Святослав, стр. 66

– Здоров будь, Володимире! – проказав ще раз Добриня. – У тебе добре ім’я. Нехай боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!

Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з Будутина виїхав вершник.

У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі, щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла навкруг.

То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу звістку про те, що в Будутині над Россю народився від рабині Малуші Володимир, син Святослава.

5

І знову доля ще раз усміхнулася Малуші…

Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п’ючи материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовно радісно, вона була по-справжньому щаслива.

Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї, як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу – голівці, спині, ніжках, – і це ніби заспокоювало, втішало.

Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше – щастя.

І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.

А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід – баба, мати, син…

Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, – та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.

І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.

починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:

О, які це були добрі, радісні слова.

6

Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало – княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч – дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.

На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники – їх було четверо – вже встали з коней, прив’язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.

І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.

Малуша зраділа.

– Як добре, що ти приїхав, брате, – промовила вона, одійшовши з Добринею набік. – Ми так давно не бачились з тобою.

– Я їздив у поле з князем. Далеко бували.

– Ти сказав – з князем. Хіба він?..

– Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.

– І як він? Ти бачив, говорив з ним?

– Бачив, Малко, і говорив… Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго розпитував про тебе, велів сказати, що пам’ятає про тебе й не забуде.

– Слава Перунові, – радісно промовила Малуша. – Я немарно молилась, він почув мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.

І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.

– Слухай, Малушо, – сказав він, зайшовши до землянки, – я приїхав до тебе по загаду княжому.

– Що трапилось? – заскніло у неї серце.

– Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали мене дізнатись про здоров’я Володимира.

Малуші одлягло від серця – вони не забули про її сина, пам’ятають його, цікавляться ним.

– Скажи, що росте дужий, здоровий, – відповіла вона братові. – Та чому б йому не бути здоровим? Тут у нас над Россю все є, взимку було тепло, всього вистачало.

– Але, Малушо, – вів далі Добриня, – Володимир – княжич, прийде час – стане князем.

– Знаю, Добринє, – говорила вона. – Це так, і я також хочу, щоб він був князем. Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він – мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала. І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір’ю і сином.

– Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, – промовив він, оглядаючи землянку. – Але негоже княжичу жити тут…

– Що ви надумали? – скрикнула вона. – Говори, говори, Добринє.

– Мушу забрати княжича Володимира, – важко зітхнув він. – З тим і приїхав.

– Забрати? – підняла вона стривожене обличчя. – Одірвати його від моїх грудей! Ні, Добринє, так не буде, краще вже в Рось…

– У Рось княжича Володимира? – дуже повільно й суворо промовив Добриня. – Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир – Київської землі княжич.

Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.

– Правда, Добринє… я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж залишається тоді в мене? Був син – і я ще жила, візьмеш його – і нічого, нічого в мене немає. Слухай, Добринє, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти забираєш у мене!

Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а, притулившись до дитини, мовчки плакала.

Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей також викотилась одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була, мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і Малуша – це роб’ї люди, княжі раби.

А потім Добриня змахнув сльози – ні Малуша, ні хтось інший не повинен бачити, що гридень також може плакати.

Але Малуша і не дивилась на Добриню, вона не могла одірвати рук і очей від свого сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.