Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 135

Нам треба всечасно славити милостивого Бога, нашого Творця, Спасителя і заступника: то не все іще, що смаковитим цим хлібом, смаковитим і холодненьким цим вином, солодкими цими їдлами він зцілив нас від тілесних і душевних гризот, — ласуючи цим усім, ми ще й усолодились і втішились. А все ж ви так і не відповіли на питання блаженного і вельмишанованого брата Жана, як підняти погоду.

— Оскільки (сказав Пантагрюель) ви самі вдовольнились простим розв'язанням поставлених вами питань, то вдовольняюсь і я. А проте в іншому місці й іншим разом ми ще, спасибі вам, до цього вернемося. Отже, залишається погодитися на питанні брата Жана: як підняти погоду? А хіба ми вже її не підняли на свій розсуд? Гляньте на прапорець. Гляньте, як надулись вітрила. Гляньте, як напружились штаги, драйрепи і шкоти. Наші келихи підіймаючи й осушуючи, ми тим самим підняли і підіймали погоду, — тут існує якийсь таємний зв'язок. Точнісінько так само підіймали погоду Атлант і Геркулес, — як мудрим міфологам вірити. Але вони підняли її на півградуса вище, ніж слід: Атлант, аби веселіше частувати свого гостя Геркулеса, а Геркулес через те, що його змлоїла спрага в Лівійській пустелі.

— Присяйбогу! (впав йому в річ брат Жан). Я чув від багатьох пречесних докторів, що Кокотень, вашого батька підчаший, щороку заощаджує тисячу вісімсот з гаком бочок вина, змушуючи гостей і домівників пити перед тим, як вони відчують спрагу.

— Бо він (провадив Пантагрюель) повівся так, як поводяться ідучи караваном дромадери і верблюди, вони п'ють від спраги минулої, нинішньої і на карб майбутньої. Ось так оце надмірне підіймання погоди і спричинило небувалий здвиг і струс небесних шат, через який так куйовдились і ґвалтувалися своєуми-астрологи.

— Отож (сказав Панурґ) недарма мовить прислів'я:

— До того ж (сказав Пантагрюель), закушуючи і випиваючи, ми не лише погоду підняли, а й корабель розвантажили. Розвантажили не лише так, як Езопова козубенька розвантажувалася, сиріч нищенням конту, а ми ще й скинули з себе піст. Бо, як тіло мертве важче за живе, то й голодний чоловік важчий і цупкіший від того, хто випив і закусив. І не дають маху ті, хто під час довгих мандрів щоранку, випиваючи і снідаючи, кажуть: «Від цього наші коні тільки баскіші будуть». Ви, мабуть, чули, що давні амиклеяни нікого з богів так не почитували і нікому так не поклонялись, як чесному батькові Бахусу, і дали вони йому вельми підхожу і влучну назву, а саме Псила. Псила по-дорійському означає крила, бо от як птахи за помогою крил легко злинають увись, так само за помогою Бахуса, себто доброго, смаковитого, п'янкого вина людська душа ширяє, тіло її жвавішає, а все, що було в ній цупкого, м'якшає.

Розділ LXVI

Як біля острова Ґанабима [457], на розказ Пантаґрюеля, ясу воздавали Музам

Ні вітер ходовий, ні люба розмова не вгавали, аж це Пантагрюель здалеку вгледів гористу землю і показав на неї Ксеноманові, питаючи:

— Бачите ген там, по лівому борту, високий двогорбий шпиль, дуже схожий на гору Парнас у Фокиді?

— Авжеж (відповів Ксеноман). Це острів Ґанабим. Хочете на ньому висісти?

— Ні, — сказав Пантагрюель.

— Ну й добре (озвався Ксеноман). Нічого цікавого там нема. Населяють його самі злодії і латриги. А втім, під цим правим горбом є чудова криничка, а кругом непроглядний ліс. Ваш караван міг би тут поповнити запаси води і палива.

— Оце (зауважив Панурґ) сказав, як в око вліпив. Ге! Ступати на сушу злодіїв і латриг! Запевняю, такі землі, як ця, я вже бачив, це острови Серка і Герма між Бретанню і Англією, або ж Понерополя [458] Філіпійського у Тракії, все це острови злочинників, харцизів, здобичників, людорізів і збуїв, ніби випущених із кам'яних мішків Консьєржері. Не сходьмо на берег, благаю вас! Як не ймете віри мені, то послухайтесь ради доброго і мудрого Ксеномана. Та вони, бичачою смертю свідчусь, ще гірші за канібалів. Прислухайтесь! Далебі, здається, калатають на ґвалт, так били на сполох ґасконці в Бордо, митарів і возних загледівши. Якщо це тільки не дзвін у моїх вухах. Краще пливімо далі. Нумо, додаймо ходу!

— Висідайте! (сказав брат Жан). Висідайте! Гайда, гайда, гайда! Ми, консистуючи, платити їм не будемо. Гайда! Вони у нас на прошений хліб перейдуть. Висідай!

— Хай тоді біс причалює! (кинув Панурґ). Цей чорт у ченцях, цей намаханий ченчик у чортах нічого не боїться. Він, як усі чорти, паливода і ні з ким не рахується. Він уявляє, що всі на світі отак чернечать, як він.

— Пішов ти, лепрявий (сказав брат Жан), до всіх чортів! Хай вони тобі всі зуби пощерблять! Який же це бісів бевзь підлий і боягузливий. При кожній нагоді у штани кладе з безтямного ляку! Як ти вже бозна з чого так перепудивсь, не висідай, біс із тобою, залишайся тут і пильнуй добро, а не то іди в спідницелапці до Прозерпіни!

На це слово Панурґ здимів, сховавшись у трюмі, де валялися хлібні недоїдки, шкуринки і крихти.

— Я відчуваю (сказав Пантагрюель) стиски в серці, а чийсь далекий голос мовить мені, що не треба тут виладовуватись. А я ж щоразу, як у мене виникало таке передчуття, тікав того, від чого цей голос мене застерігав, і завжди на краще виходило; так само я точно вгадував, як ішов туди, куди він мене посилав, — коротко, не було випадку, щоб я потім жалкував.

— Це (сказав Епістемон) щось ніби Сократів демон, про який стільки правлять академіки.

— Послухайте сюди (сказав брат Жан). Поки моряки водою запасаються, а Панурґ гулі справляє, ми собі розважимося, гаразд? Звеліть гримнути он із того василиска, що біля кают-компанії. Так ми воздамо ясу Музам цього Антипарнаса. А то як би порох не відвологнув.

— Гаразд (відповів Пантагрюель). Покличте до мене старшого бомбардира.

Бомбардир одразу прибіг. Пантагрюель наказав йому гатнути з василиска, спершу свіжого пороху, на всяк випадок, засипавши. Постріл пролунав. Бомбардири інших кораблів, раубардж, ґаліонів і сторожових ґалеасів, почувши рев василиска з Пантаґрюелевого судна, і собі пальнули з важких гармат. Можете собі уявити, як вони бухали і гули!

Розділ LXVII

Як Панурґ зі страху обкалявся і котюру Салія за бісеня узяв

Панурґ вискочив із трюма, як ошпарений козел, у сорочці і в одній холоші плюндрів, із хлібними крихтами в бороді, і тримав він за шкірку пухнастого котиська, що вчепився в другу, ненадіту, холошу. І, варґами мляскаючи, мов та мавпуля, як нужу ськає, дрижаки ловлячи і зубами дзвонячи, він кинувся до брата Жана, прикляклого на штирборті, і почав Христом-Богом молити його одрятувати своїм мечем, божився і клявся всіма благами Папоманії, що оце навіч бачив усіх чортів, которі з цепу зірвалися.

— Гей, друже (сказав він), братику, батьку мій духовний, у чортів сьогодні весілля! Як вони рихтуються до цих пекельних гулів, ти зроду такого не бачив! Бачиш дим із пекельних кухонь? (Теє кажучи, він показав на пороховий дим від гармат, що над суднами клубочився). Ти зроду не бачив стільки душ, кинутих у геєну огненну. І знаєш, що я тобі скажу? Тільки ша, друже! Вони такі ніжнесенькі, такі білявенькі, такі делікатні, просто амброзія для стикських богів. Я вже був подумав, прости Господи, що це англійські душі. Либонь, оце вранці сеньйори де Терм і Десе спустошили і сплюндрували Кінський острів біля берегів Шкотії, а також і англійців, которі його перед тим захопили.

Підступивши, брат Жан відчув якийсь душок, відмінний від порохового запаху, витягнув Панурґа на сонце, глядь — аж Панурґова сорочка задрипана свіжим лайном. Від страху, викликаного заморокою, ослабла сила нерва, що стягує сфінктер (себто відхідник). А тут ще й гуркіт канонади, внизу ще страшніший, ніж на чардаку, а це ж один із симптомів і ознак страху в тім саме й полягає, що вікно, яке фекалії запирає, не витримує і розчахується.