Незнайомка з Вілдфел-Холу, стр. 29

– Ви мене добре виховали, і в мене перед очима завжди були гарні приклади, а в нього таких прикладів, напевне, й не було, крім того, в нього сангвінічний темперамент і веселий, безтурботний характер, а я від природи схильна до міркувань.

– Ну, тепер ти побачила, що йому бракує і розуму, і принципів…

– Що ж, мій розум і принципи до його послуг.

– Це звучить самовпевнено, Гелено. Тобі здається, що думатимеш за двох, і ти уявила собі, що твій веселий, безтурботний розпусник дозволить, щоб ним керувала така молода особа, як ти?

– Ні, я не хотіла б ним керувати, та, гадаю, достатньо впливатиму на нього, щоб уберегти його від деяких помилок, і вважала б своє життя добре прожитим, якби провела його в зусиллях врятувати таку благородну натуру від руйнування. Зараз він уважно слухає мене, коли я серйозно розмовляю із ним (і я часто докоряю йому за безладне патякання), і часом каже, що якби я була поруч, то він ніколи не зробив би чи не сказав нічого поганого й що коротка щоденна розмова зі мною зробила б із нього справжнього святого. Можливо, це наполовину жарт, а наполовину лестощі, та все ж…

– Тобі здається, що це може бути правдою?

– Якщо і вважаю, що в цьому є якась частка правди, то не з певності у своїх власних здібностях, а з віри в його природну доброчесність. І у вас, тітко, немає ніякого права називати його розпусником; він зовсім не такий.

– Хто тобі таке сказав, люба моя? А як щодо тієї історії про його інтригу із заміжньою леді – леді, як її? – міс Вілмот особисто розповідала тобі її днями?

– Це була брехня… брехня! – вигукнула я. – Я не вірю жодному слову.

– Тож ти вважаєш, що він доброчесний, порядний юнак?

– Я не знаю нічого певного про його характер. Я лише знаю, що не чула нічого конкретного проти нього – принаймні такого, що могло б бути доведене; а поки люди не зможуть підтвердити свої наклепницькі звинувачення, я їм не повірю. А ще я знаю, що помилки його випливають з юного віку, бо я бачу, що він усім подобається, і всі матусі йому всміхаються, а їхні дочки – і міс Вілмот зокрема – дуже раді привернути до себе його увагу.

– Гелено, світ може прощати такі провини, а нерозважливі матусі прагнути упіймати молодого багатого юнака, не довідавшись про його характер; і безтурботні дівчата можуть радіти посмішкам такого красивого джентльмена, не намагаючись заглянути в його душу, але що стосується тебе, то я гадала, що ти мудріша. Не сподівалась я, що ти можеш називати прощенними такі гріхи!

– Я й не називаю, тітко; але, ненавидячи гріхи, я люблю грішника і зроблю все для його порятунку, навіть якщо припустити, що більшість ваших підозр відповідає дійсності, у що я не вірю.

– Гаразд, моя люба, запитай свого дядька, з яким товариством водиться цей хлопець, чи не пов’язаний він із групою безпринципних, розпусних юнаків, що наввипередки змагаються в тому, хто швидше прибіжить до того місця, де панує диявол і його слуги.

– Як так, то я врятую його від них.

– Ох, Гелено, Гелено! ти й не уявляєш собі, що це таке – поєднати свою долю з таким чоловіком!

– Я настільки в ньому певна, тітко, що я охоче ризикнула б своїм щастям задля можливості забезпечити його власне. Я залишу кращих чоловіків тим, хто шукає лише зиску. Якщо він вчинив недобре, я вважатиму, що добре прожила своє життя, рятуючи його від наслідків його юнацьких помилок і намагаючись повернути його на шлях доброчесності. Допоможи мені, Боже, у цій справі!

На цьому місці розмова урвалася, бо тієї миті дядько зі спальні гукнув тітці, щоб вона вже лягала спати. Тієї ночі він був у поганому гуморі, бо йому дошкуляла подагра. Відколи ми приїхали до міста, йому ставало дедалі гірше, тож тітка наступного ранку скористалася цією обставиною, щоб умовити його негайно повернутися в село, не чекаючи закриття сезону. Його лікар підтримав її аргументи, і всупереч своїм звичкам вона так поспішала з переїздом (гадаю, і заради мене, й заради дядька), що вже за кілька днів ми відбули до села; й я більше не бачила містера Гантингтона. Моя тітка втішається думкою, що я маю його скоро забути – либонь, вона думає, що я вже його забула, бо я ніколи не згадую його ім’я, і може й далі так думати, поки ми з ним не зустрінемось знову – якщо таке взагалі коли-небудь станеться. А чи станеться?

Розділ XVIII

25-е серпня. – Я вже цілком поринула в рутину свого звичного життя і почуваюся відносно задоволеною і бадьорою, але все ж із нетерпінням очікую весни, щоб повернутися до міста і знову зустрітися з містером Гантингтоном, бо він і досі панує в моїх думках і мріях. Кожна моя справа пов’язана з ним, хоч якого вміння чи знання я б набувала, все воно колись має послужити для його користі чи розваги, хоч які приваби знаходила у природі або мистецтві, їх слід було зобразити, аби вони потрапили йому на очі, або затямити, щоб розповісти йому про них. Це та надія, котру я плекаю, та фантазія, яка освітлює мій самотній шлях. Зрештою, це може бути лише блукаючий вогник, але він мені не зашкодить, якщо я просто слідкуватиму за ним і тішитимуся його сяйвом, принаймні поки він не змушуватиме звернути з дороги, якої я повинна триматися; і, гадаю, цього не станеться, бо я серйозно обміркувала тітчину пораду і зараз ясно бачу всю дурість того, аби кидатись на шию чоловікові, який не вартий усього кохання, яке я можу дати, не здатний відповісти на мої щонайкращі й найглибші почуття – навіть якщо я знову його побачу і він ще пам’ятатиме й кохатиме мене (а це неможливо з огляду на його становище і оточення) й запропонує мені вийти за нього, то я не погоджуватимуся, поки не дізнаюся напевне, хто має рацію – я чи моя тітка, бо якщо я помиляюся, то кохаю не його – я кохаю витвір власної уяви. Та, гадаю, я не помиляюся, бо якийсь внутрішній інстинкт запевняє мене, що я маю рацію. В основі його натури лежить доброчесність, і якою втіхою буде відкривати її! Якщо він збився з доброго шляху, то яке це блаженство – повертати його назад! Якщо він зазнає згубного впливу розбещених друзів, то як гарно буде позбавляти його від них! Якби ж то могла я повірити, що Небеса призначили мене для цього!

Сьогодні перше вересня; але мій дядько звелів єгерю приберегти куріпок до прибуття джентльменів. «Яких джентльменів?» – запитала я. І почула у відповідь, що це невеличке добірне товариство: його друг пан Вілмот і тітчин друг пан Боргам. Ця жахлива новина вразила мене, та всі прикрощі розвіялися, мов сон, коли я почула, що третім буде містер Гантингтон! Звісно, моя тітка заперечувала проти його приїзду: вона щиро намагалася відрадити мого дядька від того, аби його запрошувати; але він, покепкувавши з її заперечень, сказав, що розмови даремні, бо він уже запросив Гантингтона і його друга лорда Лоубаре перед від’їздом із Лондона. Тож я неодмінно побачу його. Не можу висловити свою радість. Мені дуже важко приховати це від своєї тітки; але я не бажаю непокоїти її своїми почуттями, поки не з’ясую напевне, повинна я їм потурати чи ні. Якщо виявиться, що я маю погамувати їх, то вони не потурбують нікого, крім мене; якщо ж виявиться, що я маю повне право на вияв прихильності, навіть наражаючись на гнів мого найкращого друга, то незабаром дізнаюся про це. Але вони не приїдуть раніше середини місяця.

Ми також прийматимемо у себе в гостях двох леді: пан Вілмот має прихопити із собою небогу та її кузину Мілісент. Гадаю, моя тітка думає, що товариство останньої буде мені на користь, що її добра поведінка та скромність стануть для мене прикладом; а щодо першої, то я підозрюю, що тітка має намір використати її для того, щоб відвернути від мене увагу містера Гантингтона. Я не збираюсь їй за це дякувати; але компанії Мілісент я таки буду рада: вона – мила, хороша дівчина, і я справді хотіла би бути схожою на неї – принаймні більше схожою, ніж я є зараз.

19-е. – Вони тут. Вони прибули позавчора. Всі джентльмени вирушили постріляти, а леді сидять із моєю тіткою у вітальні. Я усамітнилась у бібліотеці, бо почуваюсь дуже нещасною й хочу побути одна. Книги не можуть мене розважити; тож спробую викласти в щоденнику причини мого неспокою. Цей папір виконає роль найближчого друга, якому я можу розповісти все, що переповнювало моє серце. Він не поспівчуває мені у моєму горі, але й не сміятиметься з нього.