Пісня Сюзанни. Темна вежа VI, стр. 28

На якусь мить Сюзанні здалося, що це вже гаплик, один, а то й обидва останніх Промені тріснули і Вежа впала. А тоді, крізь цю проріху, вона побачила двох жінок на одному ліжку в двомісному номері № 1919 у «Плаза-Парк-готелі». Вони лежали з заплющеними очима, обіймаючи одна одну. На них були однакові, зашмаровані кров’ю сорочки і сині джинси. Риси обличчя вони теж мали однакові, але тільки в одної з них було пряме шовковисте волосся, цілі ноги нижче колін і біла шкіра.

— Йде геть, не перешкоджай мені! — хекнула їй у вухо Мія. Сюзанні аж лоскотно стало від дрібних бризок слини. — Не смій заважати мені й моєму малюкові. Бо я сильніша, чуєш? Я сильніша!

«Які тут можуть бути сумніви, — подумала Сюзанна, в той час як її засмоктувало у зростаючу проріху. — Принаймні зараз».

Її проштовхнуло крізь діру в реальності. На мить здалося, що шкіра в неї взялася кригою і водночас вона горить. Десь дзеленькнули дзвоники тодешу, а тоді…

ШІСТЬ

…Вона сіла на постелі. Одна жінка, не дві, зате з цілими ногами. Сюзанну штовхнуло, крутнуло, і вона опинилася позаду. Мія тепер кермувала. Мія вхопилася за телефон, спершу притулила слухавку до вуха догори ногами, потім перевернула правильно.

— Алло? Алло!

— Алло, Міє, моє ім’я…

Вона перебила:

— Ви дозволите мені залишити мою дитину в мене? Ця курва всередині мене каже, ніби ні!

На тому боці зависла пауза, спершу довга, а далі дуже довга. Сюзанна відчула переляк Мії, спершу він задзюрив струмочком, а далі ринув бурхливим потоком. «Не треба так перейматися, — намагалася вона сказати їй. — Ти володієш тим, чого вони прагнуть, тим, що їм потрібно, невже ти цього не розумієш?»

— Алло, ви тут? Господи, ви ще тут? БЛАГАЮ, СКАЖІТЬ, ЩО ВИ ЩЕ ТУТ!

— Я тут, — промовив чоловічий голос спокійно. — Що, починаємо знову, Міє, нічия дочко? Може, мені дати відбій, щоб ти прийшла… трохи прийшла до тями?

— Ні! Ні, не робіть цього, не робіть цього, благаю.

— Ти мене більше не перебиватимеш? Нема жодних причин для інсинуацій.

— Я обіцяю.

— Моє ім’я Річард П. Сейр. — Сюзанні звідкілясь було знайоме це ім’я, але звідки? — Ти знаєш, куди ти мусиш прийти, чи не так?

— Так! — тепер уже палко, палаючи від догідливості. — У Діксі-Піґ, на розі Шістдесят першої вулиці й Лексингворт-авеню.

— Лексингтон, — виправив її Сейр. — Одетта Голмс допоможе тобі знайти дорогу, я певен.

Сюзанна хотіла закричати: «Це не моє ім’я!» Натомість вона промовчала. Цьому Сейру сподобається, якщо вона закричить, хіба ні? Сподобається, якщо вона втратить витримку.

— Одетто, ти там? — глузливо-задоволено спитав. — Ти там, сучко?

Вона уперто мовчала.

— Тут вона, тут, — задріботіла Мія. — Я не знаю, чому вона не відповідає, я її зараз уже не тримаю.

— О, гадаю, я сам знаю чому, — милостиво повідомив Сейр. — Їй не подобається її ім’я, це по-перше. — А тоді, імітуючи когось, кого Сюзанна не знала: — «Не називайте мене більше Клеєм, Клей — моє рабське ім’я, називайте мене Мухаммед Алі!» [34] Правильно, Сюзанно? Чи це було вже після твого часу? Так, гадаю, дещо пізніше. Вибач. Час інколи такий облудний, чи не так? Не звертай уваги. Я тобі про дещо розповім за хвильку, моя дорогенька. Боюсь, тобі воно не дуже сподобається, але, гадаю, ти мусиш це знати.

Сюзанна тримала мовчанку. Хоча утримуватись їй ставало дедалі важче.

— А щодо найближчого майбуття твого малюка, Міє, то я здивований тим, що в тебе взагалі виникла потреба запитувати про це, — повідав Сейр.

Хто б він не був, цей Сейр, він був ще той крутій, у його голосі містилася абсолютно точно виважена доля ображеності.

— Король дотримується своїх обіцянок, на відміну від декого, кого я міг би назвати. Але не будемо розводитися зараз про чесність, просто подумай практично! Хто інший міг би виховувати дитя, яке значить більше за всіх будь-коли народжених дітей… включно з Христом, включно з Буддою, включно з Пророком Мухаммедом? Чию ще цицьку, вибачаюсь за вульгаризм, ми б довірили йому ссати?

«Їй це чисто музика до вух, — з огидою подумала Сюзанна. — Саме те, чого вона так прагнула почути. А чому? Бо вона — Матір».

— Ви довірите його мені! — схлипнула Мія. — Звісно, тільки мені! Дякую вам! Я така вам вдячна!

Сюзанна заговорила врешті. Сказала їй, щоб не вірила йому. І, звичайно, її слова було проігноровано.

— Я не міг би тобі збрехати так само, як не зміг би порушити обіцянки, яку дав би власній матері, — промовив голос у телефоні. («А ти взагалі мав матінку, золотце?» — гмикнула Детта). — Хоча правда буває іноді болісною, лжа зазвичай повертається до нас й угризає, хіба не так? У нашому випадку правда полягає в тім, Міє, що ти не зможеш тримати при собі малюка дуже довго, його дитинство буде не таким, як в інших, звичайних дітей…

— Я знаю! О, я це розумію!

— …Але протягом п’яти років він буде саме з тобою… а можливо, цілих сім років… він отримуватиме все найкраще. Звісно, від тебе, але також і від нас. Наше втручання буде мінімальним…

Детта Волкер випорснула наперед, прудка й оскаженіла, немов щойно розжареною олією ошпарена. Їй вдалося лише на мить заволодіти голосовими зв’язками Сюзанни Дін, але ця мить виявилася безцінною.

— Ой, правдонька, любонько, ой, правдонька, — прогелґотіла вона. — Він не кінчить тобі в рота і не обвафлить тобі волосся!

— ЗАТКНИ цю суку! — мов батогом оперіщений, стявся Сейр, і Сюзанна відчула ривок — це Мія заштовхнула Детту подалі, але та не переставала реготати навіть полетівши догори дриґом у глухий куток їх спільного розуму. Знову під арешт.

— Та я все вже йому висказала, чорти мене забирай, авжеж! — галасувала Детта. — Сказала, чого вартий цей білий мазефакер!

Тепер голос Сейра в телефонній слухавці звучав холодно.

— Міє, ти там контролюєш ситуацію чи ні?

— Так, так, я контролюю!

— Тоді, щоб такого більше не повторилося.

— Не буде!

І тоді десь — за відчуттям, ніби вгорі над нею, хоча справжніх напрямків не існувало тут, в їх спільному розумі, — щось брязнуло. Таке, ніби залізне.

«Ми й справді тепер опинилися в тюрмі, — повідомила вона Детті, але Детта не переставала реготати. Сюзанна подумала: Зате я тепер майже певна, що знаю, хто вона така. Окрім того, що вона — я».

Та частина Мії, котра не була ні Сюзанною, ні тою істотою, котру було викликано зі світової порожнечі, щоб виконати контракт Багряного Короля… безперечно, третя їхня частка — вона справжній оракул, хай хоч первісний, хоч ні, але це та жіноча сутність, котра спершу намагалася звабити Джейка, а потім натомість обкрутила Роланда. Така печальна хтива чмара. І ця примара врешті отримала тіло, якого їй так бракувало. Тіло, спроможне виносити малюка.

— Одетто? — голос Сейра, глузливий і жорстокий. — Чи Сюзанно, якщо тобі так більше подобається? Я обіцяв тобі деякі новини, пам’ятаєш? Боюся, це класичний набір типу гарна новина — погана новина. Бажаєш почути?

Сюзанна мовчала.

— Погана новина полягає в тім, що малюк Мії, можливо, не здатен буде врешті-решт виконати своє призначення, передбачене його іменем, і не вб’є свого батька. Гарна новина — це те, що в найближчі кілька хвилин Роланд майже напевне буде мертвим. Боюся, щодо Едді сумнівів нема. Він не має ані рефлексів вашого діна, ні його бойового досвіду. Боже мій, ти ось-ось станеш удовицею. Отака-то в мене погана новина.

Вона не в змозі була довше мовчати, і Мія дозволила їй заговорити.

— Ти брешеш! Уся твої слова — брехня!

— Аж ніяк, — спокійно відповів Сейр, і Сюзанні зблиснуло, де вона чула це ім’я: це кінець історії Каллагена. Детройт. Коли він порушив найсвятішу заповідь своєї церкви і, щоб уникнути рук вампірів, сотворив самогубство. Каллаген вистрибнув з вікна хмарочоса, щоб уникнути іншої долі. Він приземлився спершу в Серединному світі, а звідти, крізь Незнайдені Двері, потрапив до пограниччя Кальї. І мав отець Каллаген при цьому, як він сам потім розповідав, єдину думку: Вони не мусять виграти, вони не мусять виграти. І щодо цього він мав цілковиту рацію, авжеж, чорти мене забирай. Та якщо Едді вже загинув…