Варан, стр. 47
Як її занесло сюди? Пішки? Чи на спині якої-небудь тамтешньої крилами? Чому вона така самотня? Перед ким хоче вислужитись, убиваючи степ? Перед своїм невідомим «паном»? У печері, де світло проходить по корінню скляних дерев, «як вода по трубках»… Непогано було б це побачити.
Краєм ока він уловив порух. Підняв голову.
Вона стояла за п’ять кроків. Між зімкненими долонями кидалось і сичало зелене полум’я.
– Ти мрець, – сказала вона глухо, і Варан згадав напис на залізному замку, бачений багато років тому.
Він дивився їй в очі, розгублено всміхався й шукав спосіб урятуватись. Не складалось, не зросталось; ліворуч шугай чи праворуч – чаклунка підійшла заблизько… він дозволив їй підійти… утім, завадити він однаково не зміг би…
– Ти усипив мене, – сказала вона.
– Ні.
– Ти брешеш! Ти усипив мене, щоб пограбувати й убити!
– Ні.
– Ти вже мене пограбував! – вона подивилась на білий аркуш, розгорнутий у Варана на колінах. – Тебе прислали пожирачі падла! Ти… мрець.
Вона ступила вперед, розкидаючи руки.
За секунду до того, як зелений вогняний струмінь вискочив із її долонь, із-за руйновища вилетіла, розмазавшись у стрибку, кудлата ошкірена бестія. Упала чаклунці на спину, завалила на землю й учепилась у горло.
Тюфа не знала шляхетності. Вона кидалася зі спини й била лежачих. Вона була, можливо, боязка, але життя Варана здалось їй достатнім приводом, щоб ризикнути не тільки існуванням своїм, але й честю.
Чаклунка не зронила ні звуку. Тюфа також; утім, це не мало значення. За секунду їх обох оповило зелене полум’я.
Розділ другий
– Пане мій, термінові новини. Пане мій, лист!
Варан ледь відірвав від подушки важку голову. Тріскіт вогню, безгучна боротьба, зелені палючі бризки, що розкидаються навсібіч, – усе було як наяву. Потрібен був час, щоб віддихатись і зрозуміти, що Тюфи нема й чаклунки теж нема, що поряд совається Ліка, що це її рука лягає на вологе від поту плече:
– Ти знову…
– Пане мій, – бурмотав слуга за дверима. – Пане, терміновий лист!
Щось станеться, подумав Варан. І це на краще. Надто давно нічого не ставалось.
Він піднявся й накинув халат.
– Я боюся, – пробурмотала Ліка.
– Пусте. Спи.
Довгий коридор – сто п’ятнадцять кроків, відповідно до його нинішнього статусу – освітлено теплими жовтими вогнями. У свій час він гостро заборонив запалювати в оселі світильники, що горять голубим або білим. Суцільна килимова доріжка – справжня шкура шерстистої змії Хаа – в нічному освітленні здавалась золотою.
– Розпечатай, – велів Варан слузі.
Слуга рвонув за червону шворку, і конверт із шовкової тканини розпався надвоє. У м’яке жовте світло коридора влились нові тони: печатка на листі нервово мінилась імператорською райдугою. Слуга задрижав. Варан поморщився і взяв листа з його тремтячих рук.
Його послуг терміново потребував Підставка. Посеред ночі. Оце й усе.
– Буди всіх, – сказав Варан зітхаючи. – Митись-голитись-одягатись, як на велике свято. Його Незрушність Імператорський Стовп закликає мене, тому за півгодини я маю бути в екіпажі… Та не тремти. Нічого не сталося.
По дому промайнула тривога. Наповнили купіль, увімкнули всі фонтани й водоспади; бульбашки, піднімаючися з дна, лоскотали шкіру, зміїсті прохолодні струмені змивали спогади про Тюфу й про зелений вогонь. Треба комусь розповісти ту історію – хоча б Ліці. Варан стільки разів збирався – і завжди щось відволікало…
На дні купелі, у найглибшому місці, лежало декілька дзеркальних мушель. Варан сам собі придумав добру прикмету – дивитись в одну з них перед важливою або відповідальною справою. От і тепер він пірнув (а глибина купелі була п’ять людських зростів), вибрав найбільшу – і в світлі донних вогників побачив засмаглого, лисіючого, суворого на вигляд горні років сорока. Із ніздрів горні виривалися, злітаючи нагору, райдужні бульбашки.
Пора, сказав Варану незнайомий лисіючий горні. Ти плаваєш уже десять хвилин, а Підставка чекає. Не те щоб ми його боялись – але ж йому насправді потрібна поміч розумної людини?
Варан криво всміхнувся своєму відбиттю, обережно поклав мушлю дзеркалом донизу й піднявся на поверхню.
Слуги дивились на нього круглими очима. Вони так завжди дивились, коли він пірнав. Городяни, що, скільки віку, не потикались далі другого кордону, не бачили моря, дарма що жили на узбережжі.
– Одягатись, – наказав Варан.
Його розтерли шорсткими рушниками й убрали в декілька шарів найтоншої тканини – шати настільки складні й заплутані, що Варан ніколи б не зумів натягнути їх самостійно. Ба більше: з допомогою двох слуг не зумів би так само – тут треба було щонайменше півдесятка. Утім, носити це було приємно й необтяжливо: ніде не тисне й не муляє, ніколи не холодно й не жарко, не обмежує рухів й збуджує напад шанобливості в будь-кого, хто опиниться на шляху…
Екіпаж, що його прислав Підставка, був усього лише кріслом на платформі. Правда, кріслом із кісток печерної ненаситі, але дорожнява матеріалу на зручності ніяк не позначалась.
Варан усівся, закинувши ногу за ногу, і легенько тикнув візника кістками пальців. Візник стукнув підбором по платформі; під дерев’яним помостом почулись сопіння і брязкіт. Крісло з Вараном здригнулось, на секунду нахилилось, одразу ж випрямилось і піднялось над землею. Їздові саможерки, під час дожидання зовсім сплескавшись, тепер набули робочої форми.
Візник ще раз стукнув підбором. Платформа здригнулась і рушила вперед, щосекунди швидше. Панцирі саможерок брязкали – справа тихше, зліва гучніше. На швидкості цей брязкіт зливався в один нудний дорожній гугіт.
Варан приплющив очі. М’яке похитування крісла нагадало йому, що тепер ніч, що він усього дві години як ліг і що перейдений день був, м’яко кажучи, тяжкий. Напередодні прокляті писці, його підлеглі, остаточно вивели його з себе: те, що треба було зробити давним-давно, виявлялось ледве початим, той, хто присягався, що все розуміє, насправді не розумів нічого, копіювальники тратили тижні, щоб гарно намалювати очі Шуу, а на дрібні неточності на кшталт неправильної горизонталі або «зникнення» озера взагалі не зважали. Отож якось Варан виявив, що сидить перед купою зіпсутих копій, нерозібраних звітів і нерозшифрованих літописів; кричати й погрожувати покаранням – чи навіть карати – було так соромно, а лишати все як є настільки неможливо, що Варан пішов до охоронної канцелярії й узяв там під чесне слово отруйного лускуна.
Він розсадив писців уздовж стін робітної зали, після чого всівся в центрі, окинув усіх утомленими очима й зняв із лускуна намордник.
Справлене на писців ураження виявилось навіть сильнішим, ніж він гадав. Майже всі знали, що лускун кидається на гострі звуки – тому кричати ніхто не зважився, а хто й хотів би – не зміг через наглу сухість у горлі. Хтось затиснув долонею рот, хтось зігнувся, притискаючи руки до живота; усі дивились із жахом. Як на них, Варан був тепер божевільним, самогубцем, готовим загубити разом із собою десятки невинних душ.
Лускун сидів, із нудьгою позираючи навкруги, зрідка піднімаючи на Варана розумні темно-червоні очі. Цей лускун, навчений в охоронній канцелярії, прекрасно знав, що його хазяїн – той, у чиїх руках жовтий стек із пахучою кулькою на кінці. Варан постукував стеком по черевику. Писці сиділи вздовж стін, одностайно перетворившись на гіпсові статуї.
Так минули дві години. Ніхто не сказав ні слова.
Коли обличчя присутніх набули зеленуватого відтінку, Варан вирішив, що виховні збори час припиняти.
– За кожну помилку в копії, зволікання чи тяганину замикатиму в комірчині – ось із ним, – Варан кивнув на лускуна. – Усі смерті зарані оголошу нещасним випадком на роботі. Зрозуміло?
Писці завзято закивали. Вони вважали за незаслужене щастя, що за довгі години ждання бестія так нікого й не хапнула. Коли на отруйні щелепи лускуна знову напосів намордник, двоє найлінивіших робітників, не втримавшись, обійнялись.