Святослав, стр. 75

Нижче від Києва, у Вітичеві, плоти ці й однодеревки зустрічали вправні дереводіли. Вони витягали колоди й однодеревки з води, однодеревки просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же на березі в кілька рядів ставили підпори для майбутніх насадів, випалювали на вогнищах, гнули для них міцні дубові кокори, з кори дерев і лози готували гужву.

В цей же час до Вітичева через Перевесище й Берестове їхали і їхали вози – на них везли різну кузнь, яку майстри заліза готували в передградді: сокири, тесла, долота, кручені цвяхи.

Працювали вдень і вночі. Далеко понад Дніпром чути було людські голоси, цокотіння сокир, сухі удари тесел, скрізь горіли вогнища, пахло смолою.

І вже у Вітичеві понад берегом на підпорах вимальовувались обриси майбутніх лодій – днища в них довбані, залізними цвяхами прибиті кокори, а до них, все вище й вище, набивались або прив’язувались гужвою дошки-насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжні кораблі, що могли рушати і в море!

Неспокійно було в цей час і на передградді, де в хижах і землянках жили кузнеці заліза, де поруч із усмарями [139] тулились сідельники, а біля розжарених печей порались скудельники. [140]

З раннього ранку по кручах Дніпра повзли димки, сопіли міхи кузнеців, гупали на ковадлах молоти, біля хиж усмарів забивало дух шкірою й квасом, скудельники цілими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.

Найбільше діла було в кузнеців заліза та міді. В корченицях їхніх, що тулились скрізь понад горою, цілі дні й ночі не вгасали горни, свистіли міхи, гупали по ковадлах молоти. Скільки і якої кузні треба було їм приготувати для дружини княжої й усіх воїв! Вони кували зброю із заліза, міді, ліпші дружинники замовляли їм зброю харалужну або ж із заліза, загартованого в сечі рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залізо, говорили бувальці, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопців і чорних цапів на передградді вистачало.

І кузнеці кували гострі з обох боків полянські мечі, криві, схожі на перські чи хозарські, шаблі, довгі й гострі списи, широкі сокири, легкі топірці, ножі для сулиць і маленькі, але надзвичайно гострі вістря для стріл… Кузнеці ж ліпші клепали з пластин або зварювали з кілець броні. З пластин зварювали шоломи, вибивали з міді кола для щитів дружинників, золоті й срібні – для воєвод, клали по зброї чернь, приковували дорогоцінне каміння.

Недалеко від кузнеців, а часто й поруч із ними у великих діжках розводили квас усмарі. Вони мочили в ньому скори, тут же, на траві, виминали їх руками, стругом очищали від м’яса і жил. З-під спритних рук усмарів виходила добряча усма, червоний і зелений хоз…

Поруч із усмарями жили чоботарі, сідельники. Вони шили чоботи із хза з високими халявами й закаблуками, прошивали їх золотом і підбивали срібними цвяхами – для воєвод і тисяцьких. Шили й тупоносі поршні без підошов, з довгими зав’язками – для княжих дружинників. Тут сідельники обтягали товстою усмою з веприни дерев’яні колодки, оздоблювали сідла золотими й срібними цвяхами, шили узди, поводи.

А хіба мало було діла в скудельників? У далекій дорозі дружина мусила їсти, пити. І вони робили з глини горнці, корчаги, плоскви, обпалювали череп’яне добро в печах, обливали його гарячим міцним квасом з капусти, щоб посуд був як кремінь!

І вночі не засипало передграддя. У пітьму поринала Гора, гасли вогники над Почайною і на Подолі, а в передградді то тут, то там темряву прорізувало багряне проміння, – кузнеці варили в череп’яних домницях крицю, скудельники випалювали у великих печах різноликий посуд.

2

А в цей же час через поля й ліси, через ріки й болотну твань мчали на конях, їхали човнами, крокували з дружинами своїми воєводи й мужі нарочиті: князь Святослав кликав людей усіх земель Русі збиратись на рать, іти проти ромеїв.

Серед цих людей був і Добриня. З дружиною воєводи Гудима їхав він до Новгорода. Шлях був далекий і важкий. Пливти лодіями до Верхнього Волока, перетягати їх там до Ловаті і далі до самого Новгорода треба було місяців зо три. Воєвода Гудим мав там ждати, поки збереться військо. Тільки наступної весни з повною водою міг Добриня повернутись до Києва.

З важким серцем їхав він у далеку дорогу. Ліпше було б йому побувати в цей час у Любечі, побачити батька й матір, порадитись з ними. Але туди поїхала інша дружина. Серце боліло у Добрині за Малушею, але не знав, чим їй зарадити. Найбільше ж непокоївся Добриня за небожем своїм Володимиром – живе княжич в теремі у княгині Ольги в достатках і багатстві, а все ж важко йому, немає у Володимира любові з братами Ярополком і Олегом. Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всіляко уношу зневажають.

Звичайно, ніхто вголос про це не говорить, але й так відомо: робочич [141] Володимир, простого роду, не горянський, а подолянський, може, – думав хтось, але не говорив уголос, – він і любечанський.

Добре, що Добриня був увесь час біля нього. Мудро зробив князь Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Він його ростив просто, так, як ростили його самого батьки, – будив до схід сонця, купав улітку й зимою в холодній воді, вчив стріляти з лука, рубатись мечем, мчати на коні, ходити на лови.

І виростав княжич Володимир сміливим, мужнім, зовсім не схожим на Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та він і зовні не нагадував їх, ті – тендітні, ніжні, а Володимир – міцний, як дубок, малоговіркий, але замислений, пристрасний, але стриманий, як вогонь, що тліє під тонким шаром попелу, як свіжий вітер на Горі.

Опріч того, був він ще й темноволосий, мав карі очі. Добриня день за днем і літо за літом придивлявся до нього, і здавалось йому, що бачить він Любеч, рідне городище, батька, а найбільше Малушу. Такою, саме такою була колись і його сестра!

Не такою, правда, стала Малуша пізніше, відтоді, коли княгиня Ольга прогнала її з Гори. Добриня був добрим братом, і якщо не зміг врятувати її честі, то хотів допомогти їй у горі. Він часто бував у Будутині, допомагав сестрі, пробував давати трохи золота й срібла.

Тільки Малуша не приймала помочі брата, не брала його золота й срібла. «Це княже, – говорила вона, – а я нічого княжого не хочу… Не треба, нічого мені не треба, брате!»

І їй справді нічого не було треба: вона разом з Желанню заробляла хліб на княжому дворі. Коли Желань померла, заробляла одна, у неї в землянці нічого не було, але вона, здавалося, нічого й не хотіла.

Тільки жадібно розпитувала, коли Добриня приїжджав до Будутина, як живе і чи здоровий князь Святослав, як росте й мужніє син її Володимир. «А які в нього очі? А які в нього руки? А який у нього голос?»

Але як би не хотіла Малуша, щоб брат побув у Будутині довше, проте раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: «То ти й їдь, їдь уже, Добрине, адже Володимир там сам…»

І він мусив сідати на коня, рушав від землянки, а Малуша довго стояла на скелі над Россю, дивилась услід брату. Тонка й ставна ще, але дуже худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма зморшками навколо них, з тими ж устами, тільки стиснутими від болю, та ще з сльозою на щоці. Ні, ні, не та вже була Малуша!

Коли ж після цього в Києві князь Святослав кликав його до себе в світлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помічав, що й він став не такий, як раніше: у князя Святослава були ті ж ясні сірі очі, ті ж тугі уста, пасмо волосся, довгі вуси, але на чолі в нього вирізьблялись все глибше зморшки, а на голові й у вусах ткалась срібна волосінь. Князь Святослав також змінювався, як і все на світі.

Проте однієї зміни Добриня зрозуміти не міг. Раз і вдруге, а пізніше й завжди, як тільки-но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим цікавилась, чи не був часом Добриня в Будутині. Коли ж був, то чи бачив Малушу, коли говорив, то про що, і ще – чи здорова вона, чи не бідує…