Навчи її робити це, стр. 2
Що б Ліза не одягала, виходячи з дому, – ніколи не забувала про сонцезахисні окуляри. Як влітку, так і взимку. Це була ще одна вічна річ. Ховала вона себе від світу чи світ від себе? Іноді їй таки подобалося когось розглядати, їдучи в метро. Чи товсту тітку, що упхалася в тісні штанці, чи яскравого, як папуга, хіпі, або ж просто старих і стомлених людей, яких невідомо що спонукало терпіти штовханину та поглядом випрошувати молодиків поступитися місцем. І все те – по той бік чорних окулярів. По той бік прірви. Сьогодні ж, начепивши майже на ходу свій незмінний аксесуар, ступила за поріг і…
…Що це? Чийсь злий жарт? Під дверима лежали дві мертві синиці. На мить Ліза мало не знепритомніла. Навіть дихання сперло. Звісно, поряд є ще й сусідські двері. Може, то їм підкинули? Якби птаха була одна, можна було б припустити, що вона залетіла через вікно у під’їзді. Або кіт приніс. Та ні в кого з ближніх сусідів кота не було, а вікно майже ніколи не відчинялося. І чому саме синиці?! Із цими пташками Ліза мала особливі стосунки. У будинку, де нині мешкали її батьки, минуло майже все дитинство. Там у неї не було друзів, бо не вміла з ними гратися. Проте були синиці. Ліза добре знала, де їхні гнізда, бо були вони всюди. Брала в руки їхніх писклявих малят і примусово годувала м’ятою. А потім вони помирали і приходили до неї вже у снах, великі та сильні, і хотіли її задзьобати. Мама казала, що то великий гріх – руйнувати гнізда. З роками все те відклалось темною каламуттю у Лізиній пам’яті та переродилося не те щоб на орнітофобію, а на глибоку патологічну неприязнь до птиць взагалі. І саме ці синиці втрутилися в її підсвідомість настільки глибоко, що вивели з рівноваги на цілий день.
У бібліотеці було холодно. Не тішило навіть вдале завершення останнього розділу «чужої» дипломки. Ну і що ж у цьому такого? Кожен може навчитись опрацьовувати літературу, вільно оперувати науковими термінами, охайненько клепати дослідження, особливо коли від тебе навіть не вимагають найвищої оцінки. Поряд із читальною залою, де Лізі було найкомфортніше, була актова зала. Імовірно, там відбувалася репетиція якогось заходу, бо час від часу звідти долинали протяжні голоси бездарних місцевих виконавців, і щодалі все це ставало нестерпнішим. Особливо оперна арія, яку старанно витягував якийсь бугай, здавалось, тягнув з усіх сил, наче важкого плуга, але користі було з того мало: спочатку все виглядало смішно, а потім уже й не дуже. Ну коли ж ти нарешті замовкнеш! І та тітонька, з голосом прибитої кішки… Напевно, то були працівники бібліотеки, які готувалися до професійного свята. Їм за це ще й премії дають. А те, що в людей робочий час майже пропав, нікого не хвилювало.
…Випадково ухопивши поглядом краєчок стола, Ліза аж затулила рота від подиву: там простим олівцем на лакованій поверхні виднілись ледь помітні маленькі літери. І складалися вони в одне-єдине слово: sesilia. Та для Лізи це слово не було простим. Щонайменше воно слугувало паролем до її поштової скриньки. Чому Сесилія? Колись, укладаючи Лізу спати, батько сам вигадував їй казки. Бо вона так хотіла. Бо казки з книжок, такі схожі між собою завдяки мандрівним сюжетам, її мало цікавили. А одна з татових оповідок – про ірландську дівчинку – захоплювала найбільше. Насамперед тим, що починалася словами: «Ніхто не знає, чи то насправді було, чи вигадка…» Отже, був шанс, що історія правдива, – а це для дітей багато важить. Лізина мама працювала вчителькою, тому вечори присвячувала горам учнівських зошитів і, здавалося, все життя була зайнятою. Тато – редактор наукового видання, теж немало часу проводив за роботою, проте для Лізи завжди знаходив вільну хвилинку. Тому й став для неї найближчою в світі людиною, а може, і цілим світом. Варто було тільки заплющити очі – вмить тишу заповнював шовковий баритон:
«…Ніхто не знає, чи то насправді було, чи вигадка. Там, де розкинув свої води Атлантичний океан, на півночі далекої Ірландії, смарагдової країни, на гербі якої зображена золота арфа зі срібними струнами, у прекрасному місті Бангор, жила маленька Сесилія. Мешкала вона зі своїми батьками у старому, обвитому плющем будинку, який уже давно мали зносити, але він був таким затишним, що сім’я не хотіла його покидати. Сесилія була слабкою, хворобливою дитиною і не ходила в садочок. А батьки дівчинки щоранку бігли на роботу, лишаючи її вдома саму. Щоб не нудьгувати, вона придумала собі забаву: вирізала з паперу ляльок і давала їм імена, вигадувала їхні долі, розігрувала цілі спектаклі, а деяких навіть сама ж і знищувала. Паперових ляльок у неї врешті стало так багато, що вона вже й не пам’ятала скільки, деяких уже не знала поіменно, а тим паче не здогадувалася, скільки їх ще зникло у щілинах між дошками підлоги. Одного разу загублені та забуті ляльки вирішили помститися Сесилії. Вони нахабно вдиралися в її солодкі дитячі сни і просили визволити їх з-під підлоги, кричали, що їм там темно й холодно, випрошували новий одяг і право бути улюбленими. Бліді злі ляльки крутили тонкими шиями, махали довгими руками і погрожували розправою, якщо найближчим часом життя їх не зміниться на краще. Після таких снів дівчинка боялася залишатися вдома сама, навіть заховала в шафу ножиці та папір, облишивши свою улюблену справу. Натомість годинами сиділа біля вікна, очима дивилася на перехожих і вгадувала їхнє майбутнє. А раз таки лягла на стару рипучу підлогу й зазирнула в шпарину, але нічого побачити не змогла, бо звідти на неї дихали тільки темрява й сирість, і Сесилії стало моторошно. Коли увечері батьки питали малу, чому її личко таке похмуре, вона дарувала їм посмішку, намагаючись приховати свої таємні страхи: адже Сесилія була доброю дитиною і не хотіла нікого засмучувати. А в один із весняних днів дівчинка, як і завжди, сиділа на підвіконні, гортала нову книжку з яскравими малюнками, аж до її маленького серця підкралася тривога. У кімнаті запахло спочатку легким, а потім їдким димом. Здавалось, дим лизав підлогу, підіймаючись вище, і Сесилія зрозуміла, що потрібно кликати когось на допомогу. Двері будинку були замкнені зовні, на вікнах стояли залізні ґратки, залишалося тільки кричати до перехожих: може, хтось і почує. А густа сива завіса швидко заповнила простір, і Сесилія від жаху та безнадії закричала скільки було сили і вклала весь свій розпач у той крик, і гатила руками об скло, аж доки зрозуміла, що не може більше кричати, а лише безпомічно хрипить, а товсте скло не піддавалось, і люди, далекі й байдужі, безкровні, як ляльки, ішли назустріч своїм долям, ішли повз велике дитяче горе, адже вони настільки заклопотані, що помічають усе надто пізно. Сесилія жадібно хапала отруєне повітря, дихати їй буле боляче, а з усіх боків підступав нещадний жар… Та раптом перед нею спалахнуло яскраве, але холодне світло. І Сесилія побачила Білого Хлопчика. Він був високим, очевидно, значно старшим за неї, і з добрим, довірливим обличчям. А потім вони говорили. Без слів, подумки. І Сесилія була щаслива. «Ти підеш зі мною?» – «Мені жаль маму й тата. Адже вони мене шукатимуть…» – «Я заберу їх пізніше, коли прийде час. А зараз ти маєш вибрати: дихати або не дихати. Я можу залишити тебе тут, загасити вогонь, але він погасне і в тобі. І вільно дихати ти вже ніколи не зможеш. І батьки рано чи пізно тебе покинуть. Або я віднесу тебе туди, де найчистіше повітря, де нема зачинених вікон і дверей, де ляльки не гратимуться твоїми снами…» – «Дихати!» Білий Хлопчик узяв Сесилію на руки, і вони легко пройшли крізь вогняну стіну, крізь крики наляканих сусідів, здійнялися над пожарищем і довго летіли високо над зеленими рівнинами острова. Сесилії було так добре та затишно, що вона заснула, а прокинувшись, побачила довкола себе гранітові гори, покриті густим мохом, широколисті дерева та безкрає море, що шуміло внизу. А Білого Хлопчика поблизу не було. Дівчинка злякалась і мало не заплакала, аж раптом відчула чиєсь глибоке тепле дихання у себе за спиною…
А нещасні батьки Сесилії так і не зрозуміли, куди зникла їхня донька з палаючого будинку. Іще посеред головешок знайшли купку паперових ляльок, яких чомусь не торкнувся вогонь. А один чоловік розповідав, як заблукав колись у горах Морн і бачив там темноволосу маленьку дівчину, яка годувала з руки білого однорога. Звісно, йому ніхто не повірив…»