Святослав, стр. 67
Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добрині міцно ув’язали короб…
Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.
– Прощай, сестро, – тільки долетіло до Малуші. – Не сам роблю, десницею князя…
Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.
– Прощай!
Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід, де ще пломеніла багряна заграва.
Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде…
Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко…
Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив’язані були коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто дивилась на Рось…
Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б спуститися до неї.
І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала, застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, – нестримно, невтішно…
– Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене – і я сміялася, ти був біля мене – і не було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене, поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе радості діждала…
Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила обікрадена, знедолена мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.
І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка, що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню Малушу, і здивуються її великій, святій любові.
7
У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія, який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.
В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний день.
І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.
Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в ній дитя…
Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед, схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя. Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик Григорій, Пракседа!..
його зрозуміла й допомогла мати княгиня.
– Ти йди, – веліла вона Пракседі. – І ти, отче, – винувато додала вона, – перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.
Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і стала позаду.
У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум’янці грали на його щоках.
І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя Святослава. Личко це – високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста – нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.
– Володимире… сонечко! – вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів, якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.
У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він, а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він цілує далеку Малушу.
А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з свічкою в руках і також з любов’ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.
– Що ж, мамо, надумала робити? – запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.
Княгиня зрозуміла – син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило… Так, княгиня думала хрестити онука.
Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти вона не може.
– Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, – промовила вона, – а добра й щастя.
– Але де добро, де щастя?! – крикнув він.
Вона якусь мить мовчала, поглянула на Святослава, перевела очі на онука й повела далі:
– Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя, дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, – князя, мусила так зробити…
– Гаразд, – сказав Святослав. – Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала свою, княжу честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?
– Як я хотіла й хочу добра тобі, – відповіла на це вона, – так хочу добра й твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, – хто він? Син рабині, язичник, він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім’я.
– І знову цього хоче Гора?
– Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, – закінчила княгиня Ольга.
І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали…
Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:
– Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо зараз не тільки ми – ти і я, – вся Руська земля стоїть днесь над колискою Володимира…
Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не пізнавала його: той Святослав – і не той, такий – і не такий. Ні, він був не такий, як раніше, – він був тепер такий, як і батько його Ігор…
– Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, – вів син. – І я говорю це не для того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського столу… Але, – вів далі Святослав, – устрояя Руську землю, ти забула, що є в ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на поміч собі покликала Христа…