Святослав, стр. 52

– Ти хочеш мене залякати? – крикнув кесар. – Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.

– Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами Константинополя, слухай мене! – сказав Сурсувул. – Невже ж ти зовсім забув заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?

– То ти хочеш війни? – підозріло подивився на нього кесар Петро. – Ну, говори, говори, – хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!

Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.

– Ні! – відповів він. – Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?! О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти печеніги. Вірю я, і це знають імператори, коли Болгарії буде важко, нам допоможе і Русь… Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія платить нам дань… І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!

– Але ти не кінчив, – глузливо процідив кесар. – Що ж мені – брататись з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?

– Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга відчула це… Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я знаю, дуже щирі, слово держать.

7

До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів. Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій – досвідчені й бувалі морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці. Якщо колісниці заривались – не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.

Але чимдалі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і вище Планина [129], шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.

Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори. Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром. Пісні їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по Полянській, Сіверській – по своїй рідній землі.

Преслава з’явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом, що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих снігами, город як на долоні стояв перед ними – на стрімких скелях, з високими кам’яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.

Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день. І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали підійматись тумани, опинились вони перед високою кам’яною стіною, яка вранці здавалась такою близькою, – біля мосту і воріт Преслави.

У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата справді нагадує Магнавру – Золоту палату візантійських імператорів. У східній частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху – образ Христа, перед троном – крісла для родини кесаря, ліворуч – срібні ворота, через які входить кесар, праворуч – завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в глибині – завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.

А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків. [130]

У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на високому помості, на стільці з золотими оковами сидів кесар Болгарії Петро – у пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках, а поруч із ним – у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах і в царських черевиках – василіса Ірина.

Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, – гордо, сміливо, в супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й сли поклали перед престолом кесаря дари – хутра, білий зуб, срібну зброю для кесаря, київські емалі – для василіси Ірини.

У цей час за завісами палати заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.

Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її здоров’я, куди думає далі прямувати?

Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров’я йому, василісі й дітям.

Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що кесар не затримував княгиню в Преславі, а навпаки, швидше хотів розпрощатись з нею.

І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою, тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця. За кожним словом він згадував ім’я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.

Зате жона його – василіса Ірина – була повною протилежністю кесареві. Одягнена в царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.

Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.

Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом, дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою. Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.

Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись: тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і кметів, а від Ольги були дві княгині – родички її, три купці, три сли та ще священик Григорій.

Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів, і навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб’є твердих кам’яних скель.

Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре пам’ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувула про щось інше.