Вийди і візьми, стр. 19

— Ну що? — нетерпеливився сторож.

Жак знизав плечима.

— А Ви сміливіше.

— Я… — Жак ладний був запротестувати.

— …я мав на увазі ближче, — перебив сторож.

— Щось ніби чути.

— Ніби! У Вас, Марковичу, мабуть, нежить.

— Що ж воно може бути?

— А Ви як гадаєте?

— Не доберу.

— А я так гадаю, — пояснив сторож. — У Степановича миша в мишоловці, а він уже два тижні як не приходить.

— Гм, — сказав Жак.

— Тьху, — скривився сторож. — Он як потхнуло.

— Щоб аж так?

— Отож бо! — мовив сторож тоном рибалки, який веде вудку, міцніше занизуючи улов на гачок.

— А Ви не пробували подзвонити?

— Дзвонив.

— І що?

— Не відповідає.

Степанович жив сам в однокімнатній квартирці, яку жартома називав кавалеркою і яку йому виділили як інвалідові.

— Ви в себе, часом, мишоловки не ставили? — збагнувши, що це може тривати без кінця, сторож облишив ходіння далекими колами.

Відімкнувши й відразу зачинивши зсередини гараж, Жак найперше ретельно обстежив приміщення, позаглядав у кутки, заліз під машину, щоб урешті вилізти, забивши потилицю. До підвалу спускався прокволом, наче й справді побоювався наткнутись на мишу, що здохла і засмерділася. Про всяк випадок Жак замкнув багажник, куди скидав відходи, періодично вивозячи на город, а взимку наповнював ще й картонні ящики в очікуванні, коли зійде сніг, що ставалося інколи аж у кінці березня чи й у квітні.

— Від Марковича кепсько тхне.

Сторож вирішив поділитися підозрами, які останнім часом отруювали його так нестерпно, що він геть занедбав не лише прямі, а й потаємні обов’язки жерця у храмі Картопляного Бога, з колишнім дільничим, власником гаража у третьому секторі та мотоцикла з візком, де втім, ніколи не було пасажира. Вигулькнувши з проїзду у защіпненому на підборідді шкіряному шоломі, дільничий вкочувався в застояну дійсність (так застоюється нестравний жир у печінці), наче з котрогось воєнного фільму, що на пару із «Лебединим озером» Петра Ілліча Чайковського заповнювали телеефір.

— Не миється? — дільничий слухав без особливого ентузіазму.

— Я не про те, хоча, судячи з усього, таки не миється. Я розумію, гарячої води немає, але ж її сьогодні нікому не подають, та й не було раніше ні рур, ні кранів. У річках купалися, очі росою протирали. Я он улітку з колонки, взимку снігом вмиваюся.

Дільничий зміряв співрозмовника скептичним поглядом.

— Ходімо.

Дільничий неохоче посунув назирці.

— Тут, — сторож вказав на місце, де гаражні ворота сходилися з залізним одвірком.

— Ну?

— У шпарині.

Сторож понюхав, подаючи приклад.

— Смердить.

— Скидається на здохлятину.

— Неприємно, — вдруге погодився дільничий.

— Невже там може бути…

— Труп? — колись дільничий, зараз пенсіонер, він промовив це з такою невимушеністю, наче трупи були дорожніми виямками чи цвітом на липі, що нависала крислатою парасолею над дровітнею. Спізнавши розчарування — того ґатунку, коли те, що сукається як велика інтрига, раптом постає приземленим та буденним, сторож вичавив лише розгублене «Угу!».

— Виключено.

Категорично не згідний (усе його єство запручалося), сторож, якого життя навчило, що з казенними людьми, навіть якщо ті давно у відставці, у відкриті сутички не вступають, не наважився заперечити.

— Я й сам так гадаю, — збрехав набурмосено.

— Трупи не тхнуть.

— А як полежать?

— Навіть якщо полежать рік, так трупи не тхнуть, — повторив дільничий з притиском на «так».

Усе з’ясував його величність випадок, здерши одного вечора з відра в руці Жака рядно та оголивши правду, незнання якої отруювало сторожеві картопляні фантазії, а вино робило кваснішим, ніж було насправді, — не проминуло й хвилини, як вітер улігся.

Тієї миті, стоячи на призьбі своєї халупки, сторож спершу до глибини єства розчарувався, потім образився, відтак обурився. Він хотів щось сказати з приводу чистоти і порядку, своєї та Жакової відповідальності, але тільки махнув рукою.

Дивлячись услід постаті, яка, замкнувши гараж, віддалялася з відром, в якому замість відходів погойдувалась у лад із Жаковою ходою картопля, сторож думав про те, яким тягарем життя чавить людину, доки на фініші від неї залишається покруч — такий-от довготелесий, скоцюрблений, опущений Маркович. Сторожеві захотілося помолитися за горопаху, попрохати для нього милосердя і прощення, дарма що Господь, до якого звертав молитви, усього-на-всього Картопляний.

Жака й Матильду не гнали, як колись, обов’язки, вони навчилися накладати їх на себе самі. Здавалося, на крихітній латці даної, аби позбиткуватися з них, землі зосередилося джерело тяжіння, ваблячи обох, які ладні були там днювати й ночувати, якби не хатина, — надія добудувати її, розпочату, проте так і не завершену, відсувалася в дедалі невиразнішу прийдешність.

Сурма у вигляді першого весняного променя кликала Жака й Матильду на город. Покинувши незатишне, холодне і порожнє помешкання, в якому батареї й у найлютіші морози були, якщо взагалі, ледь теплі, обоє, наче помолодшавши, линули, щоб затриматися на своїй землі до пізньої осені, після чого верталися ловити дрижаки у непривітних кімнатах, що занурювались у темряву разом із першими вуличними сутінками, з речами, що від застояних холоду і вологи вкривалися пліснявою.

Якби мапа земних суходолів була подібна на зоряне небо і складалася зі світлових цяток, було би видно, як із неї у північніших, ніж Південь, широтах і східніших від Заходу довготах раптом провалюються в нікуди цілі сузір’я. У дні навколо Нового року світло не зникало, тож, улягаючи звичці, Жак і Матильда вмикали телевізор, з якого керманичі, посоловілі від брехні і грабунку, від найбільшого до найменшого — подібно до російських матрьошок, вітали на тлі затишних коминків їх, Жака й Матильду, зі святами («Дорогі співвітчизники…»), закликали забути про негаразди («Втопімо лихо у чарці!»), бажали злагоди («Разом…»), тоді як Жак із Матильдою тихенько чманіли в чаді кухонної духівки, де пострибували два ряди блакитного полум’я. Жак супився, а Матильда, якій по щоці котилася сльоза, міцніше куталася в хустину з козиного пуху. Доки одного разу, рішуче відмовившись від телематрьошок, Жак із Матильдою вирушили на город, мовби в заповітну мандрівку, до якої готувались усе життя.

У такий лютий мороз сторож, маючи гостей — онуків, яких йому ввірили, рятуючи від студені неопалюваної багатоповерхівки, і які безтурботно товклися біля напаленої печі, висував носа з будки тільки для того, щоб принести свіжий оберемок дров.

— Ану, шибеники, зробіть місце! — гримав, сповнений задоволення, опускаючи вкутані морозяною хмаркою дрова на підлогу.

Родина готувалася зустріти Святвечір у батьковій службовій хатині, з нагоди чого сторож особливо ретельно мів дерев’яну долівку, чекаючи на доньку й зятя, які ось-ось постануть на порозі з торбами о дванадцятьох пісних стравах, у двох третинах яких головним складником була картопля. «Вона вся у свою матір», — сторож згадував небіжчицю, свою жінку. Чи здогадується вона, з якою його єднали тридцять два спільно прожиті роки, про його Картопляного Бога? Чи стріла його там і чи поділяє віру? Інколи вона являлася сторожеві, проте настільки невиразно, що він не знав, чи вона похитує головою, від чого погойдувалися стіни, стіл і ліхтар, чи йому лише здавалося.

Почувши пиркання автомобіля, сторож припав до вікна, проте крізь візерунки, якими мороз на дитячу втіху розмалював шибу, годі було щось угледіти. Вже як прочинив двері, в які війнуло пізньогрудневою студінню, побачив червоні вогники автівки, що від’їжджала.

Жак розщепив верхній ґудзик підбитої колись густим хутром шкірянки. На такій холоднечі мотор прогрівався повільно, його насичене запахами автомобільних нутрощів тепло лише неохоче виповнювало салон. Машин на дорозі не було, і Жак із Матильдою так уже, не зупиняючись, і котились би підлатаним ожеледицею, що затягнула асфальт тонкою фольгою, шляхом, доки висякло би пальне і автомобіль заглухнув, не дотягши до заправної станції.