Святослав, стр. 88

У Микули було гарно на душі. Він запитав:

– Ти нікуди не підеш, Ангеле?

– Ой ні, – відповів той. – І куди? Чувай, Микул, ерам мі є. Бог да ті даде довгий живот і да позлати устата за думи, аще мені сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був. [157]

Микула поклав під голову руку й одразу почав дрімати. Напівзаплющивши очі, бачив Микула далекі вогні на полі, і чомусь нагадали вони йому вогні над Дніпром. Вогні наближались, і скоро Микула побачив близько Вісту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потім поклала йому на голову руку. Так і заснув Микула.

Коли він прокинувся, ледь починало світати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв’язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.

Не було тільки Ангела, – навіть трава, на якій той лежав звечора, також припала росою. Микула сів. Озирнувся. Ангела не було.

Тоді Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землі його шолом, лук з стрілами й меч. Зброя була на місці.

Він пішов, обминаючи людей, які покотом лежали скрізь на траві. Гірко було Микулі, що Ангел утік, образа обгортала його душу.

І раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, він побачив Ангела. Той сидів спиною до нього, але Микула одразу пізнав болгарина, широкі його плечі, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сиділи й уважно дослухались до його слів кілька руських воїв.

– Там шлях на Преславу, – говорив Ангел. – Відаю, як пройти в горах.

Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмові, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на коліна, схилився й напився свіжої води, яка пахла небом і ранком.

5

Ніч спустила шати над Доростолом, у темному небі запалилися й відбилися на плесі Дунаю зорі, повіяв вечірній теплий вітер з моря.

Тоді в Доростолі стихли крики й брязкіт зброї – січа скінчилася, город упав, вої руські ждали, що звелить їм князь, жителі тремтіли від страху.

Вони боялись і тремтіли від страху немарно – тут, у Доростолі, де сходились вітри з Руського моря й Родопів, тягнувся шлях з півночі на південь по Дунаю і ще один великий шлях із сходу на захід сонця – понад морем. У того, хто сидів у Доростолі, були ключі від Дунаю, моря, степів, поля.

Через це давні ще імператори ромеїв, що завжди прагнули поширити свої межі на схід, із жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дунаєм городи-фортеці, вони ж поклали і перший камінь Доростола.

Але місцеві племена, що жили тут одвіку й говорили такою ж мовою, як і племена над Дніпром і Руським морем, а пізніше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й поріднились, злилися з місцевими племенами, не хотіли мати над собою імператорів римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.

Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу від імператорів римських. Крім їхніх воїв, стіни города бачили багато орд інших, – і всі вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловіків, юнаків, дівчат.

І цього вечора, коли закінчилась січа під Доростолом, люди в будинках, хижах і землянках города не спали. Кожен із них думав, що буде далі. Чоловіки з синами збирались тікати в Родопи, матері ховали дочок в печерах.

Темної ночі руські вої із смолоскипами в руках ходили від хижі до хижі, грюкали в двері, веліли всім збиратись на площі біля палацу кметя. [158]

Скоро площа була заповнена, мужі болгарські товпились, тихо між собою розмовляли. Це були невеселі розмови – на воротах і стінах города стояли руські вої, нічна сторожа ходила вулицями, вої руські стояли й наокруг.

Ще пізніше коло будинку заблищали смолоскипи. Рівними рядами, одягнуті в броню, з мечами біля поясів, з списами й щитами в руках, стали там руські вої, а на сходи вийшов і став поперед них воєвода.

Люди з Доростола не знали, хто він, але зрозуміли, що це не звичайний воєвода. На поголеній голові в нього темніло пасмо волосся, біля пояса висів позолочений меч із камінням у яблуці, срібним череном, усіяним перлами огнивом.

– Князь Святослав! – покотилось у натовпі.

Всі мовчали. Славословити руського князя, як кметі веліли їм славословити кесарів, коли ті приїжджали до Доростола, – ні, ніхто їм цього не велів. Щось просити в нього, – але хіба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усі дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що він хоче, і боячись того, що він звелить робити. Мовчав і князь Святослав. Він дивився на тисячі людей, ніби хотів прочитати їх думки.

– Мужі болгарські! – почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. – Допреже піти сюди, в Болгарію, і стати на брань з вами, я посилав слів своїх до кесаря Петра і говорив, що болгари і руси – це рідні люди, що отці наші сукупно боролись з ромеями і що зараз ми також сукупно повинні боротись з ромеями, бо льстиві вони й хитрі, бо думка в них одна: знищити і Русь, і Болгарію, що василевси ромейські мріють стати василевсами світу. Про це я говорив кесарям вашим і боїлам [159], я давав руку кесарю Петру, як батько мій Ігор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотів з нами говорити й одкинув мир і любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, і прийшов борзно, взяв копієм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.

Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Він сказав, що звертався до кесаря Петра, не дістав відповіді і тоді пішов на Переяславець і Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досі всі розмовляли з ними тільки мечами?!

– Мужі болгарські! – вів далі князь Святослав. – Одвіку ми з вами разом і князі наші аж до Симеона і Ігоря боролись з ромеями, що хотіли нас зробити своїми париками. І тоді була дужа Болгарія, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, він продав вас, болгар, ромеям, зрадив він і Русь.

Боляри болгарські, що стояли попереду в багатому одязі, мовчали, але десь позаду в натовпі в цю хвилину пролунало кілька вигуків.

– Кесарі і болярини можут да стати предателем, народ – нікогда!.. Да мислим за цяла Булгарія!..

Але це були ще несміливі перші крики. Тих, що кричали, підштовхували, змусили мовчати. І знову тиша запанувала на площі, натовп, як один чоловік, стояв непорушно, німий.

– Я говорю правду, – голосно сказав князь Святослав. – Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми ішли й поневолили для них Болгарію. Ось із нами василік імператора ромеїв, який привіз у Київ це золото.

Василік Калокір, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед і, клянучись, підійняв угору руки.

– Але не заради цього золота прийшли ми сюди, – вів далі Святослав. – Візантія хотіла б, щоб ми нині розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руські люди, а принесли свій меч, щоб додали ви до нього меч свій, щоб стали попліч з нами і щоб разом ішли ми на ромеїв. Я, – урочисто продовжував він, – князь Святослав, і всі руські вої говоримо вам: нехай буде спокій і мир у вашому городі, нехай тут буде середина землі, що йде на ромеїв. Вої мої зараз відкриють ворота. Хто хоче бути з нами – нехай лишається тут, хто боїться і не вірить нам – нехай іде звідси. А всім говорю: ідіть по Болгарії й скажіть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолі і піде далі. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти ромеїв. Князь Святослав, як князь Ігор і каган Симеон, кличе всіх болгар до бою з ромеями!

Натовп завирував, загомонів, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотіли між собою боляри, позаду, де було темніше, хтось голосніше говорив про неволю, про долю париків.