Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 94

Один шанований муж, мій приятель, знає те місце, край і закуток, де знаходиться її храм та оракул. Він приведе нас туди безпомильно. Рушаймо гуртом! Благаю, не відмовляйтесь! Я буду вам за Ахата, Дамида, за вірного вашого попутника. Мені давно відомо, що ви великий землепроходець, цікавий усе знати і все бачити. І ми узримо чимало чудес, можу вам побожитися.

— Залюбки (відгукнувся Пантагрюель). Але перш ніж піти в далекі мандри, повні сюрпризів, повні грізних небезпек…

— Яких небезпек? (ускочив у слово Панурґ). Небезпеки втікають за сім миль від мене, хоч би де я з'явився — ось так з появою принца відступає магістрат, з появою сонця зникають тіні, а прибуття до Канда мощів святого Мартина розігнало хвороби.

— До речі (сказав Пантагрюель), пускатися в дорогу ще рано, треба дещо залагодити. По-перше, відправмо Трібуле назад до Блуа (так і зробили, причому Пантагрюель подарував йому златоглав). По-друге, ми мусимо спитати дозволу і згоди у мого батька-короля, а потім слід знайти якусь сивіллу, щоб була нам за гіда і тлумача.

Панурґ йому відповів, що для цього може стати в пригоді його друг Ксеноман, а крім того, він має думку побувати проїздом у країні Ліхтарії і там придбати якогось вченого і корисного Ліхтаря, який у мандрах прислужиться їм, як прислужилася Сивілла Енеєві, коли той спустився в поля Єлисейські.

Карпалим, проходячи мимо з Трібуле, почув цю репліку і гукнув:

— Агов, Панурґ, пане квитаний, візьми у Кале Мілорда Депутата, він ґуд фелоу, і не забудь і світичі, тобто ліхтарі. Ти теж матимеш світич і ліхтарі.

— У мене передчуття (сказав Пантагрюель), що дорогою ми не скучатимем, даю слово. Шкода тільки, що я зле балакаю по-ліхтарному.

— Я (озвався Панурґ) говоритиму за всіх. Для мене ця говірка все одно що рідна, я нею так і чешу.

— Нумо, Епістемоне, що я сказав?

— Це (відповів Епістемон) імена чортів бродячих, чортів ходячих і чортів повзючих.

— Так воно і є (сказав Панурґ), соколику. Це двірська ліхтарна говірка. Дорогою я укладу тобі пословника, і він буде в потребі тобі доти, доки ти нових черевиків не стопчеш; хіснуватись ним ти навчишся, перш ніж сонце зійде. У переспіві з ліхтарної на нашу людову мову це співається так:

— Зостається лише (сказав Пантаґрюель) узнати волю мого батька-короля і відпроситися в нього.

Розділ XLVIII

Як Ґарґантюа доводив, що женитися дітям без відома і згоди отця-неньки не подоба

Вступив Пантаґрюель до головної замкової зали, аж це назустріч іде з наради добрий Ґарґантюа, от він і розповів йому про їхні пригоди, поділився своїм задумом і попросив у батька дозволу і благословення його здійснити.

Добряга Ґарґантюа тримав у руках два грубих пакети з супліками — на одні він відповів, а на інші збирався відповісти; пакети він передав Ульріхові Галле, своєму давньому розпорядникові чолобитних, відвів Пантагрюеля набік і з лицем веселішим, ніж звикле, сказав:

— Сину мій любий, я хвалю Бога за те, що подвигнув вас на таке спасенне діло. Я благословляю вас на цю подорож, але мені б хотілося, щоб і у вас з'явився намір і бажання самому одружитися. Мені здається, що ви саме на порі. Панурґ добре попрацював, розчищаючи собі шлях, тепер слово за вами.

— Батечку мій! (відповів Пантаґрюель). Я ще про це не думав. У цій справі спускаюсь я на вашу добру волю і батьківський розказ. Хай я радше, на ваш превеликий жаль, упаду мертвим біля ваших ніг, ніж живим одружуся без вашого благословення. Наскільки я знаю, ні святі, ні мирські, ні варварські закони не дозволяють дітям одружуватися без волі, згоди і призволу їхніх батьків, матерів та близьких родичів. Усі законники наголо забирають це право у дітей і передають на розсуд породителям. У мою добу був на континенті такий край, де жили кротоподібні пастофори, шлюбоненависники (подібні до жерців фригійської Кибели, які були каплунами, а не хтивими і плотолюбними півнями) і законодавці для шлюбованців. Далебі, не знаю, що тут паскудіше: тиранічна сваволя моторошних цих кертиць, яким не силиться за ґратками їхніх таємничих храмів і вони сунуть носа до чужого проса, чи дурні забобони шлюбованців, які ці нелюдські і варварські закони визнають, сліпо їм вірять і не бачать (хоть це за зорю світову ясніше), наскільки їхня покірність вигідна мистам і наскільки вона шкідлива і згубна для самих шлюбованців, а це вже неабияка причина запідозрити в цих законах кривду і шахрайство.

Щоб помститись за образу, шлюбованці і собі могли б запровадити закони для мистів щодо чинопослідування і Святих Дарів, з огляду на те, що ті від'їдають від їхніх дібр і від заробленого ними кривавицею, відбирають собі десятину, щоб обжиратися, тим паче, що й тоді, як на мене, ці закони були б не такі протиприродні і безсоромні, як мистівські закони. Бо (як ви цілком слушно сказали) споконвіку не було такого закону, що уповажнював би дітей женитися без відома, згоди і призволу отця-неньки. Завдяки цим законам, про які я веду мову, кожен бахур, лиходій, шибеник, вонючка, смердюк, прокажений, зарізяка, злодюга, шахрай може викрасти з отчого дому, з рук матері, проти волі рідних будь-яку дівчину, найродовитішу, найвродливішу, найбагатшу, найчестивішу, найскромнішу, які тільки є, якщо цей паплюжник злигався з якимсь мистом і паює з ним свій луп.

Ґоти, скити, масаґети, і ті безчинствували у взятому штурмом з великою кров'ю місті не так брутально і жорстоко, як вони. А як побиваються батьки і матері, коли якийсь заволока, заброда, варвар, добичник, пранцюватий, шолудивий, напівживий, убогий, хиренний, умикає з родинного гнізда красуню-доньку, пещену, багату, здорову, а вони так ревно виховували її в добрих звичаях і вчили шануватися, мріючи одружити її з сином своїх сусідів і давніх друзів, вихованим і навченим у такому самому дусі, і влаштувати такий щасливий шлюб, і радіти тому, як нащадки успадкують і примножать дідичну рухомість і нерухомість, а заодно і добропорядність батьків! Перед такою бідою хіба їм серце не порветься?

Навряд щоб римський народ та його спільники вболівали більше, про смерть Германіка Друза дізнавшись.

Навряд щоб лакедемоняни журилися глибше потому, як троянський чужоложник грекиню Гелену викрав.

Навряд щоб ті, про кого мовиться, бідкалися й охали менше, ніж Церера по викраденні доньки Прозерпіни, ніж Ізида після втрати Озіриса, ніж Венера по смерті Адоніса, ніж Геркулес після зникнення Гила, ніж Гекуба, довідавшись про викрадення Поліксени.

Але їхній страх перед Демоном і забобон такий сильний, що вони бояться писнути, коли приходить кертиця й укладає шлюбний контракт. І потім зостаються самі в опустілих домах, де нема вже їхніх коханих дочок, і от батьки клянуть той день і годину, коли вони женилися, а матері шкодують, що вони народили, а не скинули дитину, і так у сльозах і лементі доживають свого віку, але ж вони заслуговували кращої долі: тішитися удома щастям зі своїми дітьми укупі.

Дехто з них позбувається розуму, навісніє і з туги та з горя топиться, вішається, труїться, не в силі такого гадства перетерпіти.

Інші, твердішого гарту, за прикладом синів Якова, месників за викрадення їхньої сестри Діни, злапавши паплюжника і його посіпаку-кертицю, розтлінників і спокусників їхньої дочки, чинять над ними скору і криваву розправу: січуть їх на капусту і трупи кидають у полі, хижим звірам на з'їжу. Цей мужній і лицарський акт жахає кротоподібних симистів [377], і вони знімають страшенний галас, шкрябають мерзенні скарги, безсоромно закидають світську владу і цивільні відомства вимогами і закликами покарати винуватців так, щоб іншим не кортіло.