Святослав, стр. 92
– Розумію, імператоре, і клянусь!
– У цій борні ти будеш не сам. Колись між нами і болгарськими каганами були незгоди й сварки, були війни і кров…
Імператор Никифор знову замовк, бо не хотів згадувати, як болгарські кагани боролись з імператорами ромеїв, як їх били і як каган Крум зробив чашу з черепа імператора Никифора Першого…
– Це все в минулому, – промовив Никифор Фока, – бо вже багато літ між імперією і Болгарією існує приязнь і любов. Ми зміцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, і надіємось на тебе. Але це тільки початок. Ми хочемо ще більше зміцнити любов і дружбу між Болгарією й Візантією… У тебе, Борисе, є дві сестри, а в нас два сини імператора Романа… Якщо твої сестри приїдуть сюди і познайомляться з царевичами Василем і Костянтином – ми ще раз ствердимо любов між ромеями і болгарами.
– Ти, василевсе, – батько Болгарії…
– Шляхи Болгарії та імперії зійшлись давно, – сказав імператор Никифор, – а зараз пам’ятай, що слідом за тобою я посилаю і своє військо. Кораблі вийшли, Вард Склір і патрикій Петро вже стоять у Адріанополі, по першому слову вони рушать тобі на поміч.
– Я єдиного бажаю, василевсе, – промовив Борис, – щоб ти жив стільки, як море, сонце…
– Це надто багато навіть і для василевса, – посміхнувся Никифор. – Іди, Борисе, виконуй мою волю.
Коли кесаревич Борис вийшов, імператор Никифор і паракимомен Василь довго ще дивились на кораблі, які пливли і пливли вдалину.
– Мине багато часу, доки вони дійдуть до Сицилії й повернуться сюди, – похмуро процідив імператор.
– І коли б вони повернулись звідти цілі… – додав паракимомен Василь.
8
Пізньої ночі в яру біля західної стіни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стіни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволі підійматись вгору.
Через короткий час у кітоні імператриці Феофано відкрились двері.
– Хто там? – запитала Феофано.
– Я прийшов, василісо!
– Іди сміливо, – відповіла вона. – Дай свою руку…
– Ти мене ждала?
– Так, любий мій Іоанне, ждала. Сідай тут, розкажи, що в тебе трапилось?
Іоанн Цимісхій сів близько біля Феофано.
– Никифор збожеволів, – почав колишній доместик схол. – Він забув, що тоді, коли постільничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя і на полях Кесарії перший оголосив його імператором ромеїв…
– Це правда, Іоанне, і Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.
– А хіба я тільки це зробив? Скільки разів я ризикував власним життям заради нього?! Скільки різних скарбів присилав йому з Азії і Єгипту?! Та навіть цей палац він збудував за моє золото. Я міг би стати найбагатшою людиною імперії…
– Я знаю, Іоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хіба в тебе немає скарбу більшого, ніж у нього?
– Це правда, – згодився Іоанн і поклав руку на плече Феофано.
– Що ж у вас трапилось? – запитала вона.
– Минулого року, – розповідав Іоанн, – коли Никифор був у Азії, він марно пробував, але не міг взяти Антіохію. Тоді він залишив мене біля города і велів не руйнувати Антіохію, а брати її облогою. І я, як дурень, стояв під Антіохією мало не рік, морив усіх там голодом. А в цей час приходить з військом патрикій Петро, розбиває стіни, палить і бере город…
– Ти помилився, Іоанне, – засміялась у темряві Феофано. – Ти повинен був взяти город раптово, силою…
– Але ж я виконував наказ імператора, – виправдувався Іоанн. – Хто ж із нас тоді дурень – він чи я?
Феофано не відповіла на його питання, а стиха промовила:
– Буває, що все треба робити раптово, силою.
– Саме так і зробив сьогодні Никифор, – пожартував Іоанн. – Зовсім несподівано, як василевс, він позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол і звелів виїхати до Вірменії.
– Сила перемагає силу, а ти переміг Никифора, – прошепотіла Феофано.
– Так, за все, що він мені зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. У Кесарії за мною стояло військо і полководці. У Константинополі я маю тільки одного друга, і це ти.
– Це не робиться одразу, – ти поволі збереш своїх прихильників і в Константинополі.
– Він наказав мені виїхати з Константинополя.
– Никифор дозволив тобі залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палаці.
– Феофано! – прошепотів він. – Якщо ти мені допоможеш, я знайду шлях не тільки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нікого ніколи не любив, і коли його не стане, я покладу до ніг твоїх всю Візантію.
Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його голові.
– Марно ти думаєш, – тихо промовила вона, – що я не маю сьогодні Візантії. Пусті слова, що нею керує Никифор. Я керую ним… і Візантією. Але мені цього мало. Прийшов час, щоб імперія керувала всім світом. А Никифор не може цього зробити.
– Хто ж, Феофано, може це зробити?
– Ти разом зі мною. Можеш не поспішати. Мої люди стоять скрізь у гінекеї…
Іоанн Цимісхій повернувся з Буколеону перед світанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сінях гінекею, вивели його потайним ходом за західні мури Буколеону. Там Іоанна ждало кілька легіонерів. Разом з ними він пішов яром на північ, далеко обминув Іподром, вийшов до південно-західних стін Великого палацу й опинився у городі. Там Іоаннові вже нікого було боятись.
Феофано не спала. Вона лежала із заплющеними очима у своїй опочивальні, була стомлена, проте задоволена і щаслива.
Багато знала й могла б розповісти ця опочивальня василіси ромеїв, у якій тепер лежала Феофано. Коли б речі мали голос, то зроблені з білого карарського і зеленого фессалійського мармуру, оздоблені порфіром, сріблом, золотом і мусіями стелі, підлога, що нагадувала квітник, завішані іконами стіни – все це кричало й стогнало б від того, що довелося побачити.
А все ж ці стіни ніколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промінні нового дня, що просочувалось крізь завішені вікна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постільничий Василь дав її свекрові – імператорові Костянтину – отруту, яку вона сама приготувала, як разом із Василем дали вони отруту й чоловіку її – імператору Роману, як разом із тим самим Василем і ще кількома полководцями, що діяли з ними, вінчали на престол Никифора…
Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сідлі, що перед своїми іконами проводив часу більше, ніж на золотому троні. І він ще думає скорити Азію, Болгарію, Русь? Ні, не такого імператора хотіла мати Феофано.
Її очі давно вже зупинились на Цимісхії. Любов – ні, і його Феофанс не любила, як не любила ніколи й нікого; їй було просто приємно, що Іоанн – пристрасний, меткий, він – це сама бачила Феофано – міг розігнатись і перестрибнути через шестеро коней.
Феофано давно вирішила вбити Никифора, імператором мусить бути Іоанн. Вона тільки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь – ні, йому було небезпечно труїти третього імператора…
Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постільничий Василь був її спільником у вбивстві двох імператорів, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спільник був небезпечний, він надто багато знав – його треба було прибрати.
Коли в опочивальні стало видніше, Феофано встала, пішла до потайної схованки в стіні, розчинила її дверцята і вийняла звідти ще одну отруту, придбану в єгипетських купців. Вона діяла одразу, на смерть, і призначалась паракимомену Василеві.
9
Пізнього вечора Георгій Сурсувул з кількома боїлами і невеликою дружиною примчав до Преслави. Усі були запорошені, стомлені, у Сурсувула зяяла на чолі рана.
Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо як тільки він зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усіх кінців боляри. Сурсувул нічого не відповів на їхні питання, тільки роздратовано махнув рукою і попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозуміли, що добра не ждати…