Святослав, стр. 55

А вже кілька чоловік запалювали обв’язане соломою та змащене смолою коло, пускали його по снігу з гори, на якій стояв Перун, і воно котилось, освітлюючи сніг навкруг, розсипаючи іскри, мчало в провалля й там зникало…

– Корочун тікає! Немає Корочуна! Слава Коляді! – кричали люди, дивлячись на освітлені сніги і вірячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх.

За це їм належала нагорода, всі на Горі повинні були знати, що Корочун переможений, і люди в скуратах і ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто співали, йшли до будинків бояр і воєвод, стукали в тереми, щоб викликати господаря, співали їм колядки – пісні, у яких розповідалось про початок світу, про боротьбу добрих і злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвіку й сталась цієї ночі:

Коли не було з нащада світу,
Тоді не було неба, ні землі,
Неба, ні землі, лиш синє море,
А серед моря та два дубочки…

Двері будинків розчинялись, з свічками і світильниками на ґанки виходили з цілими своїми родинами бояри і воєводи, вони весело сміялись, дивлячись на скурати й ларви, самі співали разом з людьми, підносили їм дарунки – вино, ол, мед, горіхи…

2

Святослав не пішов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, – як господар і князь, він мусив сидіти в теремі, ждати колядників, щоб вийти на ґанок, коли вони почнуть співати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрі дари…

Був чудовий вечір. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті світлиці – кашу з пшениці й ситу з меду – для померлих, що нібито злітались святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.

У теремі було тихо. За вікнами рипів мороз. Скляні маленькі шибки з олов’яними оковками затягла срібна паморозь; у сінях, світлицях, стравниці горіли свічки й світильники, тягнуло теплом, пахло свіжим сіном, смачними стравами.

Під вікнами терема час від часу чувся тупіт ніг – то молодь поспішала до Перуна. Потім долинули звуки бубнів, сопілок, гудків, залунав спів. Святослав, а за ним Свенелд і Уліб, Малуша, дворяни, гридні вийшли на ґанок, щоб подивитись на танці біля Перуна.

Надворі лютував мороз… Вгорі холодним сяйвом іскрилися зорі, скрізь намело снігу, але нікому не було холодно, усі захоплено дивились на натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й співи.

Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в темряві, щоб збити з ніг Корочуна, і як після цього люди в скуратах і ларвах рушили скрізь по Горі…

Колядники із смолоскипами в руках наближались і до княжого терема, співали:

Добрий тобі вечір, наш славний княже,
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я…

– Несіть дари! – велів княжич Святослав.

Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело співали і раптом зупинились, замовкли…

Від воріт з Подолу їхав великий гурт вершників, слідом за ними коні тягли кілька великих саней, поїзд замикав ще один загін вершників. Біля ґанку поїзд зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани.

У жовтуватому світлі від смолоскипів видно стало вершників, які посходили з коней, тих, що вилізли з саней.

– Княгиня Ольга! – кинулись з ґанку на вулицю Свенелд, Уліб, дворяни.

Так, це була вона – княгиня Ольга, що саме в святковий вечір повернулась до Києва з далекої дороги.

Святослав пішов уперед, обняв матір. У неї було холодне, приморожене обличчя.

– З святим вечором! – звернулась до всіх княгиня.

– Здорова будь, княгинє! – в пояс вклонились їй усі.

А вже колядники наближались із смолоскипами в руках до ґанку, танцювали, показували свої страхітливі скурати і ларви, сп’янілі від боярського частування, вигукували й співали, а їм з ґанку сипали дари: печиво, горіхи, коржі…

3

Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибині душі сподівалась, що минеться; що хотіла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково прийде, впаде на її голову, покарає.

Увійшовши до терема, княгиня Ольга веліла погодувати їх. Малуша й сама знала, що вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлі й голодні. Та й приїхала княгиня Ольга не сама – разом з нею до терема зайшли якісь чужинці, між ними Малуша помітила навіть дівчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось – для святого вечора у неї все було приготовлене.

І от княжа родина – княгиня, Святослав, Уліб, – неті Ігоря, а за ними Свенелд, кілька воєвод і бояр увійшли до стравниці. Стоячи на порозі, Малуша зустріла всіх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухні. У цей вечір їм дозволялось постояти на порозі княжої стравниці.

Князі заходили, відповідали на вітання. Малуша стояла й дивилась на княгиню. Тепер було помітно, яка вона бліда, стомлена, квола. По праву руку від неї ішов княжич Святослав – він був нібито такий, як і завжди, але й не такий – в очах княжича Малуша помітила тривогу; по ліву руку від княгині ішов княжич Уліб, він увесь аж сяяв, лукаво посміхався, а за ними вже крокували неті Ігореві, бояри, священик Григорій.

Але, зайшовши до стравниці, де все було приготовлено для вечері, вони не сіли за стіл, а стояли й мовчали, нібито когось ждали.

Раптом у сінях залунали кроки, почулись голоси, і на порозі світлиці з’явилося ще кілька бояр, які їздили з княгинею за море, їхні жони, одягнуті, як на свято, а з ними кілька чужинців і молода, одягнена в темне вбрання, із золотою короною-обручем у волоссі, чорнява, дуже бліда, надзвичайно вродлива дівчина.

Княгиня Ольга ласкаво посміхнулась дівчині, взяла її за руку, підвела до княжича Святослава, Уліба, Свенелда, називаючи їхні імена, а один із чужинців, що, либонь, розумів слова княгині, говорив щось дівчині – тільки Малуша не розуміла його мови.

Та їй і ніколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всіх до столу, рукою дала Малуші знак, і та побігла на кухню, щоб подавали страви. Своїх і гостей виявилось більше, ніж ждали, і дворяни поспішали з усіх сил, наповнюючи миски, накладаючи м’ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд…

Малуші було дуже важко. Стравниця, кухня, вогні, корчаги, келихи миготіли перед очима, у неї німіли руки, терпли ноги, вона поспішала, щоб усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку.

Але між ділом вона бачила, як у куті, там, де приготовлені були страви й сита для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку від неї Святослав, по ліву – дівчина із золотою гривною-обручем у волоссі, з темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дівчина поглядає на Святослава, як всі вони жваво розмовляють, а один чужинець все стоїть біля них і то говорить з княгинею, то щось іншими словами переказує дівчині.

Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо під самим вікном співали й співали колядники, у світлиці лунало багато голосів, бряжчали келихи, дзвеніли братини. Вона ж хотіла чути розмову тільки княгині, Святослава й дівчини…

«Ця дівчина – князівна, її ім’я – Ільдіко-Предслава, їй дуже подобається Київ, цей город нагадує їй батьківщину», – от що почула Малуша.

– Ключнице! Чому мало вина? Грецького… Херсонеського… Меду… Олу! – перебивали Малуші слухати голоси за столом.

І вона бігла до кухні, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала в келихи мед, ол…

Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:

«Князівні Предславі багато розповідали про Руську землю… Їй подобається ця земля… Так, князівна Предслава вже бачила частину цієї землі…»