Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 85

«Я залюбки (відповів папа) дозволив би вам, аби не одна незручність. Треба дотримуватися тайни сповіді, а ви, жінки, берегти її не вмієте». — «Ба, вміємо (відказали вони). Ще краще за чоловіків».

Того ж дня понтифік довірив їм на зберігання шкатулу, посадивши туди коноплянку, і попросив сховати її в надійній криївці; якщо вони збережуть секрет, то він обіцяє, даючи папське слово, їхню просьбу виконати; проте відкривати її ні в якому разі не вільно, під страхом анафеми і вилучення з церкви. Не встиг він вимовити своєї заборони, як сестричкам уже страшенно закортіло подивитися, що ж там усередині, вони тільки й ждали, щоб папа швидше пішов, аби кинутися до шкатулки. Благословивши їх, Святійший Отець рушив до себе. Ще й на три кроки не відійшов він від абатства, як добрі жіночки гуртом шатнулися відкривати заказану шкатулку і розглядати, що ж там таке. Назавтра папа знов одвідав їх, з наміром (як вони сподівалися) дати їм папську грамоту. Але той зажадав спершу принести йому шкатулу. Шкатулу принесено, але пташки там не було. Тоді папа сказав, що черницям буде важко зберігати тайну сповіді, з огляду на те, що вони так недовго зберігали тайну довіреної їм шкатули.

— Пане магістре! Рад вас бачити! Слухав я вас з великою втіхою і вдячний за все Богові. Ми з вами не бачилися відтоді, як ми з нашими давніми друзями, Антуаном Сапортою, Ґі Буґ є, Бальтазаром Нуає, Толе, Жаном Кантеном, Франсуа Робіне, Жаном Пердріє і Франсуа Рабле, грали у Монпельє Мораліте про того, хто німкеню узяв.

— Я бачив його (сказав Епістемон). Люблячий муж хотів, щоб жінка заговорила. Вона і справді заговорила завдяки умінню лікаря й хірурга, які підтяли їй під'язичну зв'язку. Але, відзискавши дар мови, вона заходилася так язиком калатати, що чоловік знову побіг до лікаря просити засобу, аби її зацитькати. Лікар відповів, що до його послуг є чимало засобів, аби змусити жінку заговорити, але нема жодного, щоб зацитькати її; єдиний, мовляв, засіб від безперервної жіночої балакні — це глухота мужева. Медики щось там почаклували, і цей сірома оглух. Жінка, побачивши, що йому позакладало і вона говорить на вітер, розсатаніла. Лікар зажадав гонорару, а муж сказав, що йому справді позакладало і він не чує, про що його просять. Тоді лікар нишком підсипав чоловікові якийсь порошок, і чоловік здурів. Здурілий муж і навісна жінка одностайно кинулися з кулаками на лікаря і хірурга і на болото побили їх. Зроду в житті я так не реготав, як над цією блазнею у дусі Патлена.

— Вернімось до наших баранів (сказав Панурґ). Ваші слова в перекладі з тарабарщини на францужчину означають, що я можу сміливо женитись, а про роги не думати. Ну, та це вилами по воді писано. Пане навчителю! Я дуже боюсь, що ви через наплив пацієнтів у мене на весіллі не погуляєте. Але я на вас не ображусь.

— Ви цитуєте неправильно (сказав Рондибіліс), другий вірш читається так:

— Як жона моя занедужає…

— Я подивлюся (сказав Рондибіліс) її урину, звідаю пульсу і обмацаю підчерев'я і пупове кільце, як приписує Гіппократ, Афоризми, книга II, 35.

— Ні, ні (сказав Панурґ), це ні до чого. Се стосується тільки нас, законників, у нас передбачена рубрика De ventre inspiciendo [304]. Я б їй гарненьке промивання зробив.

Словом, ви не матимете промитої години. Ліпше я вам шкварок додому пришлю, і ви будете вічним нашим другом.

Тут Панурґ підступив до Рондибіліса і мовчки тицьнув йому в руку чотири нобілі з зображенням троянди.

Рондибіліс узяв монети без усякого сорому, а потім удав, ніби збентежений і обурений.

— Ге, ге, ге, пане, це ви даремно! — сказав він. — А втім, вельми вам вдячний. З людей поганих я нічого не беру, зате добрим ні в чому не відмовляю. Завше до ваших послуг.

— За плату, — мовив Панурґ.

— Авжеж, — відгукнувся Рондибіліс.

Розділ XXXV

Як філософ Труйоґан толкував, чим шлюбне життя трудне

Після цього Пантагрюель звернувся до філософа Труйоґана:

— Тепер, щирий наш друже, походня передається до ваших рук. Ваша черга відповідати. Жениться Панурґ чи не жениться?

– І те, і те заразом, — відповів Труйоґан.

— Що це ви кажете? — спитав Панурґ.

— Те, що чули, — відповів Труйоґан.

— А що я чув? — спитав Панурґ.

— Те, що я сказав, — відповів Труйоґан.

— Га-га! — сказав Панурґ. — Отже, я пас? Ну, то як же, женитись мені чи ні?

— Ні те, ні те, — відповів Труйоґан.

— Отуди к бісу! (сказав Панурґ). У мене глузд за розум завертає! Стривайте, ось я закладу окуляри на ліве вухо, так буде краще чути.

Аж це укмітив Пантагрюель, як до зальних дверей підбіг песик Ґарґантюа, якого той назвав Кином, бо така була окличка Товитового собаки. Тоді він ознаймив усім до слуху:

— Наш цар іде. Встаньмо!

Не встиг Пантагрюель це вимовити, як до бенкетної зали вступив Ґарґантюа. Всі повставали і віддали чолом. Ласкаво до всіх привітавшись, Ґарґантюа сказав:

— Любі друзі, зробіть мені втіху, спасибі вам, не покидайте своїх місць і не уривайте бесіди. Присуньте моє кріселко ось до цього краю столу. Вина мені насипте. Ну що, п'ю до всього товариства. Будьмо! А тепер скажіть: про що мова?

Пантагрюель відповів йому так: за другою стравою Панурґ запропонував розв'язати проблему, мусить він женитися чи не мусить, і отець Гіппотадей та магістр Рондибіліс уже відповідь дали, а перед тим, як царю сюди ввійти, відповідь давав його підданець Труйоґан. І спершу, коли Панурґ задав йому питання: «Женитися мені чи не женитися?», він відповів: «І те, і те заразом», а вдруге промовив: «Ні те, ні те».

Панурґ поремствував на каверзні й плутані відповіді і заявив, що для нього це темний ліс.

— А я (сказав Ґарґантюа), здається, його зрозумів. Це мені нагадало відповідь давнього філософа, якого запитали, чи мав він жінку, ту, яку йому назвали. «Я її — так, — сказав він, — а вона мене — ніяк. Я її був посідач, а вона мене не посідачка».

— Так само, — сказав Пантагрюель, — відповіла одна служниця у Спарті. Її спитали, чи зналася вона з мужчинами. Вона відповіла, що — ні, ніколи, хоть мужчини з нею іноді зналися.

— Отож (сказав Рондибіліс), будемо нейтральні у медицині і серединку-наполовинку у філософії, поєднуючи ту і другу крайність, відкидаючи ту і другу крайність і нарівно поділяючи час між тією і другою крайністю.

— Святий Посланник (сказав Гіппотадей), по-моєму, висловився куди ясніше, кажучи: «Щоб жонаті були, наче не жонаті, щоб ті, хто має жінку, були наче не мають».

— Я толкую (сказав Пантагрюель) оце мати і не мати жінку ось як: мати жінку — це означає визнавати за нею те, до чого її Природа створила, себто бути помічницею, відрадою і супутницею мужевою; не мати жінки — це значить не бабитися з нею, не поганити ради неї щирої і високої любови, якою чоловік до Бога пройнявся, не забувати своєї повинности перед отечеством, панством і друзями і на догоду малжонці своїх трудів і занять не занедбувати. Отже, як вираз, мати чи не мати жону, ми сприймемо саме так, то він не здасться нам ні каверзним, ні плутаним.

Розділ XXXVI

Дальший тяг відповідей Труйоґана, філософа ефектичного і пиронійського

— На словах ви, як на цимбалах (відповів Панурґ). А в мене таке враження, ніби я спустився на дно тієї темної криниці, де, за Гераклітом, таїться істина. Нічогісінько не бачу, нічого не чую, всі мої чуття заніміли, мене ніби зурочено. Спробую іншу мову. Щирий наш друже, сидіть на місці; не лапайте кишені. Кинемо кості інакше, годі розділювальними фразами говорити; вам уже, я бачу, ці роз'єднані члени у печінках.