Святослав, стр. 76

Добриня розповідав княгині про Малушу, що знав. Але чому це могло цікавити княгиню Ольгу, чому вона про все допитувалась, а коли чула відповіді, замислювалась, зітхала – цього вуйко княжича Володимира не розумів.

Не розумів Добриня й того, чому княгиня Ольга так часто приходила з свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли поїхав князь на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.

Тільки уноша княжич не приймав і не любив бабиної ласки. Втім, він не терпів будь-чиєї ласки, він любив тільки батька князя та ще Добриню.

Це, звичайно, розумів і князь Святослав. Тому ніколи не брав Добрині з собою в походи, не відпустив би його й тепер. Але знав, мабуть, князь Святослав про Новгород більше, ніж інші, а тому й сказав Добрині:

– Їдеш ти, Добринє, з воєводою Гудимом до Новгорода збирати військо. Але не токмо про це думай. Велика земля Новгородська, добрі люди там живуть, тільки далеко до них, Верхній Волок між нами, як стіна, стоїть. Зійдись з людьми, поговори з ними, про Київ скажи, сам про Новгород послухай…

Так і поїхав Добриня за Верхній Волок, у верхні землі Русі.

3

До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечір. Коні їхні були в милі, самі вони хиталися, як п’яні. Але не можна було надовго зупинятись, путь їх лежав у інші села над Дніпром, і вони одразу ж веліли любечанам збиратись.

Разом з усіма пішов і Микула. Збирались вони за городищем над Дніпром – там споконвіку відбувався торг, ігрища й свята, за городищем у полі спочивали вічним сном також старійшини й усі прості люди їхнього роду.

Усі стали на кручі, щоб чути волостелина Кожему, що, сидячи на коні, поблискуючи золотою гривною на шиї, говорив:

– Великий князь київський Святослав велів сказати людіям своїм, що одвіку гречини робили велике лихо Русі, а зараз ще більшу роблять лжу, хочуть поневолити сусід наших болгар, а відтак і нас… Князь Святослав велів сказати людіям своїм, – вів далі Кожема, – що мусимо-сьми встати за честь і славу нашу, берегти покон батьків, іти на ворогів. За собою кличе вас князь на рать!

Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова. Коли ж той промовив: «Великий князь Святослав кличе всіх на рать», Микула оглянувся навкруг.

Він думав, що з гурту його односельців один за одним почнуть виходити поважні люди, які з давніх-давен радо йшли на рать, бо війна ж їм приносила дань і славу, вийдуть Бразд і Сварг, вийдуть Гордин і Путша. Микула гадав, що їх буде так багато, що для нього в раті не знайдеться місця. Та й не Микулі їхати на рать – у них коні, зброя, а в нього тільки руки.

Але чому ж це Бразд не виходить наперед і не подає голосу? Сварг? Тільки тепер Микула помітив, що Сварга тут зовсім немає, а здалеку долетіла луна молота, – клепле Сварг броні. Не виходили наперед і Гордин та Путша, – вони стояли збоку, щось говорили між собою.

– Мужі! – трохи розгублено і з якоюсь тривогою крикнув Кожема. – Уся земля наша в небезпеці, смерть готується для нас і дітей наших. Або ромеї, або ми… Князь Святослав кличе всіх своїх людей.

Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер, він був певен, всі вийдуть наперед, їх кличе князь Святослав, у великій небезпеці земля, смерть їм готують ромеї.

Але знову ніхто не вийшов. Стоячи біля коня, щось говорив з волостелином Бразд, Сварг далеко клепав броні, Гордин і Путша мовчали.

І чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька свого Анта, згадав слова його про невідомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як батько говорив, що будуть різні часи й різні люди, але Микула мусить бути незмінним, мусить пам’ятати й охороняти рідну землю…

І коли досі Микула гаразд не розумів, про який скарб говорив його батько, як не розумів і того, де цей скарб шукати, то зараз йому здалося, що він усе зрозумів.

Він зрозумів, що любить над усе в світі Дніпро, сині гори над ним, зелені луки й жовті піщані коси, тепле небо над собою, жону й дітей, людей, які стоять тут, над кручею, і за все це готовий віддати кров і життя.

Микула ступив вперед – раз, другий і третій, зупинився проти Кожеми й сказав:

– Я іду на рать!

Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що ніяково переступав з ноги на ногу, й відповів:

– Добре, воїне!

А вміє слідом за Микулою виходили інші люди їхнього селища – літні, молодші і зовсім юні… Їх збиралося все більше й більше, і тільки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.

Микула повільним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усі боки розтікаються любечани. Поїхав і волостелин, поруч із ним, тримаючись за стремено, ішов Бразд – він вів Кожему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалині, Микула спустився з валу, зайшов до хижі.

Сів біля вогнища й сказав Вісті:

– Оце я буду їхати, Вісто! Збери мені порти, дві сорочки й постоли, бо їду я далеко – на рать.

Віста сплеснула руками.

– Ти їдеш на рать? Але куди?

Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червоні й жовті язики, Микула відповів:

– На ромеїв іду… далеко-далеко!

Їй важко було зрозуміти, проти кого й для чого йде Микула на рать, і вона запитала:

– Ти хочеш мати дань і стати таким, як Бразд?

– Ні, – відповів Микула, – не по дань іду і не буду таким, як Бразд.

– То ти хочеш полагодити батькову землянку й усі кліті, купити коней, засипати житом ями?

– Ти багато хочеш, – сказав Микула. – Я все це мушу зробити, але після раті.

– А Бразд і Сварг ідуть на рать? – запитала Віста.

– Ні, не йдуть…

– Боги! – скрикнула Віста. – Багатий брат не йде, хоч йому є що захищати, а ти – вотоляк, латана свита, і йдеш. Чого ж ти підеш?

Микула довго затримався з відповіддю, а далі почухав всією правицею голову й повільно сказав:

– Бразд не йде, бо що йому захищати? Своє багатство? Та коли б і гречин прийшов – вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин і Бразд один одному гнесі [142] не зроблять… А мене вони вже обавили – закуп я у Бразда, скоро-скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин – стенить моє серце, жажелі [143] вони готують на виї наші, пропали всі ми і наша земля, Русь…

Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому є, що дає тепло, жар? А чи немає такого вогню в людях?

– І ще я згадую батька Анта, – уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. – Він говорив про скарб, закопаний за городищем, над Дніпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якій жили батько Ант, діди Уліб, Воїк, давні предки… І я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають ромеї, вони ідуть на нас. І батьки наші, і діди ходили на ромеїв, били їх. А тепер я чую їх голос, вони кажуть мені: «Іди, Микуло!» От я й мушу йти. Збери мені порти, дві сорочки, постоли, а більше нічого мені й не треба.

Віста глибоко зітхнула. Якщо говорити по правді, вона не зрозуміла всього, що сказав Микула, але зрозуміла головне – Микула мусить іти бити невідомого їй ворога, бо інакше загине земля, ліси, Дніпро, всі вони. І Віста сказала:

– То й я піду з тобою, Микуло! Колись жони ішли з чоловіками на рать. І моя рука там знадобиться.

– Ні, Вісто! – відповів Микула. – Колись були раті одні, зараз вони важкі й жорстокі. Тобі йти зі мною не годиться!

І тоді вони разом вийшли з хижі, стали за порогом.

Сонце зайшло. Фарби неба вгорі мерхли, ніби квіти, яких торкнувся мороз. Над Дніпром, над луками й селищами стояла тиша. В цій тиші на селищі почулись звуки – там раз за разом гупав молот, бряжчало залізо.

То Сварг кував ратним людям зброю – мечі, списи, вістря для стріл. Мав би Микула достаток, пішов би до Сварга, замовив і собі меч із срібним крижем, золотим яблуком, і не з простого заліза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився наромейських черепах. Але немає в Микули достатків, а Сварг, хоч і брат, задарма нічого не зробить…