Святослав, стр. 71
– Ти мене зрозумів. Батько мій був другом болгар. Але після Романа і Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар і всіх тих, що допомагали миру з ними. І тому він хотів люто покарати мого батька. його пси вже напали на слід, і батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мій, як я тобі вже говорив, князю, був дуже розумною людиною і тому через землю тиверців і угличів утік до Херсонесу.
Ця довга і, до того ж, виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василіка Калокіра, і він якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало темно-вишневим, тривожним, і на плесо, що швидко синіло…
– Там, у Херсонесі, і в усіх Кліматах, – повів далі він, – як ти, мабуть, княже, добре знаєш, є дуже багато людей, які ненавидять імперію. Туди з Константинополя виганяють усіх, ким невдоволені імператори, туди ж тікають і ті, хто невдоволений імператорами. І хоч Клімати – це фема імперії, і хоч там є їхній стратиг, але херсоніти мають свій конвент, на чолі якого стоїть протевон. Минув короткий час, і мій батько був обраний протевоном, а зараз, коли в імператора Никифора виникла потреба послати василіка до тебе, він зупинився на мені, синові протевона…
– Але ж, – запитав князь Святослав, – імператор Никифор знає те, що ти мені розповів, – хто твій батько і хто сам ти? Як же він посилає тебе до мене?
Василік Калокір задоволено потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з Дніпра починав повівати вітер.
– Імператор Никифор, – відповів він, – звичайно, знає, хто мій батько і хто я, але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кінця. До того ж, він дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикія. Це звання, – щиро признався Калокір, – було дуже мені потрібне, князю. Я маю багато друзів і прихильників у Константинополі, і якщо Никифору не одрубають голови в Сирії, то він незабаром втратить її у Великому палаці, а тоді…
Калокір на мить обірвав потік своїх слів, хижими очима подивився на Дніпро й небо.
– …тоді, – зашепотів він, – для імперії почнеться новий час. Навіщо їй сваритись з Болгарією й Руссю, навіщо їй простягати пазури до великої Вірменії, навіщо їй Клімати й сам Херсонес?
– Ти – добра людина і щедра, – сказав на це Святослав. – Дуже добре й те, що ти, як син протевона, розумієш, що Клімати – це не римська, а руська земля. Якщо говорити правду, то і я думаю, що імператор Никифор робить помилку, починаючи війну з болгарами. Нам, князям Русі, не варто йому в цьому допомагати, не слід іти супроти болгар.
– Ні, княже Святославе, – раптом скрикнув Калокір, – я не говорив, що тобі не слід іти супроти болгар…
– Почекай, Калокіре, – перебив його Святослав. – А що ж, по-твоєму, іти нам на болгар?
– Іти, іти, княже!
– Як же я можу іти супроти Болгарії? За що, для чого? – вже роздратовано промовив князь Святослав.
– Іти для того, щоб Візантія і Болгарія сукупно не пішли проти Русі.
– Болгарія не піде супроти Русі, – впевнено сказав Святослав.
Темне було обличчя в патрикія Калокіра, і страшні, темні його слова:
– Болгарія не піде, але кесар її Петро сукупно з імператором Никифором поведуть своє військо супроти Русі. Слухай, княже Святославе, імператор Никифор вигнав послів Болгарії, але може кожного дня помиритись з кесарем Петром. І коли б він послав п’ятнадцять кентинаріїв нині не тобі, а Петрові, той не вагався б, взяв би їх, бо йому нічого втрачати – він усе вже втратив. Тоді Никифор і Петро вийдуть на Дунай, уже в Руському морі повно грецьких кораблів, вже тьма легіонерів стоїть у Кліматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелі, збирають хозарів, шлють василіків в печенізькі улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають зі всіх боків Русь, як уже ідуть на неї, як навкруг пахне кров’ю?! Коли ж ти підеш на болгар, то зруйнуєш їхні диявольські наміри, ти пройдеш за Дунай і розіб’єш Петра, ти зупинишся тільки під стінами Константинополя.
Темна хмара встала тим часом на заході, від Дніпра зривався й усе дужчав вітер, біля самих ніг Святослава й василіка завирувала, вдарила хвилею вода.
– Я розумію тебе, – перемагаючи шум вітру й хвилі, голосно говорив князь Святослав, – бачу, що замислили імператори ромеїв.
– Золото імператорів лежить на хеландіях, – так само голосно промовив василік. – Бери його, княже, і йди на Петра. Я сказав тобі правду, іди й перемагай. А мені, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополі.
Це вже був не той василік Калокір, який недавно вклонявся князю Святославу, боярам його і всім людям Русі в Золотій палаті, а хижий, неситий син протевона, що розповів про страшні наміри імператорів ромеїв, але жадав власної користі, власної слави в імперії.
– Я розумію тебе, – збагнувши всю суть Калокіра, відповів князь Святослав. – Та зараз нічого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь. Уже пізно. Починається буря. Ходімо до лодії. Згодом я тобі скажу моє слово.
Перемагаючи грудьми дужий холодний вітер, вони швидко пішли до лодії, назустріч ночі, що насувала зі сходу.
2
Буря вщухла тільки вночі, й тоді, як це звичайно буває після шуму, реву й свисту, над Дніпром і берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небі засвітились великі теплі зорі, а між ними послався мерехтливий Перунів Шлях. Зорі й шлях відбились, потонули й засвітились у бездонних глибинах рівного, спокійного Дніпра, що котив і котив води свої на пониззя, до Руського моря. По-весняному терпко й солодко пахла земля, скрізь на Горі й на схилах до Почайни у лісах і кущах затьохкали солов’ї, – чудова ніч пливла над широким світом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.
Не спав тільки і не міг спати князь Святослав. Він повернувся з Дніпра, коли добре стемніло. Василік Калокір залишився біля свого золота на хеландіях, але просив у князя збільшити сторожу.
Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квітами і з гілля сипалась роса, побачив у темряві чорну стіну, вийшов сходами на городниці. Там біля своїх бил стояли мовчазні сторожі. Пізнавши князя, вони розступились перед ним.
Сівши біля заборола на лаві, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали круті схили Гори, що обривались над Дніпром, ніде не світився жоден вогник, тільки над Почайною видно було полум’я багаття – це гридні вартували й грілись біля грецьких хеландій… Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весі над Дніпром, велика тиша стояла над землею. У цій тиші й безмов’ї князь Святослав сидів на лаві, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.
І раптом він пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху ніч горів не один, а багато вогнів, і заболіло серце князя, неспокійно йому стало, невесело, смутно.
В ту ніч він зустрів над Почайною, саме там, де зараз горів вогник, ключницю з княжого терема Малушу і полюбив її так, як люблять раз у житті, полюбив, здавалося, довіку.
І пригадав князь Святослав її голос і її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово…
Сторожі на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, і мідяні скорботні звуки лунко полинули до Почайни, на Дніпро і в далеке, безмежне поле.
Глибоке зітхання вирвалось з грудей князя Святослава, ніби відкрилась у нього, занила давня болюча рана… У цю годину він пригадав ще одну далеку ніч, розмову з матір’ю, яка заборонила йому – княжичу – любити ключницю Малушу, одірвала її від серця. Пригадав він і останню зустріч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, сніжинку в полі, біль, що пройшов тоді, мабуть, по самому серцю й що, як і тоді, пік, мучив його сьогодні.
Він скорився матері. Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горі разом із своїми братами – дітьми від князівни Преслави – Ярополком і Олегом. Отже, всі його діти живуть тут, у Києві.
Чи зустрічав він колись після того Малушу? Ні, не зустрічав. Не міг зустріти, бо знав: вона ніколи не пробачить, що він у годину, коли треба було вибирати між любов’ю й обов’язком, обрав останнє. І він взяв у руку меч – виконувати обов’язок, якщо не лишилось любові, рушив з дружиною проти ворогів Русі.