Вийди і візьми, стр. 64

Зрештою, був свій адмірал, щоправда, чужинецького флоту, бо свого місто не мало і не могло, але якраз у цьому, завдяки зусиллям аматорів, підтриманих авторитетними мужами, випиналася, мов острівець над водою, перевага політичної географії над фізичною: входячи в різні епохи до різних утворень, місто мало досхочу і флоту, і моря: Балтійське й Адріатичне, Каспійське і Беринґове, Баренцове та Чукотське, врешті, Чорне й Азовське, писане міськими картографами не інакше, як Озівське, а також Північне, про що воліли не згадувати. Тоді як песимісти не вгавали побиватися, називаючи ті належності не інакше, як чорним часом, «Великою Руїною», що, виглядало, протривала тут не зменше за тисячу років, адже, по суті, чогось інакшого місто й не знало («Лучче не бачити б нам того моря», — заводилося в одному «Плачі»; «Солона морська водиця — то сльози наших удів», — правилося в іншому), то оптимісти виводили з того мало не свідомий вибір і якщо не перемогу, то вже запевне перевагу міста, яке таким чином отримувало доступ до природних багатств світових морів та океанів. Така перспектива перетворювала Лондон і Петербург, Калькутту й Одесу на його околиці, передмістя, ворота-порти, як ото рослина відкидає вусібіч пагони.

Туга за морем була такою сильною, що місцеві письменники, які ніколи його не бачили, писали морські романи, а художники — мариністичні полотна, на яких сповнені ідилії краєвиди чергувалися з несамовитими борвіями й запеклими корабельними війнами. Вивчивши корабельну справу за енциклопедіями, вони вигадували для не відомих їм предметів і частин свої назви. Коли ж туга ставала геть нестерпною, будувались вітрильники і на єдиному в краю озері, що нагадувало болото, влаштовувалися справжні морські баталії, одну з яких описано в хроніці так: «В половині віку тут була „морська битва“ — військові вправи, під час яких піхота й кавалерія при повній зброї кидались у воду». Та сама хроніка згадує й «фестин, в якому зображалася боротьба морських потвор: штучних крокодилів, сирен, китів, з якими боролися мурини на човнах», а найславетніший у світовій літературі твір про Первісний Океан, «нашу любов і тугу», належав перу уродженця міста і краю — чоловіка, який, ніколи не нюхавши бризу, нуртував такою доглибною «любов’ю і тугою», що їв без міри халву, сприймаючи її за узбережний пісок, чим нажив, урешті, разом зі славою діабет.

Сергій завиграшки відшукав його — наче користувався цим шляхом не один раз: стала в пригоді спраглість, з якою поглинав розмови, найменші згадки і натяки, що лунали в тугій атмосфері «Шхуни», не наважуючись що-небудь розпитати і геть байдужий до гучних, щоправда, лише словесних морських баталій. Як смикнуло раз, вдруге, втретє і коли підсікав, а потім тягнув із води («А він і справді… ті, в „Шхуні“, не перебільшували…»), почулися кроки і тяжке дихання, щось гаряче обпекло його й вудка вислизла з рук…

Не бачив облич, затулявся від стусанів, їх було троє або четверо, сперегарених і знавіснілих; один із них, послизнувшись і падаючи в багно, несамовито лайнувся, і перш ніж сірий світ майже осінньої мжички потьмянів, Сергія протяло стрімкою сліпучою блискавкою.

Рачкував, пхаючи в рот грудки розкиданої на підлозі каші, від якої його вивертало, одначе страх, панічніший за блювотний рефлекс, змушував ковтати брудно-жовтаве місиво, він визбирував його губами, вилизував запацькані місця, йому було три з половиною рочки і крижаний голос над ним командував: «Швидше, маленький негіднику!»

— Де я?

Сергій спробував розплющити і друге око, проте воно злиплося, наче вії й повіки було перемащено клеєм.

— На курорті.

— «Вовча тиша», чотири звьоздочки, ол інклюзів.

— Хіба не бачиш — людині погано. Ми вже думали — тобі гаплик.

— Живучий.

— Іногда краще зразу подохнути.

— Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

— По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

— Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна — твоя, братухо. Безплатно, для друзів — усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, — десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

— Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане — відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, — хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

— Ти шо це надумав?

І потім:

— Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

— Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

— Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

— Наче на кораблі… — прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

— Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

— Говори.

— Наче на кораблі… — повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

— Ти хто?

— Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися — не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам — до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити — труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.