Ґарґантюа і Пантаґрюель, стр. 118

Очі як футляри на гребінці.

Очні нерви як кремнівки.

Чоло як теракотова ваза.

Скроні як лійки.

Щоки як дві дерев'янки.

Щелепи як чарки.

Зуби як рогатини. Один його молочний зуб ви можете побачити в пуатвенському Колонж-де-Райо, а два — в сентонжському Бросі, на дверях винарні.

Язик як арфа.

Рот як чепрак.

Нечупарний його вид як в'ючне сідло.

Паганюча його голова як купол лембика.

Череп як ягдташ.

Віспини як кільце рибалки.

Шкіра як козакин.

Епідерма як решето.

Волохи як скребки.

Шерстинки достоту так само.

Розділ XXXII

Безскоромникові норови і звичаї

— Безскоромник (сказав Ксеноман) — явище природи нечуване й небачене.

Як він плюється, то це повні коші артишоків.

Як сякається, то це солоні вугрі.

Як плаче, то це качки під білим соусом.

Як тремтить, то це великі пироги з заятиною.

Як пітніє, то це тріска зі свіжим маслом.

Як ригає, то це устриці в шкаралупі.

Як чхне, то це барила з муштардою.

Як кашляє, то це банки з айвовим варенням.

Як ридає, то це оберемки кресу.

Як позіхає, то це горнці з гороховою зупою.

Як зітхає, то це копчені язики бичачі.

Як свистить, то це повні коші зелених гримасників.

Як хропе, то це відра вилущених бобів.

Як скрегоче зубами, то це вишкварки і свинячий лій.

Як мовить, то це груба овернська шерсть, а не той шарлатовий шовк, з якого Парасатида зголосилася виткати слова, до свого сина Кіра, царя перського, звернуті.

Як дмухає, то це карнавки для продажу індульгенцій.

Як торопіє, то це вафлі.

Як бурчить, то це коти-марчуки.

Як хитає головою, то це гиль-гуси.

Як гримасує, то це колотнеча.

Як цідить крізь зуби, то це гра в базош.

Як тупає ногою, то це вільгота на платіж.

Як задкує, то це морські мушлі.

Як пускає слину, то це громадські пекарні.

Як хрипить, то це мавританські танці.

Як пердить, то це чоботи зі шкіри бурої корови.

Як сцить, то це кордовські черевики.

Як чухається, то це нові ордонанси.

Як співає, то це горошини у стручках.

Як сере, то це тикви і сморжі.

Як гикає, то це капуста в оливковій олії, іншими словами caules amb'olif.

Як роздебендює, то це торішній сніг.

Як непокоїться, то це все одно що дере луба.

Як платить, то це за що купив, за те і продаю.

Як спить, то це все одно що живчики встають і лізуть на стінку.

Як марить, то це стрижка купонів.

Диво дивне: працює він, як байдикує; байдикує, як працює. Чуває уві сні, спить чуваючи, з розплющеними очима, немов шампанські зайці, боячись нічного нападу Ковбиків, своїх одвічних ворогів. Сміється, кусаючи, і кусає, сміючись. Нічого в рота не бере, говіючи, і говіє, нічого в рота не беручи. Обгризає маслаки лише у мріях, напивається лише у власній уяві. Купається у високих дзвіницях, сушиться у ставках і річках. Закидає ятір у повітря і ловить здоровецьких раків. Полює на дні моря і знаходить там кам'яних баранів, гірських цапів і серн. Дурить старих горобців на полові. Боїться тільки власної тіні та крику тлустих козуль. Б'є іноді баглаї. Збиткується над не мощами ласощохлистів. Кулак у нього за кий замашніший. Товстим своїм стилем мережить на гладкому пергамені провісті й альманахи.

— Оце молодчага (сказав брат Жан). Це по-наському. Такого мені й треба. Викличу його на герць.

— Ага (сказав Пантагрюель), все-таки химерна і страшелезна статура в цього чоловіка, якщо взагалі можна його чоловіком назвати. Мені це нагадало подобу і поводження Приземка і Незграби.

— А яку подобу (спитав брат Жан) вони мали? Я зроду про них нічого не чув. Хай Бог мені простить.

— Я зараз вам оповім (відповів Пантагрюель), що я в стародавніх притчах вичитав. Фізис (тобто Природа) насамперед сплодила Красу і Гармонію, сплодила без шморгання, бо вона плідна і родюща сама собою. Антифізис, одвічна суперниця Природи, позаздрила такому гарному і славному плоду і нарядила з Теллумоном Приземка і Незграбу. Голову вони мали сферичну і, мов куля, круглісіньку, а не приплюснуту з двох боків, як усі люди. Вуха мали високо підняті, здоровецькі й ослячі; очі — булькаті, посаджені на кісточках, подібних до пташиних шпор, безвії, тверді, як у рака; ноги — круглі, як клубки; руки вивернуті. Ходили вони колесом: на голові, задом і ногами догори.

І (як ви знаєте, що для мавпи-самиці її мавпенятка такі гарнюки, що далі нікуди) так само Антифізис милувалася своїми дітьми і пнулася довести, що вони гожіші і принадніші за Фізисиних; вона казала, що сферичні ноги і голова — форма дуже ловкенька, а ходіння колесом — чудова хода, це їх ріднить із богами, саме кругла форма дає змогу небесам і всьому на світі вічному здійснювати такий круговий рух. Ходити догори ногами і вниз головою означає наслідувати Творця Всесвіту: волосся людське подібне до коріння, ноги нагадують гілля, адже деревам зручніше вриватися в землю коренищем, а не галуззям. Так Антифізис стверджувала, що її діти, схожі на дерева, що ростуть прямо, красивіші і доладніші за Фізисиних, схожих на дерева перекинуті. Що ж до рук, то Антифізис ось що казала: вивернуті руки — це навіть іще краще, бо спина вже не беззахисна, тоді як спереду в людини є зуби, якими вона може не лише без допомоги рук жувати, а й боронитися від усякої напасти. Так, на свідчення і підтримку дурбасів спираючись, Антифізис прихилила на свою руч усіх дурноверхих і недоумкуватих і захопила всіх пустомозких, усіх нетямущих і безклепких. Потім вона привела на світ бузувірів, христопродавців і лжеправедників, нікчемників-маньяків, загорільців-кальвіністів, женевських дурисвітів, намаханих путербеїв, братів-хавкунів, панахидників, спідницелапців, канібалів і опрочих недолюдків, виродків, страшилищ і збоченців.

Розділ XXXIII

Як Пантаґрюель біля острова Дикого помітив страхолюдного физетера [436]

Ополудні на виду острова Дикого Пантагрюель здалеку помітив великанського і монструозного физетера, сопатий і хропатий, весь роздутий, він пер просто на нас, над корабельними марсами вивищуючись і з пащі воду з таким шумом викидаючи, ніби з гори звергалася велика ріка. Пантагрюель указав на нього лоцману і Ксеноманові. За порадою лоцмана сурми на Таламегу просурмили «іду зімкнутим шиком». На це сурмління всі кораблі, ґаліони, раубарджі й лібурни (що то морська дисципліна!) вишикувались грецькою Y — пітагорійською літерою, яку зображує у небі журавлиний шнур і яка є не що інше, як гострий кут, і ось у центрі цієї Y, де дві гілки сходяться, опинилася Таламега, налаштована битися не на життя, а на смерть. Брат Жан, сповнений завзяття і рішучої зваги, весело піднявся з канонірами на місток. А Панурґ заґвалтував і залементував непутнім голосом:

— Бабільбабу! (гукав він). Що година, то й новий клопіт! Тікаймо! Щоб мене лизом злизало, це Левіафан, якого наш честивий пророк Мойсей описав у житії святого чоловіка Йова! Він проковтне нас усіх, і людей, і кораблі, не кажи ти пігулки. В його величезній пекельній пельці ми займемо місця не більше, ніж перчина в ослячій пащі. Дивіться, ось він! Тікаймо, гайда на берег! Мені здається, що це те саме морське чудерство, якому колись випала доля поглинути Андромеду. Тут нам і хата. О, якби ж то серед нас вийнявся хоробрий Персей і вбив його!

— Перситиму його я! (озвався Пантагрюель). Не панікуй!

— Хай ти сказишся (сказав Панурґ), усуньте спершу причину паніки! Як же тут не панікувати, як він он суне по мою душу?

— Якщо доля ваша така (сказав Пантагрюель), як її недавно вам брат Жан розтлумачив, то вам слід боятися Пироя, Еоя, Етона і Флеґона, славетних огнедихатих румаків Сонця, в яких із ніздрів полум'я сапле, а физетери, що вивергають з ушей і пащі саму лише воду, вам зовсім не страшні. Вода для вас смертельної небезпеки не становить. Ця стихія радше захистить вас і збереже, принаймні не згубить.