Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 33

— Джеку! — крикнув Едді. Він не уявляв собі, де тут може бути Андоліні, тож просто заволав на всю силу легень. А оскільки ріс він у Бруклінському кварталі зі специфічною репутацією, то вийшло в нього це доволі голосно.

Недовга пауза. Стрілянина стишилась, потім вщухла.

— Агов, — гукнув у відповідь Джек Андоліні. У голосі чулося здивування, проте поблажливо-гумористичне. Едді сумнівався, що той насправді здивувався, але не мав сумнівів, що єдине, чого той бажав, це — відплати. Йому зробили боляче в підсобці книгарні Тауера, але не це було найгіршим. Його там принизили. — Агов, Красунчику! Це ти той парубок, що пообіцяв відправити мій мозок аж до Гобокена, [38] а потім ткнув мені револьвер під підборіддя? Хлопче, в мене залишилася там мітка!

Едді наче на власні очі бачив, як той, промовляючи ці гіркі слова, водночас робить руками знаки, розставляючи залишок своїх бійців на позиції. Скільки їх ще там? Вісім? Може, десять? Купу їх вони вже постріляли, але хтозна, скільки залишилось. А де з’являться решта? Двійко з лівого боку крамниці. Двійко з правого. Інші там, разом з мсьє Солдатик-із-Гранатами. А коли Джек все підготує, ті хлопці кинуться в атаку. Прямо через мілке щойно налите озеро дизельного пального.

На це Едді принаймні сподівався.

— Зі мною сьогодні той самий револьвер, — крикнув він у відповідь. — Джеку! Цього разу я приставлю його тобі до сраки, як гадаєш, тобі сподобається?

Джек зареготав. Легко, розслаблено. Грає, але ж вправно грає. В душі він мусить уже палати: пульс перевищив сто тридцять, тиск більше ста сімдесяти. Такі-то справи, це не просто віддавання боргу якомусь дрібному панку, котрий наважився дати йому по голові, а найважливіша робота за всю його кар’єру лиходія, це його Суперкубок.

Наказував, звісно, Балазар, але Джек зараз відчував себе фельдмаршалом, і цього разу тут не побиття якось там напівсонного бармена, котрий не платить відсоток з нелегальної гри, чи переконування жидка-ювеліра на Ленокс-авеню [39] в тому, що він конче потребує протекції; тут цього разу — справжня війна. Джек мав меткий розум — принаймні порівняно з більшістю того типу вуличних розбишак, яких знав Едді, коли сам обдовбаним тусувався зі своїм братом Генрі, — але разом з тим Джек був тупим у тому фундаментальному сенсі, що не має ніякого стосунку до рівня IQ. Панк, котрий його зараз дражнив, уже одного разу побив його, і вельми вправно, але Джек Андоліні примудрився про це забути.

Дизельне пальне тихо собі хлюпало через завантажувальну естакаду і брижами розходилося по нерівних дошках підлоги в коморі. Джон, він же сей Янкі Фланелева Сорочка, кинув на Роланда запитальний погляд. Роланд відповів спершу похитуванням голови, а потім знову крутнув рукою: давай ще.

— А де той мужик-книжник, Красунчику? — голос Андоліні звучав не менш приємно, як перед тим, але вже зблизька. Отже, він уже перейшов дорогу. Едді вирішив, що він уже перед універсамом. Шкода, дизельне пальне недостатньо вибухове. — Де Тауер? Віддай його нам, і ми залишимо тебе й твого товариша в спокої до іншого разу.

«Звісно, — подумав Едді і згадав слова, що їх подеколи промовляла Сюзанна (з найкращими інтонаціями хрипатої Детти Волкер), коли хотіла продемонструвати крайній ступінь недовіри: „А ще я не кінчу тобі в рота й не обвафлю тобі волосся“».

Цю засідку було влаштовано спеціально для гостьових стрільців, Едді майже не мав сумнівів щодо цього. Ці гончаки могли знати, а могли й не знати, де перебуває Тауер (словам, що виходили з рота Андоліні, він не йняв жодної віри), але хтось знав абсолютно точно, куди й коли Незнайдені Двері відправлять Роланда й Едді, і поділився цим знанням з Балазаром.

Містере Балазаре, а хочете запопасти мерзотника, котрий осоромив вашого хлопця? Пацана, котрий вирвав Тауера у Джека Андоліні й Джорджа Бйонді, перш ніж Тауер встиг здатися й віддати вам те, чого вам треба? Чудово. Ось де він мусить з’явитись. З іще одним. І, до речі, ось готівка, тут її достатньо, щоб найняти цілу армію вбивць у двоколірних черевиках. Може, й не вистачити, бо той хлопець зух, а його друг ще гірший, але вам мусить пощастити. А якщо навіть ні, якщо навіть той, якого звуть Роланд, прорветься і зникне, залишивши по собі купу трупів… ну, для початку вистачить і одного хлопця. А ще вбивці завжди знайдуться, чи не так? Авжеж. Їх повно у світі. У світах.

А як щодо Джейка й Каллагена? Чи на них також чекала урочиста зустріч і чи було це на двадцять два роки далі від цього? Віршик на паркані, яким було огороджено пустище, наголошував, що, якщо вони підуть услід за його жінкою, станеться таке: «О СЮЗАННА-МІЯ, ДВОЛИКА ТИ МОЯ, — ось про що йшлося у вірші, — ПРИВЕЛА СВІЙ БРИГ ДО ДІКСІ-ПІҐ У РОЦІ 99». Тож якщо там чекала урочиста зустріч, чи є шанс, що вони ще живі?

Едді залишився при думці, що, аби будь-який член їхнього ка-тету загинув — Сюзанна, Джейк, Каллаген чи навіть Юк, — вони б з Роландом про це знали. Якщо він таким чином сам себе морочить, піддаючись якійсь романтичній софістиці, то хай буде так.

ТРИ

Роланд перехопив погляд чоловіка у фланелевій сорочці і черкнув ребром долоні собі по горлу. Джон кивнув і одразу відпустив пружинний важіль на рукоятці штуцера. Чіп, хазяїн універсаму, стояв тепер на землі біля естакади з дуже посірілим, там, де воно не було вимащене кров’ю, обличчям. Роланду подумалось, що той скоро зомліє. Не велика втрата.

— Джеку! — гукнув стрілець. — Джек Андоліні! — Те, як він вимовляв це італійське прізвище, варто було чути: чітко й водночас невпевнено.

— А ти старший брат Красунчика? — перепитав Андоліні. Радісним голосом. І доволі зблизька. Роланд розраховував, що той уже перед самою крамницею, можливо, на тім самім місці, де були оприявнилися вони з Едді. Він не вичікуватиме довго, перш ніж зробити наступний крок; місцевість тут сільська, але все одно навкруги є люди. Стовп чорного диму від перекинутого лісовоза вже напевне привернув чиюсь увагу. Невдовзі тут завиють сирени.

— Гадаю, ти можеш вважати мене його старшим, — промовив Роланд. Він показав рукою на револьвер у Едді в руці, тоді на комору, потім на себе: чекай мого сигналу. Едді кивнув.

— Чому б тобі не прогнати його, mi amigo? [40] Наші справи тебе не мусять стосуватися. Я візьму його, а тобі дозволю піти. Саме з Красунчиком я бажаю потеревенити. Його відповіді на мої питання подарують мені задоволення.

— Ти неспроможний нас узяти, — приязно заговорив Роланд. — Ти забув лице свого батька. Ти мішок лайна з ногами. Твій татусь — чоловік на ім’я Балазар, і ти лижеш його брудний зад. Всі це знають і сміються з тебе. «Погляньте на Джека, — кажуть люди. — Від цього сраколизства він стає ще гидотнішим».

Пауза була недовгою. А тоді:

— Маєш гидкого рота, містере.

Голос Андоліні звучав спокійно, але з нього вивітрилася вся та фальшива поблажливість. Весь гумор.

— Але ж ти знаєш, що говориться в Письмі про дрючки й каміння. [41]

Звіддалік почулося виття першої сирени. Роланд кивнув спершу Джонові (котрий уважно стежив за ним), а тоді Едді. Скоро — означав цей кивок.

— Джеку, Балазар будуватиме свої вежі з карт ще довго після того, як від тебе не залишиться нічого, окрім кісток у безіменній могилі. Деякі мрії втілюються, але не твої. Твої мрії — лише мрії.

— Замовч!

— Чуєш сирени? Твій час майже ми…

— Vai! — крикнув Джек Андоліні. — Vai! [42] Схопіть їх! Мені потрібна голова цього старого мудака, чуєте мене? Я хочу його голову!

Чорна куляста річ окреслила ліниву дугу, пролетівши крізь діру, де перед тим були двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ. Чергова граната. Роланд на неї й очікував. Він вистрелив раз, від стегна, і граната вибухнула в повітрі, перетворивши непевну стінку між коморою та їдальнею на зворотний вихор убивчих осколків. Наслідком були крики здивування й болю.