Людвисар. Ігри вельмож, стр. 30
— Ах, дорогий Матеуше, — раптом сказала жінка з важким смутком, — заради Бога, не сердьтеся! Мені добре у вас. Тільки ж я знаю, що невдовзі прибудуть королівські конвоїри, і мене, наче якусь злочинницю, заберуть звідси…
Погляд її був наповнений таким відчаєм, що офіцер, опустивши очі, тільки пробурмотів:
— Така воля короля, моя пані…
— «Моя пані», — прошепотіла вона, — ви навіть не згадуєте моє ім’я…
— Така його воля, Софіє.
— Оце вже звучить інакше. Так, наче ми знаємось два роки, а не два дні. Я навіть зважуся благати…
— Благати?
— Так. Не віддавайте мене…
Розгублений Матвій залпом осушив свій кухоль, але відчував запитальний погляд Софії.
— Отже?..
— Чим ви завинили перед його величністю? — знітився офіцер.
— Анітрохи нічим, — відповіла вона. — Я мала нещастя народитись тут, на землі, якою він править.
— Даруйте, пані, але виявити непокору королю означає поставити на собі хрест. Дозвольте запитати, в ім’я чого?
— В ім’я лицарства! — палко вигукнула шляхтянка.
— Згоден, але це надто загально і не прояснює…
Жінка, прикусивши губу, зважувала, говорити далі чи ні.
— Гаразд, я розповім, — почала вона, — проте ледве чи буде це для вашої та й для моєї користі… Я довіряю вам найпотаємніше… В Італії я була ученицею майстра Тартальї. Одного дня, відчуваючи близьку смерть, він вирішив сховати якнайпильніше свій останній, винахід, але креслення не знищив. Він розділив його на три частини і в різний спосіб заховав. Я не в праві говорити вам, що це за винахід, це велика таємниця… Можу сказати лише, що він прислужився б навіть наймогутнішим володарям, — вона стишила голос.
— І королю Польщі — також? — неабияк подивувався Матвій.
— Безперечно.
— Отже, дорога Софіє, ви знаєте, де заховані ці клапті? — схвильовано зацікавився комендант.
— Знаю, що один шматок в угорці на ім’я Іштван. Він був підмайстром мого сеньйора. А другий маестро закарбував на гранях коштовного каменя. Він називається Янгольська Кров. Навряд чи ви бачили колись щось прекрасніше, аніж цей камінь! Він вартий цілого світу!
— І де ж він? — хутко запитав комендант.
— Я не знаю… Таємниця Янгольської Крові полягає не лише в цьому. Камінь… Він має велику силу, — спроквола продовжила вона.
Софія знову замовкла, збираючись з думками.
— А третій фрагмент? — обережно запитав Матвій, вже включившись у втаємничене.
— Третій — тут, — вона вказала на свою голівку.
— Себто? — не зрозумів Матвій.
— Не второпали? — усміхнулась жінка. — Я вивчила його напам’ять. І так добре, що можу відтворити із заплющеними очима.
Матвій все ще не знав, чи не розігрують його.
— Отож, пане коменданте, — вела далі Софія, — я повторюю те, що знаю, щоранку і щовечора разом із молитвою або й замість молитви.
— А чи не простіше… — почав Матвій та й замовк.
— …позбавити себе цього тягаря? — додала шляхтянка. — Я вже думала про це не раз. Як гадаєте, що я вирішила?
— Я здогадуюсь… — відповів ротмістр.
— Не думаю, — заперечила вона. — Я не раз хотіла звірити цю таємницю комусь — хоч королю чи султану або Папі Римському… Аби цей тягар не гнітив мене… Але щоразу стримувала себе ледь не в останню мить. Бо присягнулась моєму учителеві, майстрові…
— Гаразд, — Матвій глибоко вдихнув повітря, щоб хоч якось підсумувати почуте.
— Припустімо, я погоджусь… Відправлю королівських солдат ні з чим. Але ж Деражня — це не Острог і не Лемберг. Це дерев’яний форт, у якому лише три сотні солдатів, щоб боротися з розбійниками. Натомість сюди пришлють цілий полк і схоплять нас, як заколотників!
Очі Софії вже були переповнені слізьми. Вона глянула на нього і через силу усміхнулась.
— Я бачу, що думала тільки про себе… Дозвольте, я піднімусь у свою кімнату…
Вона хутко збігла сходами нагору і зникла.
Увечері Матвій замінив вартового на вишці. Спершись на поручні, комендант спостерігав, як розпечене сонце потроху тонуло за обрієм. А з сутінками довкола форту запалали багаття, що яскраво освітлювали людські постаті. Натомлені за день люди тамували спрагу хто пивом, хто квасом і тут же, на вогні, готували собі вечерю.
Матвій жадібно вдихнув сутінкове повітря із пахощами диму і смажені. Він усміхнувся від насолоди. Вітерець доносив свіжий подих річки, очеретів, різнотрав’я, лоскотав скроні…
— Ви не надто пильні, пане вартовий, — почулося за спиною.
Комендант сіпнувся від несподіванки. Позаду стояла Софія в легкій білій сукні і з якоюсь квіткою в руках.
— Пробачте, не хотіла вас налякати, — засміялась вона.
— Та що ви, — Матвій почервонів і по-солдатськи виструнчився, — я відстежував околиці і… вслухався…
— Тоді я не заважатиму…
— Ні-ні! — палко заперечив він.
Жінка засміялась.
Ротмістр нарешті оволодів собою.
— Просто мені було б приємно… було б для мене честю, якби ви залишились…
— Гаразд.
Софія стала поруч і глибоко вдихнула.
— Ви чуєте запах людського тіла? — стишено промовила вона. — Воно переповнене силою і сонцем і тепер насолоджується прохолодою і теплом багаття. Сотні бажань і думок прагнуть нині свого вивільнення… Але що з вами? Ви знітились?
— Зовсім ні, — заперечив комендант.
— Тоді гляньте он на те вогнище, за ровом… Он бачите, дужий коваль незграбно знімає одяг з молодої служниці? Вочевидь його руки тремтять від пристрасті, і він, мабуть, його розірве, а дарма… Хіба не насолода — розплутувати всі ці вузлики і, відвойовуючи поцілунками кожен клаптик жіночого тіла, врешті зачути притамований стогін пристрасті? Ота могутня і солодка сила, що всупереч волі, змагає твоє тіло…
Матвій, наче заворожений, слухав її і водночас видивлявся в далину. Пару добре було видно з вишки і при світлі вогнища вони були схожі на якихось жерців кохання, що так і застигнуть, прикрасивши собою якусь вазу.
Софія ніжно гладила квітку, іноді підносячи її до вуст, мов для цілунку. Тоді тендітні пелюстки починали ледь-ледь тріпотіти від її подиху.
— Дивіться, ось вона, ця священна і гріховна мить! — збуджено прошепотіла жінка. — Вони вже не владні над собою…
— Годі, — ледве вимовив ротмістр пересохлими губами. І голос його став скрипучим, наче незмащене колесо. — Ходімо звідси, прошу вас… — Матвій від збудження ледве володів собою.
— Господи! — Софія раптом застогнала і знеможено перехилилася через поручень.
Внизу почулися чиїсь важкі кроки.
— Матвію! — гукнув грубий голос.
Комендант схилився до жінки, що застигла на поручнях, мов підкошена квітка.
— З вами все гаразд? — тихо запитав він.
Софія відгорнула пасма волосся. Обличчя її світилося якось дивно і таємниче.
— О, так…
Вона простягнула йому квітку і вгледілась у вогні.
Біля них постав стривожений Лук’ян.
— Пробачте, панове, — схвильовано заговорив він. — Маю до вас розмову, ротмістре.
— Що трапилось? — запитав той, відходячи убік.
— Розбійники напали на наших лісорубів, — сказав Лук’ян, — багатьох убили. Може, хто і втік, не знаю… Чекатимеш до ранку, чи вже виступаємо?
— Звели готуватись…
Комендант кивнув Софії і рушив донизу.
За хвилину солодку і духмяну ніч розрізав гострий звук сурми.
Розділ III
Карпати зі своїми холодними і сирими ночами зостались позаду. Домінік понуро спостерігав безконечні виноградники та поодиноких селян, що копирсалися між кущів. «Щасливці», — подумки позаздрив він і, ставши на коліна посеред старого воза, спробував хоч трохи розім’яти затерплі зв’язані руки. Вершники в шоломах з диявольськими усмішками повернули в його бік голови. «Від самого Львова стережуть, як десять добрих псів, — знеможено подумалось Гепнеру. — Ні вдень, ні вночі, ні в дощ, ні в спеку не слабне їхня пильність…
Так наче під обладунками справдешні чорти, а не люди. Тьху! І голоси якісь моторошні. Навіть у полудень мороз пробігає поза шкірою…»