Вийди і візьми, стр. 68

Якийсь час вони навіть приятелювали, доки після восьмого класу його новий друг, відмінник, про якого відгукувались не інакше, як про майбутнього медаліста і вже тепер гордість школи, подав документи в бурсу — училище радіоелектроніки, куди пройшов поза конкурсом, на підставі шкільних успіхів і характеристики, а також співбесіди, розголос про яку докотився до їхніх мурів і класу. Толя розв’язував задачі, наче лущив горіхи, і здобував призові місця на олімпіадах. Воно виходило в нього якось само собою, рутинно, він ніколи не хизувався, його не бралася потерть пихи й зазнайства, що часто вивищує одних людей над іншими, підставно і безпідставно. А він, Сергій, не вмів ні приятелювати, ні цінувати, ні набувати, тільки втрачати.

Спершись на лутку, спостерігав, як вода несе салатовий, ще до пуття не розпуклий листочок, напівскрутень, що тим дужче нагадував човник, але то вже було наприкінці останнього класу, і про того хлопця не думав, бо не звик думати про те, що відійшло, і взагалі ні про що не думав, слухаючи лише, як єством шириться доти не знане відчуття, подібне до туги, але о чім би мав банувати?

Від усвідомлення, що той хлопець і є вчорашній чоловік, Сергія охоплює хвилювання, він зіскакує і ходить туди-сюди. Нічого не сказав, навіть не назвався! Опісля, зараз, Сергій певний, що Анатолій упізнав його, зрештою, знав же ж, до кого йде, прийшов рятувати його з халепи, навіть не так — Сергій досі не тямив, що трапилося, тільки те, що було воно помилкою, дошкульним непорозумінням, непідвладним глуздові, — з одного боку, обставини не давали йому нагоди що-небудь з’ясувати, бодай у собі й для себе, з іншого — достеменно не знав, що і як саме з’ясовувати, понадто між миттю, як сидів, близький якщо не до блаженства, то до гармонії себе, ставу і поплавця на волосіні, та ізолятором, де опинився, в його свідомості панував розрив.

Зовсім не статечний, якою сприймалася ще зі шкільної парти притаманна йому розважливість, аж здавалося, що таким Толя прийшов у світ: сформованим, із поглядом на речі. Дещо втомлений, хоча, може, то лише зморшки і дочасна сивина надали йому такого вигляду, протягом усієї коротшої за частку секунди зустрічі він випромінював гідність і спокій, з якими формулював запитання і судження. І його погляд… Сергій ще довго не в стані заспокоїтися.

— Я не можу нічого пообіцяти понад те, що ми друзі.

— Так, ми ними були, — Сергій охоче киває.

— Були, — Анатолій усміхається.

— Для дружби немає минулого часу, — раптом здогадується Сергій.

— Для правди, — уточнює співрозмовник, тамуючи щось, — принаймні так відчуває Сергій, а у вухах лунає Толиним голосом, що досі звучить, як тоді, у сьомому і восьмому класі: «Я радий, що ти це кажеш».

Це тільки частина, вступ до другої зустрічі, між ними знову скло, а здається, що вони на різних планетах. Сергій сподівався іншого, його пориває гомоніти, пригадувати, проте Анатолій уникає, зосереджуючись на діловій стороні, яка тієї миті є стороною формалізованої людяності, на відміну від тієї іншої, без обмежень і запобіжників, ладної текти, як велика ріка. Такою була його мамщина, без краю і без кінця, мов суттєве і незрівнянно більше доповнення до ущільненого ландшафту, де виростав, скупого, якому та інша мовби показувала, яким міг би стати, зважившись відступити бодай трохи далі від гір, як малюк від руки, що його підтримує. І тамтешні слова, що мовби ввібрали широчінь і привілля — левада, лиман… Мовби його край був зменшеною копією цього великого і свобідного, а позаяк зменшеною, за того ущільнення утворилися гори.

А ще Сергій питає, чому Анатолій першого разу вдав, ніби не впізнав його. Всупереч Сергієвому побоюванню, цього разу співрозмовник на мить пожвавлюється:

— Не хотів позбавляти цієї можливості тебе. Наразі в тебе їх негусто, тільки не потрактуй сказане за песимізм. Радіти, зрозуміло, немає чому, але й впадати у відчай теж: немає такого часу і місця, коли це варто робити.

Час зустрічі лімітований, домогтися її, особливо, одначе, тієї першої, було вкрай складно, про що Анатолій не прохоплюється, але це майже очевидно з ретельності й зосередженості, з якими береться до справи.

— Як ти там опинився?

— Де? Ааа… Я не знав. Рибу ловити.

Розповів, як почув у «Шхуні» про став і про свою мрію і сон дитинства, в якому вони — він, батько і мати — линуть над нічним містом.

— Візьми своє життя в руки, — Анатолій уважно дивиться на нього, їхні погляди зустрічаються. — Це як дім без господаря. Дім цей — ти. Зараз, уже, тут, не відкладаючи на кращі часи, за які ми з тобою ще позмагаємося.

Він каже це Сергієві саме зараз, цієї миті, як його життя віддане на поталу машині, що працює за власними законами, перемелюючи людські життя на порохно складених на зберігання і до витребуваності актів.

— Тим більше, — відчитує його думки Анатолій. — Пізно не буває і в сто років. Але далебі вже пора.

Й ось судове засідання, перше, потім наступне. Все відбувається швидше, ніж дужий потямити. Наче запекла гра картярів, до якої неофіта, яким є Сергій, допущено тільки тому, що ставка у ній — його життя. Мов карнавал, де кожна маска є лицем того, хто її носить. Звинувачення — захист — звинувачення — захист — суддя — свідки — запитання від захисту — перший свідок — запитання від захисту — другий свідок — суддя — захист — представник потерпілого — запитання від захисту — представник потерпілого — запитання від захисту — суддя — звинувачення — захист:

— Прошу згоди високоповажного суду на участь у засіданнях безпосередньо того, кого названо потерпілим.

Представник потерпілого:

— Я протестую! Це неможливо — потерпілий не підводиться з лікарняного ліжка. Він при смерті.

Тиша. Чути, як Анатолій Сагайдачний, Сергіїв адвокат у процесі, розщіпає портфель, шелестить паперовий вміст. Відтак файлик з логотипом «Фуджі-фільм».

— Прошу уважно вдивитися в обличчя — це та сама людина, яка «лежить у лікарні». Фотографії зроблено вчора.

Замішання в судовій залі, головуючий суддя:

— В судовому засіданні оголошується перерва.

Чекання. Й ось Сергій знову в залі суду, лише все ще швидше і цього разу коротше:

— …Враховуючи обтяжливі обставини, як і те, що підсудний вперто не визнає своєї вини… від самого початку відмовився співпрацювати зі слідством… суд постановляє… вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна…

— Ваше слово, підсудний.

Сергій мовчить. Він далекий від себе, як ніколи, і все, що діється, відбувається не з ним, він не має до цього ніякого стосунку, тільки десь далеко у його-не-його голові, мов наростаючий біль, бринить: «Візьми своє життя в руки…».

Голос захисту:

— Пане головуючий, пані і панове, шановні присутні. Покликання держави — бути арбітром у міжлюдських взаєминах, налаштованим на порозуміння і прощення, шукання істини, точок дотику. Одне з її призначень — здійснювати правосуддя. Ми ж з вами зараз очевидці й учасники великої помилки. Зловживання, до якого вдалася держава. Її іменем. Під її прикриттям. Із задіюванням колосальних, необґрунтовано великих можливостей, що досі в її розпорядженні. Так вихолощується її суть, сама ж вона стає розмінною монетою і починає нести загрозу. Користають одні, страждають усі. Порушується суспільна угода, крихка та субтельна. Держава починає нагадувати організм із неправильними обміном і циркуляцією, наслідок яких — занепад і метастази. Погляньте на цю даму.

Погляди спрямовуються до скульптури Юстиції.

— Очі у неї перехоплені пов’язкою, що, як ми знаємо, символізує неупередженість: перед нею всі рівні. Зараз же, з недогляду чи зумисне, з використанням того, що вона не бачить, шальки терезів, що в її руках, підмінено. Це — шахрайство.

Завіса.

Апеляція.

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.