Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 147

Розділ XVIII

Як наше судно наскочило на мілину і як нас порятували мандрівці, що їхали з Квінти [483]

Котвиці й чалки вибравши, розпустили ми вітрила під легкий зефір. От як ми близько двадцяти двох миль відмахали, нараз завихорився шалений буревій, проте якийсь час ми булінями і вітрилами фок-щогли ще якось його обходили і вичікували, а втім, аби лиш із лоцманом не сперечатися: лоцман запевняв нас, що через кволість зустрічних вітрів і втішну гру між ними, а зарівно тому, що небо ясне і море тихе, хоть і не випадає сподіватися чогось надто гарного, зате не слід боятися і чогось надто лихого; і підкріпив це дуже доречними словами філософа, який радив триматися і терпіти, тобто вичікувати. Проте борвій так довго не вщухав, аж лоцман, перед нашим наполегливим проханням поступаючись, спробував пробитися крізь вихори і йти тим самим курсом. Але ми уникали диму та й упали в вогонь: усе одно якби ми, утікши від Харибди, наскочили на Сціллу, бо, пройшовши дві милі, наскочили на мілину, таку саму, як у протоці Святого Маттея.

Сильний вітер свистів у снастях, наша команда упала на дусі; тільки брат Жан не сумував, навпаки, підбадьорював то того, то того, казав, що небо нас не підведе, і запевняв, що бачив над реями Кастор.

— Аби ж Бог погодив нам (сказав Панурґ) опинитися оце на землі і щоб кожен із вас, завзятих морехіддів, мав по двісті тисяч екю! Я б із такої нагоди нарвав з верби груш і натовк би вам води у ступі. Бачте, я навіть згоден цілий вік парубкувати, тільки влаштуйте так, аби я міг зійти на берег, і дайте мені коника, а без служника я вже якось переб'юсь. Старунок за мною найкращий тоді, як у мене нема служника. Плавт недаремно казав, що кількість наших хрестів, тобто гризот, докук і тарапат відповідає кількості наших служників, навіть як служники без'язикі, бо язик у них помело, через який їм уготовано тортури, муки і казани зі смолою, а не через щось інше, хоть і в нашу добу за межами нашого царства доктори права алогічно, себто нерозумно, тлумачать це місце занадто широко.

Аж це впритул до нас підійшло судно, барабанами наладоване, на борту я побачив пасажирів із порядних домів, між іншим, Анрі Котіраля, давнього мого друга, на поясі у нього висіла, як у жінок рожанці, осляча стрименнина, у лівиці він тримав засмальцьований, заяложений, брудний ковпак якогось пархатого, а в правиці здоровецький киях. Упізнавши мене, він скрикнув радісно:

— А от, що я маю? Дивіться (він показав ослячу стрименнину) — ось справжня альгамана, докторська шапочка — це наш єдиний еліксир, а оце (він показав киях) — це Lunaria major. [484]

До вашого повернення ми добудемо філософський камінь.

— Але (сказав я) звідки ви? Куди шлях верстаєте? Що везете? Знаєте тепер, що таке море?

Він мені відповів:

– Із Квінти. До Турені. Алхімію. Як свої п'ять пучок.

— А що за люди (спитав я) з вами на чардаку?

— Співаки (відповів він), музики, піїти, волхви, віршомази, геоманти, алхіміки, дзиґар-майстри; усі з Квінти і везуть із собою звідти чудові, докладні рекомендаційні листи.

Не встиг він доказати, як Панурґ оприскливо і роздратовано кинув:

— Ви ж бо все робити вмієте, не поминаючи поліття і малих дітей, то чому б вам не взяти наше судно за прову і не виволокти на глибоке?

— Я про це й подумав (сказав Анрі Котіраль). Цю ж годину і цю ж мить вас знімуть із мілини.

І справді, на його розказ розіднили сім мільйонів п'ятсот тридцять дві тисячі вісімсот десять великих барабанів, безденним боком повернули до шканців і туго поперев'язували їх шкотами, прову нашого судна підтягли до їхньої корми і припнули до якірних битенгів. Потім рвицькнули так, що судно зрушило з мілини, і все це зроблено завиграшки, ніби розважаючись, бо барабанний дріб, зливаючись із шерехом жорстви і підбадьорливим моряцьким співом, здався мені таким любим, наче та музика небесних світил, яку Платон буцімто чув ночами уві сні.

Бажаючи віддячитись, ми поділилися з ними ковбасами, насипали їм у барабани сосисок і скотили до них на чардак шістдесят дві бочки вина, аж це на їхнє судно зненацька напало двоє величезних физетерів і виплеснули на них стільки води, скільки не набереться у В'єнні від Шінона до Сомюра, і ця вода залила їм усі барабани, замочила їм усі реї і прослизнула крізь коміри у плюндри. Панурґ, дивлячись на це, надпоривався з захвату і так натрудив собі косу, що вона боліла потім не менше як дві години.

— Я хотів був (сказав він) почастувати їх вином, але тут учасно пристигла вода. Прісною водою вони гребують, вони нею тільки руки миють. Зате солона водиця правитиме їм за буру, селітру, амоніякову сіль у кухні Гебера.

На цьому наша розмова урвалася, бо налетілий вихор позбавив нас змоги маневрувати стерном, і тоді лоцман упросив нас цілком здатися на нього, а самим щиро напосістися на вино, як ми, мовляв, хочемо щасливо дістатися до царства Квінти, то нам треба обходити борвій і пливти за водою.

Розділ XIX

Як ми прибули до царства Квінтесенції, Ентелехією [485] іменованого

Півдня ми обачненько обходили стороною борвій і лише третього дня, як повітря зробилося прозоріше, ввійшли, живі й здорові, до порту Матеотехнії [486], неподалік від палацу Квінтесенції.

Ступивши на берег, побачили, що арсенал охороняє сила лучників і ратників. Спершу у нас душа похолола, та це й зрозуміло, адже вони забрали у нас зброю і спитали нас гоноровито:

— Дружочки, а ви ж звідки?

— Братики (відповів Панурґ), ми туренці. Наразі ми з Франції, і аж реґнемо віддати чолом пані Квінтесенції і відвідати славне царство Ентелехію.

— Прошу? (перепитали вони). Ви сказали Ентелехію чи Енделехію? [487]

— Любі братики (відповів Панурґ), ми люди прості й недоладні, даруйте за нашу невмілу мову, зате серцем щирі й нелукаві.

— Нам важливо (сказали вони) це уточнити. З Турені у нас побувало чимало люду: всі вони, голова в голову, добрі одоробала і мовили доладу, а ось із інших країв приїжджали до нас гордії, бришкливі, наче шкоти, і як зійдуться з нами, так і скозуються, попробуй їх перебалакати. У вас у всіх стільки гулящого часу, що ви не знаєте, куди його дівати, тим-то розпатякуєте, мелете і пишете всяку ґаліматью про нашу пані царицю. Цицерон, той навіть задля цього облишив свою Республіку, і Діоген Лаертський туди ж, і Теодор Ґаза, і Аргіропуло, і Вісаріон, і Поліціано, і Бюде, і Ласкаріс, і ці всі бісові хвилозопи, яких було б негурт, якби оце тепер до них не підпряглися Скалігер, Біґо, Шамбріє, Франсуа Флері і ще якісь там свавільники. Ех, жабу б їм у вершу! Ну, а ви…

— Еге-ге, вони лестять бісам! — миркнув Панурґ.

— …ви прибули сюди не на те, щоб харамани гнути, як вони, ви без таких намислів, а тому годі про них. Арістотель, всякої філософії закладач і зерцало, є хрещений батько нашій пані цариці, і він дотепно і влучно охрестив її Ентелехією. Ентелехія — це і є її справжнє ймення. Срати ми хотіли на тих, хто назве її інакше. Хто назве її інакше, той попаде кулею в пліт. А вас — ласкаво просимо!

Вони взяли нас ув обійми. Ми дуже зраділи цьому. Панурґ сказав мені на вухо:

— Ну як, друзяко, лячно тобі було від цих стисків?

— Трохи, — відповів я.

— А мені (сказав він) було лячніше, ніж колись утікачам Ефраїмовим, коли їх убивали і топили галаадії за те, що вони вимовляли сибболет, а не шибболет. Але ж у всій Босі не вийметься такого чоловіка, який здолав би заткнути мені гузно цілим возом сіна.

Потім капітан мовчки і церемонно повів нас до царициного палацу. Пантагрюель хотів був з ним про щось перебалакати, але капітан, так до його вуха й не дотягнувшись, зажадав драбини або ж високих дибів. Але махнув рукою: