Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 145

— О (сказав брат Жан) мій друже з добрим і щирим серцем і руками паралітика! Побалакаймо ще раз із вами, хоть навряд чи я зможу перебалакати такого губача. Чому це і що вам надало кинути їм калитку з екю? У вас що, кури їх не клюють? Досить було кинути їм кілька щербатих тестонів.

— А тому (відповів Панурґ), що Запазур відкривав свою оксамитову торбу і примовляв: «Ке, а кете, а кете!» Звідси я виснував, що нас звільнять і випустять на волю, лише як ми, хай їм усім Бог, ке, кете їм, ке, кете їм, дамо їм, хай їм усім чорт, і дамо їм не що-небудь, а золота, бо ця оксамитова торбешка не ковчежець для тестонів і дріб'язку, а бесаги для екю з сонцем, це розумно тобі, брате Жане, бахурцю мій маленький? Потершись і помнявшись, як я, ти й сам іншої заспіваєш. Коротше, за їхнім велінням нам доведеться змотувати вудочки.

Крючкодери досі чекали від нас на пристані якихось грошей; побачивши, як ми от-от відчалимо, вони заявили братові Жану, що ми не рипнемося, поки не дамо їм належної магістратам віддяки.

— Святим Трудіру свідчусь, ви все ще тут (сказав брат Жан), бісові крючкодери? Я й так сердитий, а ви ще мені докучати? Тілом Господнім клянуся, буде вам від мене на вино, можете мені повірити!

І він вихопив свого самосіка і, зійшовши з судна, збирався без усякого ощадку їх зарубати, але вони побігли в собачу ристь і за ними тільки смуга лягла.

А проте нас чекала нова халепа, бо наші матроси, відпущені Пантагрюелем по нашому поверненні від Запазура на берег, зібралися в портовому шиночку під'їсти і випити для отухи. Хтозна, чи заплатили вони винувате чи ні, та тільки стара шинкарка, побачивши брата Жана, звернулася до нього при трьох свідках — судовика плюгавця, чи то пак виконавця, щирого друзяки Кота Пухнатого, і двох підмагачів, з довгою скаргою. Брат Жан слухав-слухав їхні речі і натяки, нарешті не витримав і спитав:

— Крючкодери, друзі мої, то що наші матроси, по-вашому, люди нечесні? Ну, а я іншої думки, і зараз побачите мою правоту: меч-самобієць зі мною.

З цим словом він змахнув самосіком. Хлопи дали ногам волю, проте баба не рушила з місця і знов спробувала втокмачити братові Жану, що вона його матросів за людей нечесних не вважає, вона, мовляв, нарікає лише на те, що вони не заплатили їй за постіль, на якій по обіді відпочивали, і просить за постелю всього-на-всього п'ять турських солей.

— Справді (сказав брат Жан) недорого, бач, які невдячники, де вони за такі гроші дістануть постіль? Я з дорогою душею вам заплачу, тільки спершу подивлюсь, що це за постіль.

Баба привела його до себе, показала постіль і, розхваливши всі її переваги, заявила, що, поклавши п'ять солей, вона, мовляв, зайвого не править. Брат Жан спершу заплатив їй п'ять солей, потім самобійцем розполовинив перину і подушку, а перо пустив по вітру у вікно. Баба з репетом: «Пробі! Ґвалт!» вибігла на вулицю і заходилася збирати пір'я. Брат Жан на її ячання не зважив, зробившись невидимцем у пір'яній кушпелі, відніс коця, матрац і два простирала на судно і матросам віддав. Потім сказав Пантагрюелю, що постелі тут куди танші, ніж у Шіноні, хоть Шінон потільськими гусьми славиться, бо за постіль для нього бабця заправила всього лишень п'ять тузіників, а в Шіноні за таку луплять дванадцять франків.

Тільки-но брат Жан і всі інші сіли на судно, Пантаґрюель скомандував відчалювати, аж це задув такий міцний сироко, що ми збилися на манівці і замалим нас знов не прибило до Котів Пухнатих, море тут було глибоке і страшне, і юнга, з високої фок-щогли, як об'явив він усім, усе ще бачив кишло Запазура. Панурґ, перепудившись, гукнув:

— Патроне, друже мій! Чи не можна, попри шквали і хвилі, повернути назад? О друже мій! На кий біс вертатися нам до цього осоружного закутня, де я зоставив свого капшука!

Зрештою вітер пригнав їх до іншого острова, але підійти до пришибу вони не зважились, зупинилися за милю від порту, саме навпроти скелястих круч.

Розділ XVI

Як Пантаґрюель на Острів апедевтів [480] прибув, довгополих і крючкоруких, а зарівно і про халепи і монстрів, які там його чекали

Скоро котвиці кинуто і судно зупинилось, на воду спустили човна. Богу помолившись і подякувавши за визвіл і рятунок від напасти превеликої, добрий Пантаґрюель і всі його сопутці сіли у човен, аби до берега пристати, висад не завдав клопоту, море було тихе, вітер ущух, і вже невзабарі вони підпливли до скель.

Коли ж ступили на суходіл, Епістемон, зачарований мальовничістю острова і химерними обрисами бескеття, угледів кількох островиків. Первий з них, до кого він звернувся, носив коротку, царської барви, кирею, саржевий камзол з напіватласними і напівзамшевими рукавами і кокардовий чепчик; чоловік, як глянути, цілком пристойний, а звали його, як ми згодом узнали, Загреба.

Епістемон поцікавився в нього, чи є якась назва у цих химерних долів і гір. Загреба відповів, що ця верховина належить до колонії Прокурації і називається вона Квит, а от за цим бескеттям, тільки брід перебрести, лежить Острів апедевтів.

— Екстраваґанти при нас! (сказав брат Жан). А чим же тоді, люди добрі, ви тут живете? Що п'єте і з чого п'єте? Я не бачу у вас жодного начиння, окрім пергамену, каламарів та пер.

— Живемо (відповів Загреба) тільки оцим, бо всі, хто має на нашому острові якісь справи, проходять через мої руки.

— Чому ж це? (спитав Панурґ). Хіба ви стрижій, щоб у вас усі стриглись?

— Атож (відповів Загреба). Я стрижу тестони з їхньої кабзи.

— Богом свідчусь (сказав Панурґ), у мене ви ламаного шага не виловите, але я вас, вашець, ось про що прошу: відведіть мене до апедевтів, а то ж ми самі з країни вчених, хоть мене, сказати по щирості, вона так нічому й не навчила.

Гомонячи отак, перехопилися вони через брід і прийшли на Острів апедевтів. Пантаґрюеля великим дивом здивував лад тутешніх осель і жител: люди тут мешкають у величезних чавах, до яких ведуть десь із півсотні східців угору, але перш ніж попасти до старшого давила (а там є ще й малі, і великі, і потаємні, і середні, і всякі інші гніти), треба перейти довжелезний перистиль, де виставлене все катівське справилля: шибениці, щипці, скрипиці, диби, кайдани, здатні будь-кому холоду нагнати.

Загреба, бачачи, як Пантаґрюель на це все витріщився:

— Пане (сказав), ходімо далі, це все марнички.

— Гарні марнички! (скрикнув брат Жан). Душею теплої моєї матні свідчусь, ми зубами цокочемо зі страху. Я б волів випити, ніж на це страхіття дивитись.

— Ходімо, — сказав Загреба.

Потім він підвів нас до невеличкої, притуленої ззаду праси, яка острівною мовою називається Пітіас [481]. Можете собі уявити, як угонобили тут себе метр Жан і Панурґ, бо до їхніх послуг були мальвазія, міланські сосиски, гиндики, каплуни, дрохви та інша смакота, належно зготована і присмачена.

Малий підчаший, укмітивши, як ласо брат Жан позирає на пляшчину, виставлену біля буфету, на белебні від пляшкової когорти, сказав Пантагрюелеві:

— Пане! Я бачу, як один із ваших пускає бісики он тій плящчині. Благаю вас не займати її, вона для панства.

— Як? (сказав Панурґ). У вас тут і панство? Я ж бачив, усі тут під гнітом.

Тоді Загреба привів нас чорним ходом до кімнатки і показав нам панство, которе у великих чавах засідало, сказавши, що входити сюди без дозволу заборонено, але нам буде видно їх у віконце, а нас ніхто не побачить.

До віконця підступивши, ми вгледіли, що у великих чавах душ двадцять-двадцять п'ять вішальників круг одного здоровенного катюги засідають за зеленим сукном, засідають і все перезираються, а руки у них завдовжки з ногу журавлину, нігті ж ступнів у два, не менше, бо стригти нігті їм заборонено, ось вони у них і позакандзюблювались, не кажи ти закарлюки або ж чіп'я; аж це їм подали величезне виноградне гроно з екстраординарної лози, що часто приводить людей на ешафот. Щойно гроно появилось, як його кинуто у винотоку, і скоро від нього не зосталося жодної виноградинки, з якої б не вичавлено золотого соку, отож, як його витягли, воно було таке сухе і видушене, що тільки бери і викидай. А Загреба нам сказав, що такі пишні кетяги попадаються рідко, проте чавило у них ніколи не вакує.