Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 124

— Не бійтеся, добрі люди (сказав Пантагрюель). Височенець Бренгнарій, вітрякожер, опрягся. А кончився він од того, що подавився і вдавився, коли, за приписами лікарів, їв кусень свіжого масла біля челюстей гарячої печі.

Розділ XLV

Як Пантаґрюель висів на Острові папіфиґів

Назавтра вранці перед нами заманячів Острів папіфиґів, колись людей багатих і вільних і званих сміхотунами. Проте тепер це були бідаки, нужденники і прихвосні папоманів. Ось як це сталося.

Якось на річне свято пірначів сміхотунні бурмістри, синдики й опасисті рабини вирушили погуляти на сусідній острів Папоманію. Один із них, парсуну папи забачивши (там був хвальний звичай виставляти його на двійчастій корогві на очі всім), показав йому дулю, а в Папоманії дуля називалася фиґою. Через кілька днів папомани, киплячи помстою, взялись до зброї, віроломно вдерлися на Острів сміхотунів, сплюндрували його і спустошили дотла і витнули всіх мужчин-бороданів. Проте жінок і шмаркачів вони помилували, десь під тими умовами, які імператор Фрідріх Барбаросса висунув міланцям.

Коли не було імператора, міланці зворохобились, вигнали з міста його дружину, імператрицю, і, на більший її поглум, посадили задом наперед на старого мула, на кличку Такор, себто тилом до морди мула, а лицем до крупа. Повернувшись, Фрідріх бунт поскромив і придушив, а завдяки його настирливосте і знакомитого мула відшукали. Тоді за велінням імператора на плац-параді кат перед очима ворохобників прикрив срамне місце Такора фиґовим листком і від імени імператора заявив, що тим, хто хоче кари горлом уникнути, треба перед усіма зняти фиґовий листок зубами і так само, без рук, повернути його на місце. Як же хто стане огинатися, того негайно повісять і вдавлять. Декому такий визвіл здався ганебним і безчельним, вони воліли смерть і попали на шибеницю. Інші, боячись смерти, йшли на позорище. Вони брали листок зубами, показували катові (привселюдно) і казали: Ессо lo fico! [441]

Отакою-то ганибою недобитки цих бідолашних сміхотунів від смерти одрятувалися. Зате вони поробилися рабами і голдівниками своїх ворогів, і їм дано ім'я папіфиґів: хай знають, як показувати дулю, тобто фиґу, папській парсуні. Відтоді сіроми не мали просвітку. Що не рік, то у них лютує град, буря, чума, голодомор та інше безголов'я, на вічну кару за гріхи предків та батьків.

Перед цими злиднями і нестатками людей ми відмовилися забиратися в острівну нутрину. Зайшли тільки набрати святої води й помолитися Богу до портової каплички, поруйнованої, безлюдної і навіть безверхої, як капличка перед собором Святого Петра у Римі. Вступивши до каплички і підійшовши до купелі зі святою водою, ми побачили там чолов'ягу, патрахилями накритого; чолов'яга, як крижень, поринув у воду, на поверхні стирчав лише кінчик носа, щоб дихати. Круг нього стояли троє священиків, чисто виголені, з тонзурами, і по чорній книзі заклинали чортів.

Пантагрюель здумівся і спитав, що це вони штукарять, і почув, що останні три роки на острові ґрасовала така страшенна моровиця, що половина краю злюдніла, а земля лежала облогом. Як же пошесть минула, цей чолов'яга, що поринув у купіль, вийшов на широке і плодюще поле і засіяв його полбою, а того ж таки дня і години одне бісенятко (ще не навчене ні громів, ні градобою, хіба що тільки петрушку й капусту толочити, та ще й неписьменне) виканючило у Люципера дозволу осісти і повибрикувати на Острові папіфиґів, чорти тут знюхалися з чоловіками і жінками і часто ходили до них у гостину.

Оце саме бісенятко, в поле прийшовши, спитало у ратая, над чим він тут порається. Бідак відповів, що сіє полбу, щоб було чим годуватися в рік прийдущий.

— Е ні (сказало бісеня), ця нива не твоя, а моя, вона належить мені. Того самого часу і тієї самої години, коли ви показали дулю, сиріч фиґу, всі ваші ґрунти присудили і передали нам і записали за нами. А втім, сіяти пшеницю — справа не моя. Тим-то я ниву тобі лишаю, але під умовою, що врожай ми поділимо.

— Гаразд, — відповів ратай.

— Поділимо (сказало бісеня) урожай на дві часті. Одна часть — те, що виросте зверху, а друга — те, що під землею. Обираю я, бо я біс, нащадок мостивого і давезного роду, а ти всього лишень очкур. Я візьму собі все, що під землею, а ти все, що зверху. Коли жнива?

— У середині липця, — відповів ратай.

— От тоді (сказало бісеня) я й прийду. Роби своє діло, очкуре, працюй, працюй! А я піду спокушати шляхетних монашок Пукливої обителі, а також святобожників і карнавників веселим гріхом сласноти. А що вони жируни, я в цьому певен на всі заставки. Вперед! Живіт на живіт!

Розділ XLVI

Як ратай з Острова папіфиґів бісеня надурив

У середині липця біс вийшов у поле з цілою лавою бісенят-крилошан. Підступивши до ратая, він сказав:

— Ну, очкуре, як ся маєш? Пора ділитися.

– І то правда, — відповів ратай.

І ось ратай зі своїми наймитами заходився жито жати. Тим часом бісенята виривали з землі солому. Ратай обмолотив хліб на току, провіяв зерно, зсипав у мішки і поніс на базар продавати. Бісенята зробили те саме і, прийшовши на базар, усілися зі своєю соломою біля ратая. Ратай продав зерно дуже вигідно і геть набив грішми полуботок, що висів у нього за паском. Біси нічого не продали та ще й селюки перед усім базаром з них позбиткувалися.

Коли базар закрився, біс сказав ратаю:

— Обдурив ти мене, очкуре, ну та вдруге не обдуриш.

— Пане бісе (відповів ратай), як це так я вас обдурив? Адже вибирали ви. По правді сказати, це ви хотіли мене обдурити, ви сподівалися, що на мою пайку не зійде нічого, а все, що я посіяв, дістанеться вам, а ви, мовляв, вводитимете в спокусу своїм багатством нужденників — панахидників та жмикрутів, і горіти їм, мовляв, у вогні. А ви ще в цьому ділі небиті. Зерно під землею вмирає і гниє, але на цьому перегної виростає нове, яке я продав у вас перед очима. Отож, ви обрали гірше, недарма кажуть, що іноді сам чорт ногу вломить.

— Годі, годі (сказав біс). Скажи ліпше, чим ти засієш нашу ниву на рік майбутній?

— Як добрий господар (відповів ратай), я мушу посадити тут ріпу.

— Що ж (сказав біс), ти, я бачу очкур хоть куди! Посади якнайбільше ріпи, а я її берегтиму від бур і не виб'ю градом. Але знай: що зверху, то моє, а що внизу, то тобі. Працюй, очкуре, працюй! А я піду спокушати єретиків, душі у них смаковиті, як на жаринах підсмажити. У пана Люципера саме завійниця, от би йому гаряченького.

Коли наспіли жнива, біс з цілим гурмом бісенят покойових уже тут як тут. Побачивши ратая та його наймитів, він заходився зрізати і збирати гичку. А ратай після нього викопував і витягав величезну ріпу і клав її в мішок. Потім вони всі гуртом пішли на базар. Ратай дуже вигідно продав ріпу. Біс не продав нічого. Та ще й відверто з нього кпили.

— Видно, очкуре (сказав біс), ти знову мене обдурив. Я хочу, щоб ми з тобою за цю ниву поквиталися. Умовимося: дряпаймо один одного, і хто первий здасться, той свої морги втрачає. Вся нива перейде до переможця. Зійдемося з тобою за тиждень. Начувайся, очкуре, ось я тебе всього к бісу роздряпаю! Я ходив спокушати деріїв-крючків, процесозаводіяк, фальшивників нотарів, крутіїв адвокатів, але вони передали мені через товмача, що вони й так мої. Та ще й Люципер гребує їхніми душами. Якщо тільки вони незасолені, він відсилає їх на кухню. На снідання нема як бурсак, на підобідок як адвокат, на обід як виноградар, на підвечірок як купець, на вечерю як дівча і на геть усі трапези як чорноризець. Справді, пан Люципер перед кожною трапезою для апетиту смакує чорноризцями. Колись він любив, щоб на снідання подавали бурсаків. Та от лихо: уже кілька років, як вони вивчають Святе Письмо. І тепер потягнути когось із них до пекла зась. Якщо нам не підсоблять їхні бозюни-вихователі і не вирвуть у них погрозами, лайкою, ґвалтом, аутодафе з рук апостола Павла, то нам уже ними не поживитися. На обід Люциперу подають зазвичай криводушних законників і грабіжників бідноти, їх хоч греблю гати. Та тільки одноманітна їжа приїдається. Недавно він заявив усім до слуху, що не проти поласувати душею святохи, який забув під час молитви звернутися до милосердя Божого. Навіть пообіцяв подвійну платню і добру заслуженину тому, хто миттю запопаде для нього таку душу. Ми всі рушили на лови. Але повернулися упорожні, воно й зрозуміло: ти йому луб'я, а він тобі образи. На заїдок Люципер нині не вельми ласиться, його бере на колючки, потому як у бореях його гірко скривдили прасоли, маркітанти, рожнярі і ковбасники. Він залюбки вечеряє лихварями, аптекарями, паперофальшивниками, грошопідробниками, фальсифікаторами краму. Іноді, як він у доброму гуморі, то на сон грядущий ласує покоївками, які, випивши хазяйське вино, бочки вонючою водою розбавляють.