Навчи її робити це, стр. 28

– Лізо, зараз ти маєш право вибору – дихати або не дихати. Можеш припинити все просто зараз і жити собі спокійно, як і жила, бо той вогник, що зараз блимає у тобі, остаточно погасне, і ми не виростимо великого вогню. Ми більше не будемо сестрами…

– Дихати… – впевнено прошепотіла Ліза, не дослухавши Марту.

– Добре. Я завжди в тебе вірила. Вислухаєш, вистоїш – значить, вилікуєшся на все життя. І ми будемо з тобою літати над цими невдахами!

Ліза тремтіла, як осика перед дощем. Вона добре розуміла, що стоїть не просто на краю, а на самому краєчку, і ось Марта вже відпустила її руки і почала шепотіти чи то замовляння, чи казку, чи якісь нечувані застереження:

Де не взявся прохолодний, ніби потойбічний, вітер, пройшовся по Лізиних колінах, почав бавитися сукнею. Тягуча, нестримна рідина поповзла її стегнами. Мартині мантри лунали дедалі гучніше, голос її наливався тією таємничою надривністю, що так вабила й заманювала з першого дня, примушуючи час від часу здригатися…

Цупка задуха уже прокралася в Лізині легені, стисла гортань, під пов’язкою проступили сльози, яких не бачила Марта, затуманена екстатичним камланням. Ліза з усіх сил намагалася стримати вибухи кашлю, затиснути його всередині й не відпускати, а Марта істерично розливалася словами в темний простір, і, мабуть, жодна драматична акторка не вкладала в свої слова скільки відчаю:

Наполохані голуби здійнялися, доповнивши нічну драму шурхотом сивих крил, полетіли врозтіч, кілька сонних птахів зачепили Лізине волосся і плече, і вона, збентежена й налякана, не втримавши рівновагу, захиталася й полетіла з ними, навіть не почувши Мартиного крику. А може, й не було ніякого крику, тільки спокійна усмішка людини, яка завершила свою справу. І хтозна, чи був Лізин політ скований крижаним страхом, чи покинула вона дах у блаженному спокої, вірячи, що ось-ось неподалік з’явиться тінь Білого Хлопчика, що підхопить її й понесе в далекі ірландські гори, щоб навіки зробити повелителькою однорога. Тривожне лице повного місяця зайшлося червоним відтінком – чи то від сорому, чи від безсилої люті. Десь далеко спалахнули й розсипалися вогники – цинічне місто салютувало людським святам. Тільки сузір’я Змії смиренно висло над Землею, німо оплакуючи кровні гріхи, – так творилася безкінечність…

Київ, 2010–2012 рр.