Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 29

Монах, примітивши, що вали перед ним уже без людей і гармат, сповнений бойового завзяття, притьмом кинувся з частиною загону туди і виліз нагору, — він думав злякати обложенців не так лобовим приступом, як несподіваною появою. Тим часом він намагався не галасувати, поки на мури не видерлися всі його вояки — двісті панцерників залишилися про всяк випадок унизу. Тоді зикнув страшним зиком, а з ним загорлали і його люди, і, легко перебивши прибрамну варту, обложники відчинили браму і впустили двісті панцерників, залишених по той бік. Потім гунули всі разом до східної брами, де точилася січа, і, вдаривши з тилу, всю ворожу силу змели. Бачачи, що їх звідусіль оточено і що ґарґантюйці уже в місті, обложенці здалися на ласку переможців. Чорноризець звелів їм скласти зброю, як вогнепальну, так і січну, а потім їх усіх загнали до церкви і замкнули, позбиравши поперечини від хрестів і поставивши біля дверей сторожу, щоб вони не повтікали. Відтак, відімкнувши східну браму, ченчик поквапився на допомогу до Ґарґантюа.

А в цей час пихатий Пикрохол уявив, що з міста до нього йде підмога. Отож він попер пробоєм з таким імпетом, що Ґарґантюа заволав:

— Брате Жане, брате Жане, як же ти, друзяко, вчасно!

Аж тоді Пикрохол та його люди втямили, що вже по всьому, і пороснули врозтіч. Ґарґантюа гнав їх до самого Воґодрі, засіюючи землю трупом, а потім дав гасло на відступ.

Розділ XLIX

Як Пикрохол на втеках ускочив у халепу і як повівся Ґарґантюа після битви

Пикрохол із розпуки покатав верхи до Іль-Бушара, але на рів'єрському шляху кінь під ним зашпортався і впав, і це його так роззлостило, що він у нестямі заколов його шпадою. Підміни коневі не було, і Пикрохол хотів пересісти на мірошникового осла з поблизького млина, проте млинарі дали йому поскубеньки і роздягли гольцем, а натомість кинули якесь дрантя.

Отак, лиха прикупивши, наш біденний з'їдитель поплуганився далі; а як під Пор-Юо перебрів річку і розповів зустрічній старій химородниці про свою пригоду, то вона йому наворожила, що царство йому вернеться, як рак на горі свисне. Відтоді його і слід запав. Одначе чував я, що він тепер у Ліоні на поденній заробляє, і досі такий самий з'їдитель, і до кожного прибульця в'язне з розпитками: коли ж рак свисне, сподіваючись, у згоді з віщуванням бабиним, вернути своє царство.

Після відходу супостата Ґарґантюа підрахував людей і побачив, що в бою загинуло небагато: кільканадцять пішаків із загону отамана Тольмера [116], та ще пострілом з аркебузи поранило у груди Понократа. Потім Ґарґантюа наказав стати постоєм і відпочити, а скарбничим звелів заплатити городянам харчове і заборонив чинити їм будь-яку кривду, оскільки місто тепер знову під рукою Ґранґузьє. До того ж розпорядився по обіді зібратися воякам на замкову площу — там вони дістануть заслуженину за півроку. Відтак наказав зігнати на цю площу недобитків пикрохольців і обернувся, у присутності принців та капітанів, до них з такими речами.

Розділ L

Ось із якою промовою Ґарґантюа звернувся до переможених

— Незабутні наші батьки, діди та прадіди духом своїм і природою були такі, що після виграної битви на знак тріумфу свого і звитяги воліли зводити трофеї і пам'ятники у серцях переможених, ніж споруджувати архітектурні монументи на землях, ними підбитих, бо живі людські перекази про їхню лагідність важили для них більше, ніж німі написи на колонах, арках і пірамідах, виставлених на поталу негоді та людським заздрощам.

Досить згадати, яку людяність виявили вони до бретонців у день битви під Сент-Обен-дю-Корм'є і за руйнації Партене. Ви чули і, чуючи, дивувались, як вони милосердували еспаньольських варварів, що плюндрували, грабували і пустошили гавань Олонь і все Тальмондське узмор'я.

З ваших уст і з уст батьків ваших під небо летіла слава і подяка, коли Альфарбал, цар Канарський, який у жадобі все нові землі призбирувати по-розбишацькому напав на країну Оні і своїми піратськими наскоками шарпав усі арморіцькі острови та суміжні терени, зрештою зазнав поразки у чесному морському бою і опинився у полоні в мого отця, кого оберігав і спомагав сам Господь. І що ж? Тоді як інші царі та цезарі, що йменують себе католиками і водночас мордують бранців, кидають за грати і вимагають викупити з неволі, отець мій потрактував Альфарбала ввічливо і приязно, примістив його у своєму палаці, а потім з великої милости своєї ущедрив його щедротами, базаринками та всякими послугами і відпустив на волю. Що ж потім було з Альфарбалом? Повернувшись додому, він зібрав усіх можновладців і представників свого царства, розповів, як милостиво до нього ставилися у нас, і попросив ухвалити постанову, гідну наслідування, постанову щодо того, як їм відповісти на нашу ґречну ласкавість такою самою ласкавою ґречністю. Тоді було одноголосно декретовано надати у наше повне розпорядження всі їхні землі, маєтки та ціле їхнє царство. Нараз Альфарбал, власною особою, явився до нас і привів із собою дев'ять тисяч тридцять вісім суден, скарбами наладованих, не тільки його власними і царського роду, а й з усіх куточків країни зібраними, бо як судна, вітру вест-норд-ост чекаючи, стояли на пришибі, з юрби кидали туди золото, срібло, персні, клейноди, лагоминки, надіб'я, пахощі, цивет, папуг, пеліканів, мавпочок, генет, їжатців. Усі, хто тільки дбав про свою добру славу, намагалися подарувати якусь дивничку. Прибувши, Альфарбал захотів поцілувати ноги моєму отцеві, але тому здалося це непристойним і непрощенним: він просто обняв Альфарбала. Гість збирався піднести приносини, але отець мій рішуче відмагався, — надто вже щедрими вони виглядали. Гість проголосив себе і своїх нащадків самохітними його невільниками і покірниками, — отець мій це відкинув як щось несправедливе. Гість декретом обранців передавав моєму отцеві всі свої землі та ціле своє царство і вручив йому дарчу, підписану, скріплену і завірену відповідними особами, — отець мій і це навідріз відхилив, а грамоти кинув у вогонь. Насамкінець, належно поцінувавши вільний волевияв простих канарців, отець мій розчулився і з жалю до них пустив сльозу, а потім у найгожіших виразах, принагідні вислови наводячи, спробував применшити свою благодію, канарцям явлену: така благодія, мовляв, ламаного шеляга не варта, до них він зовсім не примилявся, — просто відчував потребу так учинити. Але Альфарбал славословив його й далі. На чому ж вони зійшлися? Оскільки ми мали повне право тиранічно вимагати за Альфарбала найбільший, який тільки є, окуп, себто два мільйони екю, та ще заручниками старших його синів у себе залишити, канарці проголосили себе вічними нашими годівниками і зобов'язалися виплачувати нам щороку два мільйони золотих круглячків завважки кожна у двадцять чотири карати. Перший рік вони стільки нам і заплатили, на другий рік доброхіть заплатили нам мільйон триста тисяч екю, на третій два мільйони шістсот тисяч, на четвертий рівно три мільйони, і так вони з доброї волі все приплачували суму окула, поки ми зовсім від данини не відмовилися. Така сутність вдячности, бо як час усе тлить і вигризає на світі, то благодію він підносить і примножує, бо добро, щедрою рукою зроблене праведникові, безперестань росте заходами шляхетного його розуму і пам'яти.

Я й собі ніяким світом не хочу занедбати нашу родинну добродушність, а отже, звільняю вас і відпускаю, тепер ви всі вільні і незалежні, як давніше. Крім того, на міських заставах ви одержите на тримісячний прожиток гроші, а щоб ви вернулися додому цілі та здорові, я даю вам охорону, шістсот панцерників і вісім тисяч пішаків під орудою мого стайничого Олександра. З ним вам нічого боятися нападу хлопів. Господь з вами!

Шкода, що тут нема Пикрохола, я б йому розтлумачив, що війною пішов не я, не в моїх-бо правилах грабувати і наживатися на чужій біді. Та ба! він як у воду впав, я мушу передати все його царство синові; проте син ще замалий (йому допіро п'ятий рочок минув), отож-бо правити й заряджати всім будуть поштивих літ можновладці та вчені мужі його царства. Зваживши на те, що зубожіле царство може впасти у руїну, як не поскромити жадоби та скнарства правителів, я поставлю над ними Понократа, наділеного повновластю, і він перебуватиме при спадкоємці, поки той спроможеться врядувати і панувати самостійно.