Вийди і візьми, стр. 28
Одного разу мешканцям міста набачився сон. У тому химерному маренні, яке згодом пояснювали надмірною кількістю Черемшинних алей (таке вкрай рідко траплялося), так що одночасно цвіло, мабуть, із кілька сот черемшин, велетенські ворожі машини з гуркотом вдерлися в місто, плюндруючи рослинність і втрамбовуючи в землю плоди, нищачи сади і перфоруючи гусеницями городи. Не сподіваючись такої навали, мешканці міста попервах розгубилися. Якийсь час вони сумно, мов зачакловані, дивилися з висоти повітряних куль на металевих харцизників. Із цього стану їх вивів передзвін дзвіночків і мальв. Келихи мальв, дзвіночків і наперстянок були в цьому місті завбільшки з церковні дзвони, що скликають в інших містах вірян до вечірні.
Одночасно з мешканцями оговталася й природа, адже вони і вона були одне — велика гармонія самодостатніх цілостей. Платани стискали зайд могутнім гіллям, секвої підносили до захмарних верхівок, троянди засипали їх пелюстками, ліани обплутували ворожі клешні, манґрови утворювали непрохідні хащі, крокодили розкушували щелепами-кусачками гусениці. День і ніч тривала виснажлива пря. Не було сумніву, що мешканці міста, їхня флора і фауна перемогли б, однак ціна, якою це далось би, спонукала якнайшвидше прокинутися.
Затягувалися рани землі, заживали подряпини на руках дерев, виростали нові пелюстки, розкромсане зцілювалося, а на місці понівечень розгладжувалися рубці. Коли мешканці міста остаточно прокинулися, від побоїща не залишилося жодного сліду.
15
Усередині барак, побудований із великих шматків бляхи, складався з двох частин: приміщення, в якому важився брухт, виписувалися квитанції й полагоджувалися аспекти фінансові, і складу, куди прямцем із ваги перекочовував метал, де чекав на вантажівку, яка вивозила його геть. На склад можна було потрапити тільки пройшовши через ділове приміщення; великі двері, що виводили безпосередньо на вулицю, відчинялися, коли приїжджала вантажівка і з неї, підкоченої майже впритул, виходило двійко чоловіків — водій і його напарник. Замість них, які порали справу мовчки і зосереджено, говорив голосом дзенькоту і скреготу метал, тоді як директор пункту спостерігав, як наповнюється багажник із нарощеними бортами, зрідка допомагаючи, як треба було підтримати яку-небудь металеву штангу, коли її кінець переважував; відтак, відступивши на крок, продовжував беземоційно спостерігати, наче все, що відбувалося, його мало обходило. Коли вантажівка з гуркотом від’їжджала, він перевальцем заходив досередини, і двері позаду зачинялися з тяжким стогоном. Спорожніле і темне приміщення тхнуло металом та іржею.
Маючи дозвіл на чорно-білий метал, директор потаємно приймав також кольоровий. У глибині приміщення, куди найяскравіше денне світло потрапляло скупо, не в змозі порушити сірих сутінків, з іржавих залізних листів було злютовано перегороду, що сприймалася за одну із зовнішніх стін барака, утворюючи насправді подвійне дно: у проміжку між нею та зовнішньою стіною, приховані від стороннього ока, накопичувалися кольорові відпадки.
По нелегальщину раз на два місяці приїжджала вночі інша, менша вантажівка — білий фургон із закритим кузовом. Обережно відчинялися бічні двері, й вантажівка безшумно вкочувалася у приміщення, звільнене напередодні від чорного металу. Двері так само обережно зачинялися, всередині спалахував переносний електричний ліхтар, і тоді в непомітній замковій щілині вглибині приміщення обертався ключ і склацував, відмикаючись, замок, відраховувалася готівка, і навантажений міддю та нікелем фургон тихо викочувався, щоби по хвилині розчинитись у глибинах нічної темряви.
Його прикриттям були пиячки, волоцюги й пенсіонери, що стягували здоокола всілякий дріб’язок. Не бажаючи мати справу з батьками міста, від ласки й поблажливості яких залежав, він навідруб відмовлявся приймати такі раритети, як чавунні смітники, ніжки паркових лав і каналізаційні люки.
На Жакові, який належав до категорії пенсіонерів, директор пункту приймання металобрухту заробляв не більше, ніж на інших, навіть мав до нього певну симпатію і співчуття. Зовсім рідко стосунки між пенсіонерами, пияками і волоцюгами нагадували щось на зразок взаємовигідної співпраці, гроші ділили порівну, Жак ховав копійки до кишені. Віддаляючись від будинку, перевідуючи сусідні квартали, одного разу дійшов до триповерхової коробки, що тяглася вздовж тротуару, відокремлена від дороги каштанами. Лапате листя вразила іржа, наче перекинувшись з бляхи, якою було забито вікна на першому поверсі та на одному з яких вона відвисла, ладна ось-ось відірватись: у тій коробці, куди свого часу можна було потрапити, тільки пройшовши через прохідну сусіднього корпусу, Жак Маркович, його двійник, промучився сорок один рік п’ять місяців і два дні.
З-під бляхи, що зі скреготом з’їхала додолу, війнуло тлінню та прохолодою. Жак волочив її по траві, відтак тротуаром, через дорогу і далі, подвір’ями і натоптаними стежками, розтинаючи простір скреготом, навпростець у відчинені двері, де директор мовби чекав на нього.
На інших вікнах покиненого фабричного корпусу бляха трималася міцніше. Дійшовши попід стіною до кінця будинку, Жак завернув за ріг, де колись був парадний вхід, тепер навхрест забитий дошками, у чому було більше символічності, ніж перешкоди. Жак пірнув у приміщення, де від прохідної з пропускними автоматами збереглася лише вахтерська будка, й опинився на території, безроздільно заволодарьованій занепадом. Крізь бетон пробивався бур’ян, на дашку над входом до корпусу номер три спинався кущик. Сходи тремтіли, давно відвикнувши від ваги. «Прийшов! Прийшов!» — відлунювали коридори і закапелки, несучи новину в порожні кабінети з петлями, на яких не було дверей…
На одній із бічних вулиць, куди від бурхливості центральних артерій та площ заледве докочується, викидаючи різний брухт, хвиля, Жак натрапив на покинену «волгу» під вицвілим лаком, помаркованим нерівними світлішими та бруднішими сірими плямами, з під-яких проступали коростяні острівці. То була двадцять перша модель — ще досі крила споріднювали її, колись імпозантну, з літальними апаратами першої половини проминулого віку. Без вікон і керма, з дірою замість панелі управління, звідки стирчали поодинокі дротики. Здавалося, від років простоювання, відданих на поталу вітрам і зливам, сідаки зносилися більше, ніж під гузнами пасажирів. Без мотора «волга» скидалася на мерця, з якого вибрано тельбухи. Не з’єднуючи більше нічого, поодинокі дротики байдуже звисали в порожнечу. Опустивши капот, Жак потягнув за металевий одвірок; після довшої вовтузні двері, що мовби відмовлялися визнавати його господарем, подалися.
Вмостившись на місці водія, Жак задрімав, а коли прокинувся, сонце торкнулося верхівок каштанів. Зі стелі, де колись кріпилося дзеркало заднього бачення, звисали клапті поролону і дерматину, поцяткованого незліччю дрібних чорних крапок і тепер геть сірого. У багажничку лежала біла пластикова аптечка з червоним хрестом і брунатною пляшечкою всередині, на етикетці якої Жак заледве розібрав напис «ЙОД» і термін придатності, що закінчувався у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року — того самого, коли вони з Матильдою вирушили у південну подорож, здається, передостанню, самі, без малюка, і, як завжди, вдосвіта, за пів години до того, як радіо на кухні, прокидаючись, грало гімн.
Вулиці стояли порожні, перші міські автобуси щойно готувалися виїхати на маршрут, світлофори блимали жовтим світлом, березові віники ще дрімали по закутках жеківських прибудов, а на крамницях висіли металеві замки. Коли вказівник із перекресленою навскоси назвою міста залишився позаду, Жак натиснув на акселератор, і машина побігла швидше і швидше вологим асфальтом вільного від транспортних засобів автошляху. Попереду сходило сонце, підбиваючись вгору та супроводжуючи — мов ґід, що розповідає історію краю, яким мандрували. Крізь опущене бічне скло вітер видував з салону духотняву.
Небавом шосе заполонилося транспортом, автомобілі з’являлися один за одним, тягнучись на в’їздах до міст і містечок довжелезною кавалькадою, проносячись із гуркотом назустріч, — легковики, самоскиди, борошнотяг із двома жовтими горбами, що нагадували спину верблюда, «ікарус», що обігнав їх, обдавши задушливим випускним димом. Жак із Матильдою котилися через міста, через пагорби та рівнини. Як сонце готувалося сісти за обрій, на полях, що простирались обабіч шляху, запрацювали зрошувальні агрегати.