Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 39

– Лише одна, – сказала я так само серйозно, як і до того: – одна вимога: сподіваюся, ти не перетворюватимеш на жарт страждання інших людей і завжди використовуватимеш той вплив, що маєш на своїх друзів, аби допомогти їм здолати їхні згубні схильності, замість заохочувати ті схильності їм на шкоду.

– Я зроблю все, що в моїх силах, – сказав він, – аби пам’ятати і виконувати розпорядження мого янгола-наставника! – і, поцілувавши обидві мої руки, відпустив мене.

Увійшовши до своєї кімнати, я здивувалася, побачивши Анабеллу Вілмот, яка стояла перед моїм туалетним столиком і розглядала себе у дзеркалі, бавлячись при цьому своїм позолоченим батогом, а другою рукою притримуючи свою довгу амазонку.

«А таки гарна вона»! – подумала я, розглядаючи її розвинену фігуру, її вродливе обличчя, що відбивалося у люстрі, її темні коси, елегантно розкуйовджені вітром під час прогулянки, і темні очі, що іскрилися незвичайним блиском. Зачувши мої кроки, вона обернулася і вигукнула зі сміхом, у якому більше було люті, ніж веселощів:

– Що ти так довго робила, Гелено? Я хотіла розповісти тобі про своє щастя, – продовжувала вона, не звертаючи ніякої уваги на присутність Рейчел. – Лорд Лоубаре освідчився мені, і я люб’язно погодилась прийняти його пропозицію. Ти не заздриш мені, люба?

– Ні, люба, – відповіла я. (І подумки докинула: «Йому теж не заздрю»). – А він тобі подобається, Анабелло?

– Чи подобається він мені! так, не сумнівайся, – закохана по самі вуха!

– Ну, сподіваюся, ти будеш йому хорошою дружиною.

– Дякую, моя люба! А на що ти ще сподіваєшся?

– Я сподіваюсь, що ви будете кохати одне одного і обоє будете щасливими.

– Спасибі; а я маю надію, що ти станеш дуже хорошою дружиною для містера Гантингтона! – вклонившись, мовила вона і вийшла з кімнати.

– О міс! як ви могли їй таке сказати! – вигукнула Рейчел.

– Що сказати? – запитала я.

– Ну, що ви сподіваєтесь, що вона буде йому хорошою дружиною. Я ніколи такого не чула!

– Бо я таки на це сподіваюся чи радше бажаю цього, адже вона майже безнадійна.

– А я, – сказала Рейчел, – сподіваюся, що з нього буде хороші«ший чоловік для неї. Слуги розповідають про нього дивні речі. Казали, що…

– Я знаю, Рейчел. Я все про нього чула; але він зараз вже виправився. І це не їхня справа – розповідати різні байки про своїх хазяїв.

– Ні, мем, але вони ще дещо розповідали про містера Гантингтона.

– Я їх не слухатиму, Рейчел; вони брешуть.

– Так, мем, – тихо мовила вона, укладаючи мої коси…

– Ти їм віриш, Рейчел? – запитала я після короткої паузи.

– Ні, міс, не всьому. Знаєте, коли збирається багато слуг, то вони полюбляють розводитись про своїх панів, і дехто вдає, ніби знає більше, ніж воно є насправді, робить натяки і таке інше, аби лише здивувати усіх. Але я думаю, що на вашому місці, міс Гелено, я не лізла б у воду, не знаючи броду. Мені здається, що молода леді не може бути аж надто обачною у питанні свого заміжжя.

– Звичайно, не може, – сказала я, – але поспішай, добре? Я хочу бути одягненою.

Я хотіла здихатися цієї доброї жінки, бо була у такому меланхолійному настрої, що насилу стримувала сльози. Це було не через лорда Лоубаре, не через Анабеллу – причиною сліз був Артур Гантингтон.

13-е число. – Вони поїхали, і він поїхав. Ми маємо розлучитися більш як на два місяці! довгий, дуже довгий період часу, який треба прожити і при цьому не бачити його. Але він обіцяв часто писати, а я пообіцяла писати йому ще частіше, бо він влаштовуватиме свої справи, а мені не залишалося робити нічого кращого. Гаразд, я думаю, що завжди матиму багато що сказати. Але це буде тоді, коли ми будемо разом і зможемо обмінюватись своїми думками без холодних посередників у вигляді ручки, чорнила і паперу!

22-е число. – Я вже отримала кілька листів від Артура. Вони короткі, але надзвичайно милі, повні палкої прихильності та грайливого жвавого гумору; але в цьому недосконалому світі завжди є «але», і мені хотілося б, аби він хоч інколи був серйозним. Я не можу змусити його писати або говорити по-справжньому, повністю серйозно. Я не дуже заперечую проти цього зараз, але якщо так буде завжди, то що мені робити із серйозною частиною себе?

Розділ XXIII

18-е лютого, 1822. – Сьогодні зранку Артур осідлав свого гунтера [11] і вирушив потішити своїх гончаків. Його не буде вдома цілий день, тож я розважатиму себе своїм занедбаним щоденником, якщо я можу так назвати такий безладний твір. Пройшло вже чотири місяці відтоді, як я розгортала його востаннє.

Я вже заміжня і називаюся місіс Гантингтон, господаркою маєтку Грасдейл. Я вже маю восьмитижневий досвід сімейного життя. А чи шкодую я, що вийшла заміж? Ні, хоча в глибині душі маю визнати, що Артур – не той, за кого я його спочатку приймала, тож якби на початку нашого знайомства знала його так добре, як зараз, то, певне, ніколи б його не покохала, а якби й покохала, то, боюся, не вийшла б за нього заміж. Звичайно, я могла краще пізнати його, бо всі були готові охоче розповісти про ньо-о, та й він сам не був безнадійним лицеміром, але я була сліпою; зараз, замість того, аби шкодувати, що не розпізнала повністю його характер, я радію, бо це вберегло мене від важкої боротьби з власною совістю і значної кількості проблем, що з цим пов’язані; врешті тепер моїм обов’язком є просто любити його і залишатися йому вірною, що і збігається з моїми нахилами.

Він аж надто ніжний зі мною. Я обійшлася б меншою кількістю ласки і більше хотіла б раціональності. Мені хотілося б бути менше улюбленицею, а більше другом, якби я могла вибирати; але я не скаржитимуся на це, тільки боюся, що його любов утрачає свою глибину там, де він починає перебирати із запалом. Вона ніби вогнище з хмизу, яскраве та гаряче, та як догоряє, то залишається тільки попіл. Ну, та я вирішила, що такого не буде, – я підтримуватиму цей вогонь. От тільки мушу визнати, що Артур – егоїст, проте це завдає мені меншого болю, ніж можна було б очікувати, бо я так люблю його, що можу легко вибачити йому те,що він сам любить себе: йому подобається, щоб йому догоджали, а для мене догоджати йому є втіхою, тож якщо я й шкодую про цю його тенденцію, то заради нього ж самого, а не через себе.

Вперше свій егоїзм він виявив під час нашої весільної подорожі. Він хотів одбути її абияк, бо всі континентальні пейзажі йому були вже знайомі, і багато з них уже втратили інтерес в його очах. Упродовж нетривалої мандрівки Францією та Італією я майже нічого не побачила, не ознайомилася ні з людьми, ні зі звичаями, тож голова моя була переповнена строкатою мішаниною об’єктів і пейзажів, до того ж усе воно було затьмарене усвідомленням, що Артур не розділив зі мною моїх емоцій, а навіть гнівався на мій інтерес, бо це означало, що я шукаю втіху не в чоловікові, а в сторонніх речах.

Ми насилу побачили Париж, а в Римі чоловік не дав мені побачити й десятої частини того, що мені хотілося б. Артур казав, що хоче хутчій одвезти мене додому, аби я стала нарешті господинею маєтку Грасдейл, причому він хотів, щоб я залишалась такою ж прямодушною, наївною і пікантною, якою була до цього; тим-то не хотілося йому з’являтися зі мною у світському товаристві, надто ж у Парижі й Римі, мало того, у нього вистачило совісті сказати мені, що там є жінки, що повидирали б йому очі, якби випадково зустріли його зі мною.

Звичайно, мене стурбувало все це, та непокоїло мене розчарування в Артурові та ще необхідність вигадувати виправдання для своїх друзів, чому я так мало побачила гарних місцин у Європі. Проте коли ми дісталися додому, то я була такою щасливою, а він був таким добрим до мене, що я від усього серця пробачила йому все і вже почала була вважати свою долю дуже щасливою, а свого чоловіка аж надто хорошим для мене, аж другої неділі після нашого прибуття він приголомшив і жахнув мене ще одним прикладом своєї нерозумної надмірної вимогливості. Ми повертались пішки додому з ранкової служби, бо це було ясного морозного дня, і, оскільки ми живемо біля церкви, я попросила не використовувати екіпаж.