Вийди і візьми, стр. 33

Навколо руїн міста, яке, як і все, що призначене на занепад і забуття, зникло, виросло поселення майбутнього з коробками-багатоповерхівками, гастрономами, газетними кіосками, будою приймання склотари, котельнею, з цегляної труби якої клубочився дим, пунктом охорони громадського порядку, де в кущах цвірінькали горобці, а тротуарами віялися кон’юнктивітові порохи.

Але навіть тоді, коли міста вже не стало, в тих кількох кварталах ще вирувало життя: у вікнах з короткими білими фіранками зеленіли вазони, млоїлися запахи страв, а з радіоприймача долинали спотворені мембранами голоси дикторів і студійних акторів, лунали пісні та лилися мелодії; скрутившись клубочком, лежали коти, з другого поверху, який був найвищим, зиркав на вулицю, поклавшись на звішені темні лапи, пес, із брам висипали діти, з’являлись і зникали в його еклектичному тілі мешканці. На перших поверхах, упереміш із квартирами, розташовувалися крамниці, і вже коли в будинках ніхто не жив, крамниці продовжували працювати, а коли й їх закрили, над входами залишилися вивіски: «ТКАНИНИ», «ҐУДЗИКИ», «МОЛОКО»…

Відколи будинок обнесли парканом, звідти відгонило сечею та вогкістю, всередині й удень кублився морок, розповзаючись, коли вечоріло, довколишніми площами і закапелками. Дах у багатьох місцях просів, зі стін сипалася ліпнина, викришувалася замокла цегла, стирчали іржаві рейки, тримаючи рештки балкона, де ще не так давно кучерявилася герань. Тріщини надавали фасадам необов’язковіших форм, ніж ті, що їх закладали архітектори. І вже як будинки майже розсипалися, руїни було зрівняно з землею, але й після того, як вивезли мотлох, що залишився від міста, і розібрали паркан, на звільненому плацу не постало нічого нового. Той нетривалий період, як підлітки ганяли в футбол, був зоряним у його історії.

Дітлахів витрутив ринок із покритими шифером рядами, що множились і розросталися. Може, торгівля й не текла жвавіше, зате продавців більшало. Пропонувалося все — від кімнатних жарівок до закордонних магнітофонів і кухонних комбайнів, від гребінців до голок для шиття та шпильок, від горщиків під хатню рослинність до сувенірних порцелянових сенбернариків з бочечками на нашийнику, зношене і нове взуття, мастила й колеса, вживаний одяг, запасні частини, куманці, з яких п’ють цілющу воду в бюветах занурених у нечасся курортів, вирізані з журналів і взяті в рамку репродукції відомих полотен, платівки з юними співаками на вицвілих чохлах, господарське мило, завідні іграшки, що, втім, не заводилися, саморобні льодяники у вигляді вогняних півників, яких на той час уже більше ніде не можна було надибати.

Коли поповзли чутки, що ринок закриють, а ділянку віддано під п’ятизірковий готель, тенісні корти і поле для гри у ґольф (у місті, до якого приїжджають тільки селяни з городиною, обпатраною птицею й молоком, та їхні діти на навчання в технікумах і коледжах), продавці, заручившись підтримкою захисників історичної забудови, хоча жодної споруди там уже не було, виставили пікети. Довідавшись про них із підібраної газети, Жак пішов стати на боці людей проти свавілля й на оборону власної пам’яті, частину якої складало минуле цього місця, одначе на той час компанія, що претендувала на територію стихійного ринку, зазнала банкрутства.

Назирці за Жаком тюпав старий приблудний собака, який прибився сюди ще цуценям, прив’язавшись до хлопчаків, які грали в футбол. Біля прилавку останнього ряду, на якому вишикувалися пластмасові іграшки — червоні і зелені кавалеристи, кулемет, що його тягнув кінь із відламаною головою, піхотинці, а також нова, ще запакована колекція індіанців зі старим, як світ, штемпелем відділу технічного контролю на паперовому вкладні, Жак став свідком сцени, яка вразила його і в якій брали участь жінка з дитиною та продавець, власник строкатого війська.

— Такі? — допитувалася жінка, показуючи на піхотинців.

— Ні, — заперечував хлопчик.

— Ти ж хотів солдатів?

— Вони пластмасові.

— Візьми індіанців. В яку вони у Вас ціну?

— А скільки Ви за них дасте?

— Я не хочу індіанців.

— Чому не хочеш?

Жінка була втомленою. Виглядало на те, що сцена діялася не вперше.

— Я вже маю ковбоїв.

— Будеш мати до них індіанців.

— Не хочу.

— Ковбойці нападатимуть на індіанців, а індіанці на ковбойців, — підохочував продавець.

— Індіанці мене не цікавлять.

Йому було років сім, може, вісім.

— А що ж ти хочеш?

— Залізних.

— Маєте?

— Ні, — похитав головою продавець. — Тільки пластмасові.

— Я таких хотів би, — хлопчик показав на пластикових вояків, — лише якби вони були залізні.

— Ходімо, — зітхнула жінка, — прийдемо іншого разу.

Провівши очима жінку з дитиною, Жак наблизився до прилавка. Колись…

Пройшовши багато, хоч, може, й мало, зупинився, приваблений розмовою, що точилася неподалік від кіоска, де за дня продавали цигарки. Почуте справило на нього ще глибше враження, ніж жінка з дитиною.

За склом знизу догори ряхтіли різними назвами, барвами і картинками пачки, а віконечко, крізь яке здійснювався акт купівлі та продажу, було опущене. У невеличкому просторі між кіоском і навислим над ним будинком, що були повернуті один до одного спинами, росло кілька кущів, куди завертали пішоходи, заскочені фізіологічними процесами, на які людина має лише обмежений вплив.

На викладеному потрісканими від часу і якості бетонними плитами просторі перед кіоском ріс явір, під яким стояла єдина лава. Знелюднілими вечорами, що переходили в розріджені ліхтарями ночі, алкогольне життя, яке спалахувало за кіоском, переміщалося сюди. Вряди-годи тихий триб перетворювався на вовтузню, а вовтузня розроджувалася веремією, від якої скрикувало, розбиваючись, скло.

З обох боків майданчик відкривався на дорогу і тротуари, вздовж яких росли південні дерева катальпи, що плодоносили схожими на худющі банани неїстівними висюльками. З останнього, ще не описаного боку, здіймався на людський зріст кам’яний мур — рештки середньовічного валу, що оточував місто. Бувши малим і геть провінційним, воно мало історію, що губилася в туманах, надихаючи краєзнавців і літераторів, які збирали черепки, залишені від минулого, що їм уява поетів надавала яскравості. Відскакував від нього, який на своєму віку бачив пращі й гармати, пожбурений камінь. Лише мох тримався декоративним батистом, так що здавалося, наче мур — то й уся історія.

Сама субстанція міської ночі схиляла до тиші та вмиротворення, події відбувалися нишком, веремія затіювалася рідко, спричинені криком і дзенькотом розриви хутко затягувалися, після чого на годинку-другу западала досвітня тиша, вимітувана до решти вітром.

Була пора, коли б’є баська, нагадуючи про настання за тиждень Великодня. Висушивши бордюри і плити, сонце бралося за післязимову землю. Проміння пекло в спину, тоді як спереду продував вогкуватий вітер підворітень, який і доніс до нього глумливу фразу.

— Ви не розумієте, — Жак запротестував. Йому складно було виразити свої відчуття; сплетеним подумки в подобу речення, їм бракувало слів, що заповнили би кричущі прогалини.

— Йдеться зовсім не про те… — Жакові було так, наче пробивається крізь морок. — А про одухотворене.

Раптом його, який щойно хотів і не знаходив слів виразитися, прорвало — слова полилися, наче хтось невидимий суфлював йому:

— Одухотворене, піднесене. Його не варт сприймати буквально і тим паче втоптувати в багнюку. Зрозуміло, що народився, як усі, — як же інакше ввійти у світ? Ми ж вільні обирати, що бачити — любов чи злягання. Тільки піднявшись над власною дріб’язковістю, ми нарешті відчуємо її, містерію його наділеного цнотою зачаття. Навіть якщо все, геть усе, написане про нього, вигадка. Бо людина з’являється на світ невинною…

Ті, до яких промовляв, перезирнулися. Тоді один з них, звертаючись до другого, повів таку мову:

— Ось нарешті хтось, хто зможе нас просвітити.

Неприємний скрегіт голосу, як ото рипить іржавий метал, шугонув у Жакову пам’ять, нічого звідти, крім порохів, не вибивши. Вони провели Жака до лави під явором і вмостилися, один з одного боку, інший з іншого. Жак намагався витлумачити їм, як тямив і міг. Час до часу обоє вкидали полінця реплік, підтримуючи вогонь, доки без того нелюдне окілля спорожніло, а вечір запнув катальпи чорним серпанком.