Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 40

– Гелено, – мовив він із незвичною серйозністю, – я не зовсім задоволений тобою.

Я висловила бажання дізнатися, що ж я зробила неправильно.

– А ти пообіцяєш виправитись, якщо я тобі скажу?

– Так, якщо це в моїх силах.

– От саме про це я й кажу! Річ у тому, що ти не любиш мене усім своїм серцем.

– Я не розумію тебе, Артуре: благаю, скажи мені, що я зробила або сказала неправильно.

– Справа не в тому, що ти зробила або сказала; справа в тому, що ти надто вже набожна. Почну з того, що мені подобається, коли жінка набожна, і я вважаю благочестя однією із твоїх найбільших переваг, та воно може далеко зайти. На мою думку, релігія не повинна заступати жінці відданість її чоловікові. Вона повинна бути достатньо набожною, аби очистити свою душу, та не настільки, щоб звільнити серце від усього земного і стати понад усіма людськими почуттями.

– А я що, перебуваю понад усіма людськими почуттями?

– Ні, голубко, та протягом цих двох годин я весь час думав про тебе і хотів упіймати твій погляд, а тебе так поглинула набожність, що у тебе для мене не знайшлося навіть погляду! Цього достатньо, аби ревнувати тебе до Творця, а це гріх, тож заради спасіння моєї душі не буди в мені таких пристрастей.

– Я віддам усе своє серце і душу Творцеві, якщо зможу, – відповіла я, – а тобі віддам те, що Він дозволить. Хто ви такий, сер, що прирівнюєте себе до Бога і насмілюєтеся сперечатися з Ним за володіння моїм серцем?! Йому я завдячую всім, що маю, і вами завдячую теж – якщо вас взагалі можна вважати благословенням, у чому я вже сумніваюся.

– Не будь такою суворою зі мною, Гелено! І не щипай так мою руку: твої пальці проникають до самої кістки.

– Артуре, – провадила я, – ти і наполовину не кохаєш мене так, як я кохаю тебе; та навіть якби ти ще менше кохав мене, ніж зараз, то я не скаржилася б, аби лиш ти більше любив Творця. Я раділа б, якби побачила тебе настільки заглибленим у молитву, що ти й про мене забув би, – чим більше ти любив би Господа, тим глибшою, і чистішою, і щирішою була б твоя любов до мене. На це він лише зареготався і поцілував мені руку, назвавши мене милою ентузіасткою. Потім зняв капелюха й додав:

– Поглянь сюди, Гелено, – що може чоловік робити з такою головою, як ця?

Голова виглядала цілком нормальною, та коли він поклав мою руку собі на маківку, то вона потонула в чуприні.

– Бачиш, я не творений для святості, – сказав він, сміючись. – Якщо Бог хотів, щоб я був набожним, то чому Він не дав мені путящої голови?

– Ти як отой слуга, – відповіла я, – який не примножив свій талант, виправдовуючись тим, що його хазяїн «тверда людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав». [12] З того, кому менше дано, менше і спитають, але зусилля вимагаються від нас усіх. В тебе є віра, і надія, і совість, і розсудливість, – все, що необхідне для християнина. Треба тільки користатися всім цим, бо кожна схильність, як добра, так і погана, зміцнюється від ужитку, тож якщо ти захочеш використовувати свої погані нахили і занедбаєш гарні таланти, то сам будеш винен у цьому. Може, ти ніколи не станеш набожною людиною, та все ж таки повинен бути добрим християнином.

– Ти говориш, мов оракул, Гелено, і всі твої слова, безперечно, справедливі; та ось тобі приклад: я голодний і бачу перед собою добрий обід, а мені кажуть, що як я утримаюся від нього сьогодні, то завтра мені влаштують розкішний бенкет із усіляких ласощів і делікатесів. Отже, по-перше, я не бажаю чекати до завтра, коли вже маю перед собою те, чим можу погамувати свій голод; по-друге, реальний обід дня мені більше до смаку, ніж обіцяні ласощі; по-третє, я не бачу завтрашнього бенкету і хто зна, чи не радять мені не їсти сьогоднішнього обіду, аби він дістався комусь іншому? По-четверте, цей стіл має бути накритий для когось, тож, як каже Соломон: «Бо хто буде їсти, і хто споживати спроможе без Нього?» [13] Отож я сяду за стіл і напхаю собі черево, бо хто знає, чи зможу я це зробити завтра!

– А від тебе й не вимагають утримуватися від сьогоднішнього обіду: радять лише не переїдати, а то завтра не зможеш тішитися вишуканими стравами на бенкеті. Якщо ж ти будеш поводитися, мов тварина, себто переїдатимеш, перебиратимеш міру в питві, аж смачна їжа стане для тебе отрутою, то хто тобі винен буде, якщо ти вже не зможеш нічого їсти і заздро дивитимешся на людей, що втішаються вишуканими стравами, яких ти не в змозі навіть скуштувати?

– Цілком справедливо, моя свята заступнице; але знову ж таки наш друг Соломон каже: «Нема ліпшого земній людині над те, щоб їсти та пити».

– І тут же, – відповіла я, – він каже: «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! Але знай, що за все це впровадить тебе Бог до суду». [14]

– Добре, Гелено, я певен, що ці кілька тижнів гарно поводився. Що ти побачила в мені поганого і що я повинен робити?

– Нічого іншого, крім того, що ти вже робиш, Артуре: з твоїми вчинками поки що все гаразд; але я воліла б, аби твої думки змінились; добре було б, якби ти не піддавався спокусам і не називав зло добром, а добро злом; хотілось би, щоб ти думав глибше, і дивився далі, і мав цілі вищі, ніж ті, що в тебе зараз.

Розділ XXIV

25-е березня. – Артур почав стомлюватися – не від мене, а від свого тихого й ледачого життя. Воно й не дивно, бо у нього небагато розваг: він ніколи нічого не читає, крім газет і спортивних журналів, а як побачить, що я читаю, то не заспокоїться, поки я не облишу книжку. За гожої днини він уміє непогано збувати час, але у дощові дні, яких у нашім краю буває чимало, страшенно нудьгує. Я роблю все, аби розважати його, та мої розмови його не цікавлять, а він полюбляє теревенити про речі, які не можуть зацікавити чи навіть дратують мене. Він страх як полюбляє сидіти біля мене в фотелі й розповідати про свої колишні любовні інтриги, які завжди полягають у тому, що він занапастив якусь довірливу дівчину або морочив голову якомусь чоловікові, котрий ні про що не здогадувався; а як я обурююся чи жахаюся, то він гадає, що то ревнощі, й регочеться. Спочатку я спалахувала гнівом або починала плакати, та помітивши, що його захват лише посилюється від цього, почала стримувати свої почуття і слухати його зізнання зі спокійним презирством; але він все одно читає на моєму обличчі внутрішню боротьбу і помилково приймає гіркоту з приводу його підлості за напади ревнощів, а як уже натішиться чи злякається, що моє невдоволення стане дуже небезпечним для його комфорту, то намагається цілувати і заспокоювати мене, щоб я знову почала всміхатися, – і ті його пестощі такі відразливі, що й сказати несила! Це подвійний егоїзм – і до мене, і до тих його жертв. Часом мене огортає страх і я питаю себе: «Що ти накоїла, Гелено?» Та я відганяю непрохані думки, бо не маю права скаржитися, навіть якби він був удесятеро гіршим. І я не скаржуся. Я кохаю його і кохатиму далі; я не шкодую, що пов’язала свою долю з його.

4-е квітня. – Ми таки посварилися. Сталося ось що: Артур розповів мені історію своєї інтриги з леді Ф., і раніше я цьому не повірила б. Проте з утіхою з’ясувала, що провина леді була більшою, ніж його, бо він тоді був дуже молодий і вона перша почала залицятися до нього, – звичайно, якщо розповідь його була правдивою. Я ненавиділа її за це, бо все виглядало так, ніби вона сприяла його зіпсованості, тож коли він почав говорити про неї, то попросила не згадувати її, бо саме її ім’я викликало у мене відразу.

– Не тому, що ти її кохав, Артуре, а через те, що вона завдала тобі шкоди і зраджувала свого чоловіка, та й загалом була непорядною жінкою, про яку сором і згадувати.

Але він захищав її, зауваживши, що в її чоловіка був старечий маразм і його неможливо було любити.

– Тоді чому ж вона вийшла за нього? – запитала я.