Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 32

Та я так побиваюся навіть не через свою втрату чи її перемогу, а через те, що мої сподівання принести йому користь зазнали провалу, і через те, що вона не гідна його прихильності, і через ту шкоду, яку він сам собі заподіє, довіривши їй своє щастя. Вона його не кохає – вона думає лише про себе. Вона просто не може цінувати те добре, що в ньому є, не піклуватиметься про нього з любов’ю. Вона не тільки не виправлятиме його вад, а ще й посилить їх власними недоліками. Не знаю, чи вона врешті-решт його взагалі не обдурить. Я ж бачу, що вона веде подвійну гру з ним і з лордом Лоубаре, тож якщо підкорить їх обох, то містер Гантингтон матиме небагато шансів проти знатного лорда. Якщо ж він помітить цю хитру гру, то це радше додасть пікантності його розвагам, бо стане перешкодою до завоювання.

Пани Вілмот і Боргам вже скористалися його зневагою до мене, аби поновити свої залицяння; і якби я була такою, як Анабелла, то скористалася б їхньою наполегливістю, аби вразити його самолюбство і спонукати його до прихильності; та навіть якщо відкинути справедливість і чесність, я не змогла б цього зробити. Я вже й так достатньо роздратована їхніми переслідуваннями, та навіть якби я їх і заохочувала, то це не справило б на нього відчутного впливу. Він бачить, як я страждаю від поблажливої уваги та нескінченних балачок цих добродіїв, й нітрохи не співчуває мені. Він, певне, ніколи не кохав мене, а то не міг би так легко від мене відмовитися, не зміг так радісно розмовляти з товариством, як він це робить, сміятися й жартувати з лордом Лоубаре та моїм дядьком, дражнити Мілісент Гаргрейв та фліртувати з Анабеллою Вілмот. Ох, чому я не можу ненавидіти його? Либонь, я до нестями закохана в нього, а то сама зневажала б те, як побиваюся за ним. Але я маю зібрати сили, які у мене ще залишаються, і спробувати вирвати його зі свого серця. Ось прозвучав дзвоник, що запрошує до обіду, а ось уже йде і моя тітка, аби насварити мене за те, що я сиджу тут цілий день за своїм столом, замість того, аби бути з компанією.

Розділ XIX

Двадцять друге число, ніч. – Що я накоїла? І чим це скінчиться? Я не можу спокійно про це думати, не можу спати. Я знову маю звернутися по допомогу до свого щоденника; цієї ночі я довірю це паперу, а завтра подивлюсь, якої думки буду про це.

Я спустилась на обід, прийнявши рішення бути бадьорою і тактовною, і досить похвально дотримувалася його, зважаючи на те, як у мене боліла голова і якою нещасною почувалася. Не знаю, що зі мною сталося останнім часом; вся моя енергія, як розумова, так і фізична, певно, якимось дивним чином зазнала шкоди, а то я не допускалася б таких омильних учинків. Гадаю, це від того, що я мало спала та їла, а думала забагато, та ще й постійно була не в гуморі. Але почнімо спочатку. На прохання моєї тітки й Мілісент я спробувала заграти на фортепіано й заспівати, аж до вітальні увійшли джентльмени (міс Вілмот ніколи не подобалось витрачати свої музичні зусилля лише заради жіночих вух). Перше, що зробив містер Гантингтон, то це підійшов до Анабелли.

– То як, міс Вілмот, заграєте ви нам сьогодні ввечері? – запитав він. – Прошу вас! Знаю, ви це зробите, якщо я вам скажу, що весь сьогоднішній день я відчував тугу за вашим голосом. Ходімо! фортепіано вільне.

Воно таки було вільне, бо я відразу ж полишила інструмент. Якби я достатньо володіла собою, то сама звернулась б до леді й попросила її заграти, розчарувавши його, якщо образу було нанесено навмисно, або б змусила його відчути, що він вчинив недобре, якщо все це було наслідком необдуманого вчинку; але ті слова так глибоко зачепили мене, що я просто підвелася зі стільця й пересіла на диван. Я знала, що Анабелла грає краще, ніж я, але ж це не було причиною, аби ставитися до мене, як до нездари. Його прохання було для мене образою, тож я могла розплакатися вже від самої досади.

Тим часом Анабелла сіла за фортепіано й заспівала дві його улюблені пісні, та ще й так гарно, що мій гнів переріс у захват і я з якоюсь похмурою втіхою слухала модуляції її мелодійного голосу, якому так доречно допомагала її плавна і натхненна манера виконання; при цьому я дивилася на її головного слухача і зазнавала такого ж самого – якщо не більшого – захвату від його обличчя, осяяного палким ентузіазмом, та його усмішки, що то зникала, то з’являлася знову, немов проблиски сонця квітневої днини. Не дивно, що він відчував тугу за її співом. Я пробачила йому неуважність до мене та ще й почувала сором за своє обурення і ті гіркі ревнощі, які знай гризли і гризли мене.

– Ну от, – сказала вона, грайливо пробігши пальцями по клавішах після завершення другої пісні. – Що я можу запропонувати вам ще?

Але, кажучи це, вона озирнулась на лорда Лоубаре, що стояв трохи позаду, спершись на спинку стільця, і, судячи з його обличчя, так само зазнав утіхи й печалі, як і я. Але погляд Анабелли казав йому: «А зараз ви обирайте: я вже достатньо зробила для містера Гантингтона, тож із радістю заспіваю для вас»; і його світлість підійшов до неї, погортав ноти і знайшов там невеличку пісню, котру я вже не раз читала й перечитувала, пов’язуючи її з тим, хто володів моїми думками. Нерви мої були настільки збуджені, що я не могла спокійно слухати цю мелодію, не могла чути ті слова, щоб не розплакатися. Непрохані сльози покотилися по моїх щоках, і я сховала обличчя в подушку дивана, щоб їх бува хтось не помітив. Мелодія була проста, приємна і сумна. Вона все ще звучить у моїй голові, як і слова:

Коли пісня скінчилася, мені захотілося вибігти з кімнати. Диван містився неподалік від дверей, але я не наважувалася звести голову, бо знала, що містер Гантингтон стоїть біля мене, а коли він заговорив у відповідь на якесь зауваження лорда Лоубаре, то я здогадалася, що обличчям він обернений до мене. Боронь Боже, щоб він почув мої ридання! Опанувавши себе, я втерла сльози й, коли він одвернувся, підвелася і хутко подалася до бібліотеки.

Там було темно, тільки жар у коминку ще тлів, та мені й не потрібне було світло; єдине, що я хотіла, це віддатися своїм думкам і щоб ніхто не чіпав мене, тож, умостившись в низькому фотелі, япоринула в думки, аж сльози знову побігли з моїх очей і я розплакалася, мов дитина. Тієї миті відчинилися двері, й до бібліотеки хтось увійшов. Я подумала, що то був лише слуга, і не поворухнулася. Чиясь рука ніжно торкнулася мого плеча, а голос м’яко запитав: