Святослав, стр. 87

– Пливуть! – сказав князь Святослав.

Далеко на пониззі, в голубому просторі вод, який пронизувало рожеве сонячне проміння, окреслились темні цяточки – то йшли лодії руські, що поспішали на поміч воям.

– Ждати під стінами города не можемо, воєводи, – промовив Святослав. – Тут стояти – давати ворогові силу. Ждати тут – може, й ромеї підтягнуть свої сили. І навряд чи сидітимуть самі боляри в Переяславці. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде підмога. Вони не ждали, що й лодії наші з’являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночі, воєводи, і будемо брати город копієм…

І князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславці одночасно відкрились всі ворота, а з них скопом ринуло військо. Воно заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.

У стані руських всі були готові, через короткий час почалася січа велика. Боляри болгарські бились люто, з усієї сили, вони йшли і йшли проти руських воїв, хотіли вирватись з цього поля і тікати на захід. Але руські вої не випускали їх з кільця.

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

4

У цьому першому бою Микулі довелося дуже важко. Правда, лук і меч у нього на цей раз були там, де треба, тул із стрілами, які він сам нарізав з верби, висушив і оперив ще в полі, туго був прив’язаний у нього з правого боку, було в його тулі ще багато стріл і комишевих – тонких, легеньких, із залізними вістрями, – такою стрілою він би найпрудкішу веверицю вцілив. Перев’язав Микула пізніше, на березі Дунаю, й тятиву свого лука, на цілу ніч перед тим поклав її, як радили інші вої, в теплий кінський кізяк. Тятива одійшла, розпарилась, туго ув’язалась за підзорами [151], а коли сонце пригріло і тятива висохла, то кибить [152] і весь лук аж дзвеніли. Вся ця зброя тепер, коли він взяв її в руки, не заважала Микулі; тул біля пояса, лук у лівій руці, права – вільна, щоб стріляти, а коли буде надоба – виймати меч. І бився Микула, як і тисячі інших воїв, добре. На світанні, коли наперед виїхали сурмачі й сли, які стали кричати до бояр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв і пропонували здати безщербно город, а болгари відповіли лайкою й глузуванням, – забилось дуже серце в Микули. Це ж вони – вої руські – з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до крові, а миру. Чого ж сміються болгари, невже не бачать смерті, що нависла над Дніпром і Дунаєм?

Люто, разом із своїм десятком ішов уперед Микула. Спочатку стріляв із лука, далі, коли лізли на стіни, вихопив меч, а що було згодом – пам’ятав мало. Знав одно: лук його не підвів, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебеніла й синцями вкрилось усе тіло, – цього не чув і про це не думав Микула.

Уночі ж, коли вої взяли Переяславець і спочивали, щоб далі йти до Доростола, Микулі доручили стерегти кількох болгар, таких посічених, як і він сам, пов’язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко від нього просто на землі. У бранця були зв’язані руки й ноги, на сорочці його запеклася кров, мабуть, він дуже стомився, хотів спати, бо то заплющував очі, то розплющував їх. Але щось не давало спати бранцеві – розплющуючи очі, він кожного разу з острахом поглядав навкруг, ніби чогось боявся.

– То ти й спи, чоловіче, – сказав нарешті Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. – Ти ж бачиш, я не сплю.

Болгарин сів і пильно подивився на Микулу.

– Не буду спати, – промовив він. – Не, не…

– Як хочеш, чоловіче, – згодився Микула. – Сиди!

Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але ніч ішла, мовчання було важким, а далі й нестерпним.

– І чого тебе зв’язали? – вголос сказав Микула.

– Асен бяше убит, – відповів полонений. – Болгаріяче ще не імат такава войска, аки рустії… [153]

– Не імат такава войска? – засміявся Микула. – Так чого ж ти бився з нами?

– Бояхом руські войниці.

– Боявся? – здивовано запитав Микула.

Слово болгарина про те, що він боявся, здивувало Микулу. Боявся – і бився. А чому ж він не підійняв рук? Тоді б ні Микула, ні інший воїн не зачепили б його.

«Щось тут не так», – уперто думав Микула й запитав у бранця:

– А чого ж ти боявся руських войниців, чоловіче?

До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…

– Руські войниці імам смерть, – відповів той. – Ти хочеш мене мати рабом, уб’єш…

– Це я тебе хочу мати рабом? – промовив Микула й чомусь показав на своє серце. – І це я тебе вб’ю?

– Ти і твій каган, – швидко відповів болгарин.

– Зажди, – промовив Микула, – ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе візьму рабом і вб’ю? І як тебе звуть?

– Ангел суть. А тебе?

– Микула… Микула.

Тоді болгарин витягнув уперед свої зв’язані мотузком руки й запитав:

– То аз не буду ті рабом?

– Ти що? Та я ж сам ніби раб… закуп.

– Закуп… – повторив Ангел і опустив на коліна руки. – А боляри говорили – страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни – будемо ми раби – аз і Цвітана, і всі, всі…

– Не відаю, про що ти говориш, чоловіче. Яка Цвітана, хто всі?

– Цвітана – жона, а всі – болгари, смерди, парики, – тихо сказав Ангел.

– Смерди?

– Так, смерди…

Вони замовкли. Мовчав і стан. Далеко в лузі горів вогонь, і ледь долітали звідти голоси – там палили мертвих. А між тим навкруг було дуже тихо.

І в цій тиші Микула почув, як десь близько серед темної ночі вдарив перепел. Вражений Микула навіть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумівши, що зацікавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б’є в житах перепел, і навіть заплющили очі від невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.

– Чувай… Добер глас, – сказав Ангел. – Чудо!

– Правду говориш, – згодився Микула. – Голос добрий.

Микула розумів не всі його слова. Але він розумів головне: отут, на луках над Дунаєм, і скрізь далі в гори є городи, є села, і скрізь тут живуть болгари. У селах вони випалюють ліси, сіють різне жито, в горах пасуть худобу. І ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах і на горах, а зараз, коли скрізь стали городи, – осіли, сидять на місці.

– Не бува човек сам да іска смерті сі, – продовжував Ангел. – Але каган далеко, бог – високо. [154]

Важко, як розумів з слів Ангела Микула, жити зараз на долині і в горах. У Преславі сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславці, – боляри, у жупах – кметі. А вже в них є чимало тіунів-перпераків – і житаре, і винаре, десяткаре, сенаре, – жито беруть кадями, вино – бочками, від худоби – десятину. А над усе – ромеї, – і це добре знав Ангел.

– Брат мій загина од руката на ромеєц… докато очиті мі виждат, аз ще буду враг на ромеїте… Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се… [155]

– Бачу, боляче тобі, – сказав Микула, – мабуть, розв’яжу я тобі краще руки.

– Болі… Розверж, Микул…

Микула розв’язав мотузки на руках Ангела й сказав:

– Ноги сам розв’яжи!

Ангел швидко розв’язав ноги й витягнув їх на траві.

– Ти, мабуть, і їсти хочеш? Візьми хліба.

– Спасибі, – подякував Ангел. – Ти, Микул, си мі, като брат… [156]

І він смачно їв шматок хліба, який йому дав Микула.