Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 158

Тут наш осяйний Ліхтар, ускочивши в слово, сказав, що в цьому місці святощі вимагають затихнути й укуситися за язик, натомість, оскільки у наших черевиках виноградний лист, ми не підемо звідси, не почувши слова Божественної Сулії.

— Ну, гайда! (сказав Панурґ). Ми зараз усіх чортів перебуцаємо! Двом смертям не бути. Принаймні, я беріг свою голову для бою. Напирай, натискай, прокладай шлях! Ми не з полохливих. Правда, серце у мене тенькає, але це від стужі і від задухи, а не від ляку і пропасниці. Напирай, натискай, іди, смерди, бзди, недарма мене звати Ґійом Небоюн!

Розділ XXXVII

Як брама святині дивом відчинилася сама собою

Зійшовши сходами, ми опинилися перед гожим порталом, напрочуд доладним, зведеним у дорійському стилі й формі, на чолі його йонійськими щирозолотими літерами виписано такий вислів: in vino Veritas, тобто: істина у вині. Масивні половинчасті двері з коринтської, як глянути, бронзи, гарно оздоблені віньєтками і покриті емаллю, як того вимагало різьблення, і половинки були так припасовані і припазовані між собою, що не треба було ні колодки, ні засува, ні якогось іншого замка. Висів тільки індійський діямант з єгипетський біб завбільшки, оправлений у тонке з двома гострячками золото у формі шестигранника з чіткими лініями; обабіч на мурі висіло по пучку часнику.

Аж це шляхетний наш Ліхтар перепросив нас за свою відмову супроводжувати нас далі; він має дотримуватися розпоряджень верховної жриці Бакбук, бо входити йому до святині не вільно, а чому саме, смертним ліпше не знати. Він порадив нам у разі чого не губитися і не панікувати, а приведе нас назад сама Бакбук. Знявши почеплений між двома половинками діямант, він поклав його у срібне пуделко, підвішене з цією метою праворуч, а потім витягнув з-за порога кармазиновий шнур у півтори туази завдовжки, на якому висів часник, прив'язав шнур до двох золотих кілець, теж начеплених на обаполи з цією метою, і відступив набік.

Нараз половинки, не рушені ніким, самі подалися, без рипу і без грюку, з яким зазвичай мідні двері розчахуються, масивні і незграбні, а з м'яким і зграйним гуком, що відбився під склепінням святині, і Пантагрюель зараз же зміркував, звідки це йде, побачивши обабіч дверей за поріжцем двоє циліндриків, які, поки половинки розходилися, з приємним відголосом ковзали по твердому орфіту [510], гладенькому і відполірованому цим тертям.

Я дивувався, як це половинки розчинилися самі, без усякого на них тиску. Аби осмислити це диво, я, як ми досередини вступили, довго пас поглядом двері і мур, бо мені нетерпеливилось узнати, якою силою і якою мудрацією вони розчахнулися, і вже був подумав, чи не приклав наш ласкавий Ліхтар до того місця, де вони сходились, зілля, іменоване етіопісом, цей обушок на всі замки, аж це узрів у внутрішньому пазу тонку крицеву бляшку, оправлену в коринтську бронзу.

А ще я зауважив дві плити індійського магнета, широкі, в півдолоні завтовшки, блакитної барви, гладенько відполіровані, впаковані всією своєю масою у храмовий мур, де в нього впиралися навстіж розчахнуті двері.

Отож завдяки притягальній силі магнета крицеві бляшки за незвичайним, таємничим законом природи ворушилися; але половинки і собі скорялися йому і ворушилися тільки потому, як діямант прибирали, бо дію магнета на крицю призупиняє й уриває сусідство діяманту, а крім того, треба було прибрати і два пучки часнику, які наш веселий Ліхтар зняв і прив'язав до шнура, бо часник убиває магнет, позбавляє його притяжної сили.

На одній з плит, а саме на правій, старовинними латинськими літерами був гарно вибитий шестистопний ямб:

Ducunt volentem fata, nolentem trahunt.
Смиренного долі ведуть, непокірного тягнуть.

А на лівій плиті заголовними літерами був гарно вибитий такий вислів:

???? ????? ????? ?anta kineitai
Все йде до своєї мети.

Розділ XXXVIII

Яка прегарна мозаїка храмову долівку оздоблювала

Прочитавши ці написи, я обвів поглядом пишний храм, а потім замилувався на прегарні розводи долівки, проти яких жодному іншому нинішньому чи минулому витвору штуки на цьому світі годі було змагатися, чи то долівка у святині Фортуни у Пренесті за Сулли, чи то долівка грецького храму Асарот, зведеного Созистратом у Пергамі. Це була мозаїка, вся з обточених, полірованих чотирикутних крем'яхів природної барви: то червоний яспис із такими гарними цяточками, то офіт, то порфир, то лікофталм, усіяний золотими іскорками, крихітними, нібито атоми, то агат з неяскравими відблисками молочно-білого кольору, то дуже ясний халцедон, то зелений яспис із червоними і жовтими жилками. Всі ці камінці були викладені по діагоналі.

У портику долівка теж була мозаїчна з підібраних камінців природної покрасі, згідно з тим, що там було вдано, і було таке враження, буцімто хто розкидав долі оберемок винограддя, розкидав абияк, бо тут їх насипав нібито густіше, а там менше. А втім, цього листяного клечення було скрізь чимало, і в напівсвітлі зненацька появлялись то равлики, по лозі повзаючи, то ящірки, рябіючи межи листу, тут світилися кетяги ще недозрілого винограду, а там уже зовсім стиглого, і те все зладила і скомпонувала рука дуже вмілого і дотепного маляра, і завиграшки воно могло б, не кажи ти малярство Зевксида Гераклейського, принадити шпаків та інших пташок; ми, принаймні, на цю мозаїку купились, бо там, де художник дуже щедро накидав галуззя, ми, боячись зачепитися, високо здіймали ноги, наче під нами був нерівний, кам'янистий грунт. Потім я оглянув храмове склепіння і стіни: вони були викладені мармуром і порфиром, суціль, з краю в край, оздоблені такою гарною мозаїкою, а ліворуч сприходу починалася гарна потішна гра, в якій добрий Бахус заломив індійців, і розігрували її так.

Розділ XXXIX

Як на мозаїчних храмових стінах була вдана битва, в якій Бахус індійців заломив

Спершу були вдані, всі у полум'ї пожару, міста, села, замки, фортеці, поля і ліси. Вдані були й розсатанілі, геть розшарпані жінки, що люто на шмаття шматували живих телят, баранів і овець і їли їхнє сире м'ясо. Це мало подавати, що Бахус, удершись до Індії, пустив усе під огонь і меч.

А проте індійці, гордуючи ним, поклали опору йому не чинити, бо вивідачі їм донесли, що його військо не має жодного войовника, в ньому числяться старик, жінкуватий і завжди п'яний, безвусі поселяни, геть голі, гопцюри і скакунці, з рогами і хвостами, як у цапенят, і сила хмільної баботи. Отож індійці ухвалили наїзд їхній не відбивати і пропустити їх, бо перемога над такими людьми вийде не на славу, а на сором, і не на гонор і звеличення, а на позорище і ганьбу. Отак зневажений, Бахус забирався далі, все пускав пожогом (вогонь і перуни — то його отецька бронь: появу його на світ Юпітер привітав перуном, а його матір Семелу і материнський дім спалив і знищив вогнем) і топив землю у крові, бо така вже його натура: мирного часу дає крівці, а воєнного її точить. За доказ можуть правити поля на острові Самосі, так звані Панема, тобто криваві; на цих полях Бахус наздогнав амазонок, утікачок від ефесян, і всім їм повідкривав жилу, отож по цьому кровопуску поля були залиті кров'ю. Тепер ви зрозумієте ліпше самого Арістотеля, який розправляє про це у своїх Проблемах, чому колись так гуляло одне прислів'я: «Не саджають і не їдять м'яти у війну». Бо на війні вої б'ються без ощадку, і ось як поранений того дня тримав м'яту в руках або ж їв її, то спинити кров годі, хіба що з тяжкою бідою.

Далі в мозаїці вдано, як Бахус ішов походом: сидів на пишній колісниці, трьома парами молодих леопардів запряженій; вид у нього був, як у дитятка, ознака того, що добрі заливахи зроду не старіються, рожевий, як у херувима, і безволосий; на голові в нього стирчали гострі ріжки; а вище сиділа гарна корона з винових грон і листя і шарлатова митра, а взутий він був у золочені полуботки.

вернуться

510

Орфіт, або офіт — одміна мармуру.