Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 69

– Тоді ти мусиш послати по них, – мовив він, – і якщо ця стара відьма, Рейчел, не принесе їх негайно ж, то вона звідси поплентається завтра ж з усіма своїми лахами.

– Вона не знає, де вони, – відповіла я, тихо поклавши на них руку і, як я думала, непомітно виймаючи їх з конторки. – А от я знаю, та не віддам.

– І я знаю! – сказав він, раптово хапаючи мене за руку. Потім узяв свічку і запалив її, встромивши у вогонь.

– Так от, – усміхнувся він, – ми маємо провести конфіскацію майна. Але спочатку зазирнемо до студії.

І, поклавши ключі до кишені, попрямував до бібліотеки. Я йшла слідом. Мої знаряддя для малювання лежали на столі. Він швидко натрапив на них і, поставивши свічку на підлогу, почав жбурляти у вогонь палітру, фарби, баночки, олівці, пензлі, лак. Я бачила, як горять переламані мастихіни, а олійні фарби та скипидар аж сичали і дим із ревом вилітав у комин. Потім він подзвонив.

– Бенсоне, винеси оці речі, – наказав він, вказуючи на мольберт, полотна, і підрамник, – і скажи покоївці, що вона може топити ними грубу: вашій пані вони більше не потрібні.

Бенсон вражено мовчав і дивився на мене.

– Забери їх, Бенсоне, – сказала я.

– Усе оце, сер? – перепитав здивований слуга.

– Геть усе! – відповів мій чоловік, і речі винесли геть. Відтак містер Гантингтон піднявся нагору. Я не пішла за ним,

а мовчки сиділа у кріслі. За півгодини він спустився вниз і, наблизившись до мене, підніс свічку до мого обличчя і зазирнув мені в очі з глузливим реготом. Я вдарила його по руці, й свічка упала.

– Отакої! – пробурмотів він, відскакуючи назад. – Це справжнісінький диявол. Хіба хоч хтось із смертних бачив колись такі очі? Вони горять у темряві, мов котячі баньки. О, це був гарний удар!

Він підняв свічку. Оскільки вона була поламана, то він подзвонив, щоб принесли іншу.

– Бенсоне, твоя хазяйка зламала свічку; принеси іншу.

– Гарно ж ти себе виставляєш, – зауважила я, коли чоловік вийшов.

– Я ж не сказав, що це я її зламав, чи не так? – мовив він у відповідь. А потім кинув мені на коліна ключі. – Тримай! Там не пропало нічого, крім твоїх грошей, коштовностей і кількох маленьких дрібниць, які я забрав, щоб твій меркантильний дух не спокусився обернути їх на гроші. Я залишив у твоєму гаманці кілька соверенів, [20] яких, гадаю, тобі вистачить на місяць; як захочеш більше, то муситимеш дати мені звіт, на що ти витратила ці гроші. В майбутньому я переведу тебе на скромне місячне утримання; і тобі більше немає потреби непокоїтись про мої справи: я підшукаю управителя маєтком, дорогенька, щоб не піддавати тебе спокусі. А що стосується хатнього господарства, то гадаю, місіс Грівз буде дуже педантичною у веденні своїх рахунків; ми будемо жити по-іншому…

– А яке велике відкриття ти зробив на цей раз, містере Гантингтон? Я намагалась обдурити тебе?

– Не на грошах, та краще, щоб у тебе не було спокуси.

Тут увійшов зі свічками Бенсон і настав короткий період мовчання; я нерухомо сиділа на своєму стільці, а він стояв спиною до вогню, мовчки тріумфуючи через мій відчай.

– Отже, – нарешті промовив він, – ти замислила зганьбити мене, здійснивши втечу і ставши художницею, і заробляючи собі на життя своїми руками, еге ж? І планувала вкрасти у мене сина й виростити його якимось брудним американським гендлярем чи вбогим маляром?

– Так. Щоб він не став таким джентльменом, як його батько.

– Це добре, що ти не змогла зберегти власну таємницю – ха, ха! Добре, що жінки не можуть мовчати. Якщо їм немає з ким балакати, то вони звіряють свої таємниці рибам, пишуть їх на піску абощо; добре, що я не напився сьогодні ввечері, бо заснув би і навіть не подумав би заглянути, чим займається моя люба дружина.

Облишивши його вихваляти самого себе, я підвелася, аби покласти у безпечне місце свій рукопис, бо згадала, що він лишився на столі у вітальні. Для мене була нестерпною навіть думка про те, що він знову сидітиме і тішитиметься моїми потаємними думками і спогадами; я радше спалю щоденника, ніж дам йому прочитати те, що я писала, коли була закоханою у нього дурепою!

– І до речі, – закричав він услід, – скажи отій старій негідниці, щоб не потрапляла мені на очі бодай день чи два, а то завтра ж вона вилетить звідси! Я давно вигнав би її, та від неї буде більше шкоди там, ніж тут.

І почав клясти та лаяти мою вірну подругу і служницю такими словами, що їх тут і згадувати не хочеться. Я заховала щоденника, пішла до неї і розповіла про все, що сталося. Вона була так само вражена горем і нажахана, як і я, а то й дужче, бо цей удар мене приголомшив, та все ж таки і зміцнив у своїй певності. Але вранці, коли я прокинулася і згадала, що в мене вже немає надії, яка так довго була моєю таємною утіхою і підтримкою, та й удень, коли блукала кімнатами нашого будинку, уникаючи свого чоловіка і навіть своєї дитини, бо знала, що не зможу бути її наставником, коли палко бажала, щоб та дитина й на світ не народжувалася, тоді я збагнула всю незмірність свого лиха. Знаю, що ці почуття охоплюватимуть мене щодня. Я тут наче у в’язниці, та якби це стосувалося тільки мене, то я не скаржилася б, але мені заборонили рятувати свого сина від загибелі, тож те, що було моєю єдиною втіхою, стало нині головним джерелом мого відчаю.

Але хіба я не маю віри в Бога? Я намагаюся звернути свій погляд до нього, та серце моє переповнене печаллю. Я можу лише сказати: «Обгородив Він мене – і не вийду, тяжкими вчинив Він кайдани мої… Наситив мене гіркотою, мене напоїв полином». Я забуваю додати: «Бо хоч Він і засмутить кого, проте змилується за Своєю великою милістю, – бо не мучить він з Серця Свого і не засмучує людських синів». [21] Мені слід пам’ятати про це; і навіть якщо життя моє в цьому світі буде суцільним стражданням, то хіба ж можна порівняти його з вічністю? І невже в мого Артурчика немає більшого друга, ніж я? А хто тоді сказав: «Волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих»? [22]

Розділ XLI

20-е березня. – Містер Гантингтон поїхав, і душа моя почала відроджуватися. Він покинув мене на початку лютого; і тієї ж миті, як він пішов, я знову почала вільно дихати й відчула, що моя життєва енергія повертається. Я не сподіваюся втекти – він потурбувався, аби не залишити мені жодної реальної можливості для цього, – а розраховую якнайкраще скористатись існуючими обставинами. Нарешті Артурчик був у моєму розпорядженні, тож, збудившись від своєї зневіреної апатії, я доклала всіх зусиль, аби знищити ті бур’яни, що їх посіяли в його дитячій душі, й посіяти гарне зерно. Слава Богу, його душа – не безплідна пустеля й надається до перевиховання. Він уміє навчатися добру, його серце переповнене любов’ю, тож його можна схилити до покірності й добитися, щоб він любив мене, поки поруч немає його батька.

Я довго працювала, щоб виправити його погані звички, яких він набув під керівництвом свого батька, та все ж таки домоглася успіху: тепер він перестав лаятися й одвик від хмільних напоїв, мало того, він почує до них відразу, яку, сподіваюся, не зможе подолати його батько зі своїми друзями. А він так був полюбив ті напої, що я вже була у відчаї. Якби я забороняла йому пити, то це лише розпалило б його пристрасть до вина, тому я давала йому рівно стільки ж, скільки давав і батько, та до кожної склянки потайці додавала трохи блювотного каменю. Побачивши, що вживання трунків неодмінно призводить до прикрих наслідків, Артурчик почав од них відмовлятися, та що дужче він ухилявся від такого щоденного частування, тим більше я змушувала його, аж нехіть до хмільного стала такою нестерпною, що перетворилася на справжню огиду. Коли вино йому спротивилось, я дозволила йому скуштувати бренді з водою, а потім джин, бо він був із ними добре знайомий, тож я твердо вирішила, що те все мало бути однаково ненависним для нього. Саме цього я зараз і досягла; й відтоді, як він почав заявляти, що смаку, запаху і вигляду будь-якого з тих напоїв достатньо, аби викликати у нього нудоту, я припинила це, вряди-годи використовуючи їх для покарання. «Артуре, якщо ти не будеш хорошим хлопчиком, я дам тобі склянку вина», або «Значить так, Артуре, якщо ти скажеш це знову, отримаєш бренді з водою» – усе це спрацьовує так само добре, як і будь-яка інша погроза; і раз чи двічі, коли він був хворий, я змушувала бідолашного малюка задля лікування випити трохи вина з водою без блювотного каменю; й таку практику я маю намір продовжувати ще протягом якогось часу у майбутньому – я хочу, аби огида до трунків лишилася у нього на все життя.