі. Хоча адресатами на конверті значилися обидва — Аарон Діпно й Кельвін Тауер, записка всередині призначалася останньому, і тон її важко було назвати дружнім: