Ангели помсти, стр. 13

Я ще раз подивився на Калініченка: на його короткозорі очі, з почепленими тоненькими окулярами на червоний облущений ніс, з цупкими рудими волосинками у ніздрях, на хлопчачий йоржик волосся, зачесаний догори, на бабський манір.

– Ти тільки не бреши, Костя, – попередив я його втретє. – Говори, що знаєш про Батрака.

Калініченко закурив, поправив окулярики. Закурив він у своєму лікарському кабінеті, і пахучий дим від сигарет змішався противно з медикаментами.

– Що я знаю про Батрака? Та багато чого, але воно тобі, Гриша, навряд чи допоможе, – він глибоко затягнувся і глянув на мене, зовсім як на кролика чи хворого алкана, принаймні у мене склалося таке враження.

– А ти говори. Я вже якось розберусь, – сказав я йому.

– Нормальні люди сміються зі своєї глупоти, а ми показуємо її, як красиву цяцьку, – сказав Калініченко.

– А до чого тут це? Ти не мути води, Костя, – видавив я із себе, аби не сказати більше.

– Оце тобі, Гриша, і є Батрак. Від непорозуміння він усе робить, він давав зрозуміти, що більше нічого не скаже, але це я знав і без нього. Хотіли почепити на цього мажора все, що трапилося: і ощадкасу, і Білявського.

– Ти знаєш, шо трапилося? – запитав я.

– Хм-м. Все місто знає, Гриша…

– Білявському обчистили голову, як апельсин… Троє мертвих в ощадкасі, – перебив я його.

– Всі ми, Гриша, колись помремо. Знаєш про це?

– Гм-м…

– Що ти взагалі маєш проти мене? Нічого? Так-от, я зайнятий, Гриша, якщо когось виловиш, то обов’язково скажи. А на мене чекає зараз чоловік з райкому. Фурункул на сраці такий вискочив, що й не туди… Я тобі скажу, по секрету скажу, йому на обком їхати, а у нього чиряк на сраці, – весело загигикав Калініченко. – А ти іди собі. Я через Батрака не хочу неприємностей, зрозумів?

– Угу. Кой-що зрозумів, – одягнув картуза і вийшов.

Пономаря, Кабана, Хохо і Шнапса-молодшого зачинили ввечері. Гриша Собаковод попередив, щоб вони, ми взагалі, мутили воду, бо не інакше, як Рибчик хоче під вишака підвести. Ми, звісно, очконули. Який у хрєна вишак? Що так і перетак. Гриша поспіхом розповів ту історію з двома пограбуваннями, і доки він розповідав, мій батько видзвонював адвоката. Гриша випив сто грамів самогону, і приємний терпкий запах висів у холодному повітрі. Коли він пішов, батько сказав, що то у Гриші здоровий шлунок. Гриша помовчав трохи, повертів чарку в руках, потім подивився на мух, що паралізовано літали у холодному повітрі, й повідав, що у циган знайшли десяток годинників, а новий шеф рве горлянку, що цигани тут ні до чого, вони просто купили в Ульяненка – або видурили за дур – або у вашої банди. Батько мій прямо сказав, що це Рибчик щось каламутить і точняком криє когось. Гриша промовчав, пізніше, дуже довго подумавши, сказав, що може бути. Але я бачив: він не думав, а просто знав. Нарешті, не дочекавшись другої чарки, він сказав: піду. Була дев’ята година вечора. Він вийшов надвір, а батько ув’язався за ним, сказав, що проведе до ринку, треба, мовляв, перекинутися словом. І біля самого ринку на них наїхала чорна «Волга» без номерів, з потрісканим лобовим склом. Усе обійшлося, а Гриша навіть зрадів, хоч і порвав штанину на коліні. Як рисак, кинувся до телефонної будки і давай видзвонювати майора Солдатенка, криміналіста, свого старого друзяку. Годину вони лазили з ліхтариками та фотоапаратом біля того місця, де на мого батька і Собаковода наїхала чорна «Волга». Пізніше сестра сказала, дивлячись у вікно, що біжать обидва, Солдатенко і Собаковод, кудись, мов оглашенні. Батько сидів у кухні, надуваючись від мовчанки, смалив «Біломор». Ми чекали на адвоката, а мати вже готувала мені спіднє, кухоль і ложку в камеру. Нарешті старий заговорив, він не лаявся, а сказав, що мені якраз нічого боятися, але те, що на Ульяненка можуть почепити половину, – немає в нього такої криші, таких впливових батьків, як у решти. У мене зірвалося з язика: як знати. Батько подивився на мене, а я подумав: що мені прийшло в голову, я ніколи просто так не пускаю пузирів. – Треба було б допомогти пацану, – сказав задумливо батько. Пізніше добавив: – А якщо він справді розкатує зі своєю сухореброю лярвою на тій чорній «Волзі» і кінчає усіх підряд? – Ти думаєш, що плетеш?! – закричав я. Ну, та стела бемкнула мене по голові, і я очуняв на підлозі, а наді мною схилилося батькове налите кров’ю обличчя, з двома скалками скла замість очей. Він зроду мене не бив, а тут – на тобі. – Живий, живий, живий, – затараторив він. І тут задзвонив телефон. Батька аж підкинуло.

Так, узяли ми їх на клятущій Деминій Балці, там, де починав Джулай і вся та історія зародилася, зараз я так думаю, що там воно все криється. І дощ мене будить зараз, восени, з самого ранку, з п’ятої години, коли криють небо ранком півні, а я все думаю, думаю… Хлопці й не збирались ховатися: розкатували на «Волзі» по степах, селах та клубах. У Хвощівці вони зґвалтували двох дівок. Двоє держало, один трахав. І так по черзі. Потім їм прийшло в голову засунути пляшку з-під шампанського, що вони і зробили. Мені подзвонив їхній дільничний. Як потім усі дізналися, вони закрутили його дротом у халабуді, що називалася у Хвощівці дільницею. Потім ту дільницю облили бензином і підпалили. Хлопці були під добрячим кайфом. Дільничний верещав підсвинком, який живцем потрапив на пательню. Нічого особливого. Народ у таких випадках кволо реагує. А пожежники – теж народ, і до речі, дуже ледачий. Я народ, цих хвощівських болотяників, розумію. Ця падлюка на коротких ніжках, з черевом, що волочилося підлогою разом з яйцями, підгулював з трьома, не проминав і жінок підслідних. Цього разу у нього була щаслива зірка – обійшлося лише підкопченою сракою. Цей сучара і сам плутався з цією трійцею: він-то і списував Батраку всі провини. Ну, там, борг перед батьками Батрака, страх перед Джулаєм. Але світом рухають гроші, яким би ти доброчесним не був. Навіть найчесніша людина колись спокушається, коли живіт від голоду прилипа до хребта. Тут нічого не попишеш, усе як по-писаному. Тож ми на мотоциклі нагнали їх, цю трійцю, аж під Деминою, облишивши хвощівського дільничного на добру громадянську волю. І вони впилялися у стовпа. Один виліз рачки, інший витягнув обріза і бабахнув у нас. Коли прискочив з Хоролу наряд, то я гнав їх обох стернею. Одного ми покрутили відразу. Другого я гнав з собакою до Рад-ківського лісу і завалив. Джек, мій пес, порвав йому ногу, але він встиг перезарядити обріз і вистрелив двічі, та не влучив. Він перечепився через гілку. Але Батрака серед них не було. Проте що це були ковбої, сумнівів не було. Один Стас, донецький, з напрочуд інтелігентною пикою, якщо не під кайфом, то самого задувало у всі дірки; другий, Кєша, дійсно циган, але не з наших, які тиняються містом, живуть то на старому вокзалі, то ще де-небудь, тобто тримають табори. Без відома Рибчика я їх узяв під варту. Кєша відразу розколовся, а Стасік, поки наркота ганяла масово в голові, мовчав. На ранок було ще гірше: годинники вони знайшли, а Батрака, свого кентуху, бачили місяць тому, машину взяли у нього якраз тоді за його згодою. Ми всипали їм по сьоме число, але вони хруст клали, божилися, що дійсно не бачили Батрака, а годинники взяли у Білявського за борги. Довелося йти до горбатого Рибки. Підполковник тільки сухо і лунко клацнув пальцями, виходило так, ніби вночі серед чумової тиші гавкнув собака, і мені зробилося моторошно, так, наче в темряві чекаєш на біду, просиш когось, щоб її пронесло, але вона все одно приходить, скрипуча і несподівана, – відтоді ненавиджу сюрпризи. Рибчик кашлянув у кулак, відвернувся до вікна, показуючи мені сутулу в лупі спину. На столі стояла трилітрова банка з двома червоними рибками. Він сказав:

– Бач, доньці обіцяв…

– Ти хочеш, напевне, лишити дитину без батька, – визвірився я і сам собі здивувався.

– Ти кому, йоб твою, погрожуєш?! – заверещав Рибчик.

– Ти мені не начальник. Начальник для мене – Коломієць. От перед ним я буду звітувати, щойно прийде з відпустки. Що ти тоді на таке скажеш, Рибчик? – і передихнувши, додав: – Відпускай хлопців, а не то я подзвоню Степановичу, він-то з Трускавця і на оленях доїде… Не заважай шукати Батрака.