Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 143

Коли ми опинилися у їхньому барлозі, якийсь похатник, якому ми дали півтестона, сказав нам:

— Дай вам Боже, люди добрі, звідси з душею викараскатись! Ось пригляньтеся лишень до міни цих цупких стовпів, на яких стоїть Запазурове правосуддя. Ось побачите: як ви проживете ще шість олімпіад і два собачі віки, Коти Пухнаті опанують цілу Европу і заграбастають усі її клейноди і багатства, — хіба що якесь їхнє покоління раптово втратить майно і стан, неправдою нажиті. Серед них панує секстесенція [478], з допомогою якої вони все хапають, усе пожирають і все запаскуджують. Вони палять, четвертують, стинають голови, мордують, затокарюють у в'язницю, руйнують і зводять зі світу все без жалю і добре, і лихе. Порок у них називається чеснотою, злість перехрещена в добрість, зрада іменується вірністю, крадіжка щедрістю. Грабунок їм править за гасло, і його схвалюють усі (окрім єретиків); і це все вони чинять з відчуттям своєї величі і непомильности.

На підтвердження мого свідчення, прошу вас поглянути на їхні ясла, вони ж нижче годівничок. Про це вам колись згадається. І якщо на нас ударить чума, голод, війна, ураган, землетрус, пожежа та інше безголов'я, то не посилайтеся на парад планет, на зловживання римської курії, тиранію царів і князів земних, на лукавство панахидників, лжепророків, викрутні лихварів і грошопідробників, на невігластво і безсоромність лікарів, костоправів і аптекарів, на розбещеність невірниць жінок, отруйниць і дітовбивць, ні, ви все валіть на ту несвітську, незбагненну, неймовірну і незмірну злість, яка безперервно палає і кипить у кухні Котів Пухнатих. Люди знають про цю кухню не більше, ніж про жидівську Кабалу. Ось чому їх не лають, не перевиховують, не карають так, як вони на це заслуговують. Але коли одного дня їх виведуть на світ, то вже ніхто, хоч би який умілий і красномовний, їх не оборонить; жоден закон, хоч би який суворий і драконівський і до порушників нещадний, їх не вбереже, жоден магістрат владою своєю не перешкодить тим, хто, розлютившись, візьметься заганяти їх усіх до нори і спалити живцем. Їхні рідні діти, Кошенята Пухнаті, та інші близькі родичі зі страхом і огидою від них не раз сахалися. Ось чому взором Гамількара, який змусив свого сина Ганнібала поклястися і врочисто пообіцяти цілий свій вік гонити римлян, покійний мій батько узяв з мене слово, що я не піду звідти доти, доки на Котів Пухнатих не впаде з неба блискавка і не спопелить їх як других титанів, як святокрадців і богоборників, якщо у людей так зчерствіли серця, що вони вже й не згадують, не відчувають і не передбачають появу чи зародження у світі зла, а хто і відчуває, все одно не сміє, не хоче або ж не може викорінити його.

— Отакої! (сказав Панурґ). Е ні, я туди не ходак, хай мене Бог милує! Гайда назад. Гайда, Богом прошу!

Коли ж ми повернули назад, то побачили, що двері замкнуті, і тут нам сказали, що ввійти сюди легко, як в Аверн, а вийти важко, і що без дозволу і призводу нас не випустять, одне, що з ярмарку не йдуть так скоро, як з базару, а друге, що ноги у нас закурені.

Проте нам стало непереливки, як ми потрапили в катівню, бо по дозвіл і призвіл мусили просити у найпоганшого з усіх страшидел. Звали його Запазур. Найбільше він скидався на Химеру, Сфінкса, Цербера або ж на Озіриса, як його вдавали єгиптяни, тобто був триголовий, одна голова рикаючого лева, друга — гавкучого пса і третя — виючого вовка, і всі ці голови обвивав зміюка, кусаючи свого хвоста, і над кожною сяяв німб. Руки він мав закривавлені, кігті, як у гарпії, дзьоб, як у крука, зуби, як у чотирилітка кабана, очі, як у пекельця, і всеньке тіло його вкривала ступкувата шапка з помпончиками, виднілися тільки його пазурі. Сідалом для нього і для його клевретів, Диких Котів, правили довгі, новенькі ясла, над якими, як розповідав торботряс, висіли догори дриґом великі і гарні годівнички.

За сідалом архідука красувалося мальовидло старої в окулярах, у правиці вона тримала піхви від серпа, а в лівиці — терези. Шальки терезів становили собою оксамитні бесаги, одна торба, туго начинена дрібняками, опустилась, друга ж, без тягаря, високо злинула. Очевидно, вони символізували собою Запазурове правосуддя, не так, як його уявляли стародавні тебитяни, зводячи по смерті своїх дикастів [479] і суддів їм статуї, по заслузі, з золота, срібла або з мармуру, але неодмінно безрукі.

Щойно ми поставились перед Запазуром, як якісь люди, убрані в торби, в мішки і в здоровецькі обривки паперів, посадили нас на лаву підсудних. Панурґ сказав:

— Братове гультяйство! Я можу і постояти, бо для мужа в нових плюндрах і куцому камзолі лава ваша занизька.

— Сядьте (сказали вони йому). Як не здужаєте відказ держати, земля зараз же розступиться і поглине всіх вас живцем.

Розділ XII

Як Запазур загадку нам загадав

Коли ми посідали, Запазур, серед тічки Котів Пухнатих, гукнув нам сердито:

— Ке, кете!

— Ке, кете вип'ємо, — сказав Панурґ крізь зуби.

— А кете (сказав мені Запазур), розгадай мені цю загадку. Нумо, зараз же відповідай, що це означає.

— Ну от їй-богу (відповів я), якби я мав удома Сфінкс, як от Веррес, а він же, їй-богу, ваш попередник, їй-богу, я розгадав би загадку, ну от їй-богу! Але тоді мене не було, ну от їй-богу, моя хата скраю!

— А ке, кете (сказав Запазур), Стіксом свідчусь, бо ти саме на нього натякаєш, а ну я тобі доведу, нумо, нумо, доведу, що ліпше було б тобі потрапити до пазурів Люциперові, ніж нам, а ке, кете! Поглянь на наші кігті, а ке, кете, кете! Ти вдаєш з себе, лобуре, святого і божого, ніби це може тебе від тортур урятувати. А ке, кете, нумо, послухай, що я тобі скажу, кете: закони наші як павутина, в неї попадаються мухи і метелики, — а ке, кете, кете! — тоді як ґедзі наскрізь її проривають. Ми теж на великих шахраюг і тиранів не надимося, вони зле травляться, вони на шкоду виходять. А ви ж нічого не провинні, а кете, а кете, не провинні, сам старший чорт вас відспіває.

Братові Жану Виносмакошу набридли Запазурові речі, і він сказав:

— О, пане чорте спідничний, як він пояснить тобі те, що йому невтямки? Тобі що, правда коле?

— Ану цить! (сказав Запазур). Від самого мого воцарения ще не траплялося випадку, щоб хтось вихопив слово з мого рота. Хто розв'язав язика цьому божевільню?

— Брехло! — сказав брат Жан, не ворушачи губами.

— Ке, а кете! Як прийде ряд тобі відповідати, ось тоді побачиш смаленого вовка, лотре!

— Брехло, — безодголосно мовив брат Жан.

— Ке, а кете, а кете! Гадаєш, тут тобі академічний ліс, повний нетруджених мисливців і шукачів істини? Ке, а кете, тут у нас інші порядки, тут у нас без обрізків викладають усе, чого не відають. Ке, а кете! Тут у нас по-вченому міркують про те, чому не навчались. Ке, а кете! Тут у нас як казяться, то велять терпіти, чухрають, а плакати не дають. Ке, а кете, а кете! Бачу, ти тут не довірена особа, а кете, а кете, трясця тобі в бік, а кете, а кете, женися з пропасницею!

— Бісяка (скрикнув брат Жан), архібісяка, протобісяка, усебісяка. Ти що ж, женити монаха задумав? Еге-ге! Ну то ти єретик!