Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 42
Я чекала з великим нетерпінням, та нічого не почула від нього з цього приводу. Він свистів своїм собакам і розмовляв із ними, тинявся з кімнати в кімнату, майже так само, як і за день до цього. Нарешті я почала думати, що сама повинна зачепити цю тему, коли Джон мимоволі полегшив мені задачу, бо прийшов і сказав:
– Пане, Ричард каже, що один із коней страшенно застудився, і просить їхати не завтра, а післязавтра, бо треба лікувати коня…
– До біса його нахабство! – вигукнув Артур.
– Будь ласка, сер, він каже, що це було б дуже добре, якби ви змогли, – наполягав Джон, – бо він сподівається, що погода незабаром зміниться, і вважає, що не годиться, аби кінь із такою сильною застудою…
– До біса того коня! Гаразд, скажи йому, що я подумаю! – додав він, поміркувавши якусь хвилю. Він кинув швидкий допитливий погляд на мене, коли слуга пішов, очікуючи, що я здивуюся або стривожуся, та я вдавала стоїчну байдужість. Його обличчя витягнулось, коли він зустрівся із моїм серйозним пильним поглядом; потім він одвернувся із очевидним розчаруванням, підійшов до коминка і зажурено сперся на нього плечем.
– Куди ти хочеш їхати, Артуре? – запитала я.
– До Лондона, – похмуро відповів він.
– Навіщо? – поцікавилась я.
– Бо тут я не можу бути щасливим.
– Чому?
– Бо моя дружина не кохає мене.
– Вона кохала б тебе усім своїм серцем, якби ти цього заслуговував.
– Що я маю зробити, аби заслужити на це?
Він говорив щиро, і я кілька секунд помовчала, щоб опанувати свій голос, а потім заговорила.
– Якщо вона дарує тобі своє серце, – мовила я, – то ти повинен гарно поводитися з нею, а не сміятись їй в обличчя, знаючи, що їй нікуди подітися.
Тепер він обернувся і стояв лицем до мене, а спиною до вогню.
– Ну, припини, Гелено! – сказав він. – Коли ти вже станеш розумницею?
Це прозвучало занадто самовпевнено, та й посмішка його мені не сподобалась. Тому я не знала, що відповідати. Може, він почув, як голос мій затнувся, а, може, ще й побачив, як я втерла сльозу.
– Ти збираєшся пробачати мені, Гелено? – знову озвався він.
– А ти каєшся? – запитала я.
– Убитий горем! – відповів він зі скорботним виразом на обличчі, та водночас і з веселою посмішкою, яка ховалась у його очах і в кутиках уст; але це не могло відштовхнути мене, і я кинулася до нього. Він палко обійняв мене, і хоч я розплакалася, та, гадаю, ніколи в житті не була такою щасливою, як тієї хвилини.
– То ти не поїдеш до Лондона, Артуре? – запитала я, коли стихла перша буря сліз і поцілунків.
– Ні, кохана, – якщо тільки ти не поїдеш зі мною.
– Із задоволенням, – відповіла я, – якщо перенесеш поїздку на наступний тиждень.
Він охоче погодився, але не планував довго там бути, тому що не хотів, аби я втратила свою сільську свіжість і безпосередність від спілкування зі світськими леді. Мені це здалося дурістю; але я не бажала з ним зараз сперечатись: лише сказала, що я була дуже домашньою, як він і сам добре знав, і не мала ані найменшого бажання спілкуватися зі світом.
Тож ми маємо вирушати до Лондона в понеділок, післязавтра. Минуло вже чотири дні після закінчення нашої сварки, і я певна, що вона була на користь нам обом: вона зробила мене набагато кращою, а також змусила й Артура краще ставитися до мене. Відтоді він жодного разу не спробував дратувати мене навіть найвіддаленішою згадкою про леді Ф. чи якимись іншими спогадами зі свого колишнього життя. Як хочеться мені забути про них! Та принаймні я змусила його втямити, що вони не годяться для жартів із дружиною. Колись, можливо, він більше зрозуміє. Всупереч тітчиним передчуттям і моїм власним невисловленим побоюванням я вірю, що ми ще будемо щасливі.
Розділ XXV
Восьмого квітня ми поїхали до Лондона, а восьмого травня я повернулася, бо так захотів Артур. Якби він поїхав зі мною, то я була б дуже рада знову повернутись додому, бо поки ми були там, він змусив мене жити таким бурхливим життям, що я геть стомилася за такий короткий проміжок часу. Здавалося, він за будь-якої нагоди прагнув показати мене і своїм друзям, і широкій публіці. Відчувалося, що він пишається мною, та я дорого заплатила за цю втіху, бо мені довелося відмовитися від своїх смаків та уподобань: зокрема, я полюбляю носити темні прості сукні, а мусила надівати коштовні прикраси і вдягатися так, що схожа була на якогось метелика, – і це була чимала жертва для мене; крім того, я постійно докладала зусиль, аби задовольнити його оптимістичні очікування і зробити честь його вибору своєю поведінкою і манерами, тож весь час боялася розчарувати його якоюсь незграбною провиною або вчинком, що свідчить про кепські манери і необізнаність зі світськими правилами, надто ж коли грала роль господині дому, що таки частенько траплялося; по-третє, я стомилася від сум’яття, від постійного поспіху і безперервної зміни подій, що не відповідало моєму способові життя. Аж ось Артур вирішив, що лондонське повітря мені не на користь і що я сумую за своєю сільською домівкою, тож звелів мені повертатися до Грасдейлу.
Я зі сміхом запевнила його, що нагальної потреби в цім немає, але я охоче поїду додому, якщо поїде й він. Артур відповів, що мусив лишитися ще на тиждень чи два, оскільки якась там справа вимагає його присутності.
– Як так, то я залишуся із тобою, – сказала я.
– Але я не можу працювати, коли ти тут, Гелено! Поки ти зі мною, я не зможу нічого робити, бо займатимуся тобою.
– А я тобі цього не дозволю! Якщо в тебе є якась нагальна справа, то я наполягатиму, щоб ти займався нею та й, правду сказати, буду рада маленькому відпочинку. Як завжди, я гулятиму собі Парком, а бачитися ми будемо увечері, – це буде краще, ніж перебувати за багато миль від тебе і взагалі тебе не бачити.
– Але, кохана моя, я не можу дозволити тобі залишитись. Хіба зможу я займатись своїми справами, коли знатиму, що ти занедбана?
– Я не почуватимусь занедбаною: поки ти займаєшся тим, чим повинен, Артуре, я ніколи не скаржитимуся на брак уваги. Якби ти розповів мені раніше, що повинен був щось зробити, до цього часу справу було б вже наполовину завершено; а зараз ти повинен надолужити втрачений час за рахунок подвійних зусиль. Скажи мені, що це за справа, і я не стану тобі на заваді.
– Ні, ні… ти повинна поїхати додому, Гелено! Я повинен знати, що ти в безпеці й здорова, хоч і далеко від мене. Твої очі зблякли, а ніжний делікатний рум’янець зник із твоїх щік.
– Це лише від надміру веселощів і втоми.
– Не тому, кажу тобі; це через лондонське повітря – ти сумуєш за свіжим вітерцем своєї сільської домівки. І не забувай про свій стан, Гелено; ти ж знаєш, що від твого здоров’я залежить здоров’я нашої майбутньої надії.
– То ти хочеш позбутися мене?
– Авжеж, і сам відвезу тебе до Грасдейлу, а потім повернуся. Я затримаюся на тиждень чи на два.
– Але якщо вже я маю їхати, то поїду сама: якщо тобі потрібно залишитися, безглуздо марнувати час на поїздку туди й назад
Але йому не хотілося відправляти мене додому саму.
– Невже я така безпорадна, – вигукнула я, – що не зможу проїхати сотню миль у нашому власному екіпажі в супроводі лакея та служниці? Якщо ти поїдеш зі мною, то я затримаю тебе. Але скажи мені, Артуре, що це за справа і чому ти ніколи не згадував про неї раніше?
– Я мушу порадитися зі своїм адвокатом, – сказав він і розповів мені щось про маєток, який хотів продати, щоб виплатити частину боргів, та чи пояснення його були трохи плутані, чи то я нічого не тямила, бо не могла собі уявити, як може така справа затримати його в місті ще на два тижні після мого від’їзду. І ще менше я зараз можу збагнути, як це могло затримати його на місяць, бо минуло приблизно стільки часу відтоді, як я його залишила, а він і не думає повертатися. У кожному листі він обіцяє ось-ось приїхати, та щоразу обманює мене або ж сам себе. Його виправдання невиразні й недостатні. Майже певна, що він знову зв’язався зі своїми колишніми друзями. І навіщо я залишила його! Мені так хочеться, щоб він повернувся!