Святослав, стр. 96

етеріоти підійшли до воріт.

– Чого ви грюкаєте? – запитали вони в сторожів.

– Ми сторожі імператора Никифора.

– Імператора Никифора немає…

– Не віримо… Ми кличемо імператора.

Хтось із етеріотів, тримаючи світильник, підійшов до воріт, підійняв однією рукою світильник, а другою – щось криваве, потворне… Охоронці крізь ворота побачили мертву голову Никифора.

– Многі літа імператору Іоанну! – лунали крики у Буколеоні.

Сторожі за ворітьми підняли мечі і також закричали:

– Многі літа імператору Іоанну!

Ворота Буколеону розкрились. Над Галатою запалювався ранок… Сніг перестав іти, але за ніч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де недалеко від бронзового пам’ятника бику й леву лежав безголовий труп учорашнього імператора.

Вулицями Константинополя ходили етеріоти й безсмертні, вони зупинялись серед форумів і на вулицях, кричали: «Многі літа імператору Іоанну!»

Перелякані сенатори й патрикії поспішали до Великого палацу, збирались на Іподромі, товпились біля дверей Левзіаку, які кожного дня рівно о сьомій годині ранку разом з етеріархом одмикав великий папія.

Цього ранку двері Левзіаку відкрились також о сьомій годині, але на порозі їх стояв не великий папія, а оточений етерією паракимомен Василь.

– Многі літа Іоанну Цимісхію! – крикнув він.

Іоанн Цимісхій, тільки розвиднілось, поспішив до Софії. Він ішов з Буколеону до собору звичайним шляхом, яким ходив і Никифор, – через галерею Маркіана, Дафни, Іліак, Святий Кладезь.

Але йшов Іоанн не так, як ходили імператори, – не з почтом і під співи й величання димотів та динархів, – попереду нього йшов загін з голими мечами, другий загін оточував Іоанна, а ще один ішов за ними слідом. У галереях і покоях Великого палацу, через які йшов Іоанн, лунала важка хода етеріотів, бряжчала зброя.

Біля воріт Софії Іоанн зупинився. Там його ждав, повідомлений уже про все, що сталось минулої ночі, патріарх Полієвкт. Патріарх протягом усіх років був лютим ворогом імператора Никифора і знав, чого від нього бажає Іоанн.

– Я жду благословення найсвятішого патріарха, – сказав Іоанн, зупинившись перед Полієвктом і низько схиляючи голову.

– Я не можу дозволити тобі переступити поріг святого храму, доки ти не оголосиш і не покараєш убивці Никифора.

Іоанн оглянувся на етеріотів.

– Вбив Никифора, – промовив Іоанн, – Лев Валент… Етерія, візьміть Льва Валента.

Загін етеріотів одразу поспішив до Буколеону.

Але патріарх не кінчив.

– Я вимагаю іменем святого престолу, щоб ти вислав з Константинополя Феофано.

Іоанн затримався з відповіддю, і патріарх відчув, що йому не так легко задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, і Іоанн відповів:

– Корабель з Феофано сьогодні ж залишить Константинополь.

Патріарх Полієвкт промовив:

– Ти мусиш також скасувати грамоту, скеровану проти церкви, яку підписав божевільний Никифор.

– Скасовую, – одразу ж сказав Іоанн.

Тоді патріарх зробив знак, і служителі відкрили ворота Святої Софії.

Члени сенату і патрикії хоч і пізно, а все ж діждались – надвечір новий великий папія Роман разом з новим етеріархом відчинив слонові ворота Левзіаку – імператор Візантії Іоанн Цимісхій мав їх прийняти в Золотій палаті.

І в той час, коли вже в сутінках над морем, біля кам’яного пам’ятника бика і лева, раби підняли з снігу, поклали в дерев’яний ящик, перенесли яром у храм Апостолів і потай поставили в склепі, де лежало тіло великого Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбороді одягали в дивітисарій, багряну хламиду, клали на голову вінець і взували у червоні сандалії імператора Іоанна Цимісхія.

Був Іоанн невисокого росту, маленькими були і його предки-вірмени, за що їх, набуть, і прозвали Цимісхіями [167]. Та коли логофет відкрив західні двері Золотої палати, впустив патрикіїв і сенаторів і вони впали перед імператором, усім здалося, що він високий і грізний.

Іоанн Цимісхій сів у західній каморі на золотому троні під викладеним з мусії образом Христа – величний, увінчаний золотою короною, у багряній хламиді.

– Многі літа! – співали за завісою два хори – із Софії й храму Апостолів.

І забулося навіть те, що тут, у Константинополі, у цьому ж Великому палаці, є ще два імператори – сини отруєного Романа й Феофано – Василь і Костянтин. Ці імператори зараз були непотрібні, многі літа бажали тільки Іоаннові.

Він велить кинути якнайбільше хліба й вина на торги Константинополя, встановлює сам на них низьку ціну, він викликає одного за одним сенаторів і полководців і кожному з них дає нагороду й призначення… Імператор Іоанн знає, хто його друг, а хто ворог, – і Варду Скліру він чіпляє на груди золотий ланцюг і призначає начальником всього війська, Іоанну Куркуасу дає золоту печать і наказує бути начальником метальних машин, але призначає нового друнгарія флоту, нового начальника етерії, нового великого папію.

Особливу почесть виявляє імператор Іоанн до паракимомена Василя, що незмінно був при імператорах Костянтині, Романі й Никифорі і тепер буде при ньому, але називає його не паракимоменом, а проедром. [168]

Новий імператор жорстоко карає всіх тих, що були зв’язані з імператором Никифором, і всіх, хто може бути йому на заваді. У цю годину з кручі над морем, прив’язавши камінь до ніг, кинули Льва Валента, наступної ночі брата вбитого імператора Никифора Льва Фоку мали вивезти на вічне заслання на острів Лесбос, а сина його Варда і трьох двоюрідних братів – у далеку Каппадокію, в Амазію.

3

Пізньої ночі імператор Іоанн і проедр Василь залишились удвох у покоях Буколеонського палацу. Віднині їм завжди доведеться бути разом. Проедр Василь буде першим у синкліті, він разом з імператором вирішуватиме державні справи, разом житимуть вони у Великому палаці, на виході Василь стоятиме одразу ж за імператором, вище від усіх магістрів і препозитів, а вночі, коли імператор спатиме, проедр мусить берегти його спокій і життя.

І хоч Василь був паракимоменом четвертого вже імператора, а трьом попередникам підготував могили, але зараз все забулося. Вони – імператор і його проедр – пізньої години сиділи в покої, вікна й двері якого виходили на море, впивались тишею, що панувала в палаті, раділи своєю перемогою.

У покої в золотих світильниках горіли свічі, промені їх освітлювали на стінах викладені з мусії постаті імператорів – вони разом зі своїми жонами і дітьми, з молитовниками в руках, високо звівши вгору очі, суворі, мовчазні ішли навкруг всього покою.

А внизу, на м’яких ложах перед столом, де в корчагах стояло вино, спочивали імператор Іоанн і проедр Василь.

– Я дуже стомився, – говорив Іоанн, – проте нібито все закінчено.

– Мій василевсе, – ласкаво відповів проедр, – ми готувались дуже добре, передбачили всі дрібниці, і тому я був певен, що все закінчиться успішно…

– Остання ніч була страшна, – згадав Іоанн. – Але, дяка богу, вона минула, тепер ми можемо спочити.

Вони вийшли на широкий балкон, зупинились біля повитої виноградом колони і задивились на море.

Буря, яка лютувала минулої ночі, стихла. Від Босфору віяв легкий, теплий вітер. Море було спокійне, небо чисте, і в ньому низько над обрієм висіла тоненька срібляста скибочка місяця.

В примарному сяйві цієї скибочки та ще фара вони побачили великий корабель, що виходив із-за рогу півострова в море. На кораблі вітрила були підняті, але вітер з Босфору ледь повівав, корабель ішов дуже повільно, все не міг одірватись від берега.

Коли корабель проходив недалеко від Буколеону, проедр Василь сказав:

– Це твій дромон, василевсе… Він прямує до Проту.

– І вона на ньому? – запитав імператор.

– Так, василевсе, вона там.

І хоч імператор і проедр не могли нічого побачити на кораблі, але обом їм здалося, що вони бачать її – Феофано, яка стоїть там на настилі дромона і дивиться на палац, у якому вона тільки вчора була василісою.