Святослав, стр. 50

– Я тут, Василю… Жду!

Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.

– О, якби ти знала, Феофано, – сказав, сівши на лаву, паракимомен, – як мені важко…

– Чому? – нахилившись до нього, спитала вона.

Десь над Галатою бив грім, і луна його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила перекошене від муки, сухе, безбороде обличчя постільничого.

– Вони з мене зробили напівлюдину, – шепотів він. – Я маю голову, серце, але в мене мертве тіло…

– Невже ж у тебе нічого не лишилося?

– У мене залишилась помста, – вирвалось у нього. – Коли я досягну свого, може, тоді заспокоїться моя душа…

– Коли ти досягнеш свого, – підбадьорила вона його, – тоді ти захочеш жити, в тебе з’явиться бажання…

– Ти говориш правду?

– Так, Василю! І бажання, і пристрасть…

– Ти принесла, що обіцяла?

– Так. Оці порошки з Єгипту діють дуже повільно, але невблаганно, – кінець, смерть!

– Дай мені!.. Скільки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три…

– Третій я залишила для себе… Але я дам тобі його, коли буде потрібно…

4

Дуже швидко, набагато раніше, ніж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у столиці Болгарії Преславі з’явились василіки імператора Костянтина.

Дивним було те, що, з’явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до кесаря – василевса Болгарії Петра, а, попросивши, одразу були прийняті дружиною Петра василісою Іриною.

Василіса Ірина мала грецьке ім’я Марія, була дочкою імператора Христофора, онукою Романа Першого Лекапина і, нарешті, дружиною болгарського кесаря Петра.

Появі василіси Ірини в Преславі передувало багато подій, бо відколи на вузькому півострові над Пропонтидою й Судом з’явився Новий Рим – Константинополь – і Візантія – між ним і болгарами, що жили на Балканах, протягом століть точилися жорстокі війни. Не Болгарія хотіла скорити Візантію – ні. Слов’янські племена й болгари, що ослов’янились між ними, жили на Балканах споконвіку, набагато раніше, ніж Візантія. Вони гадки не мали іти чи тим більше поневолювати Візантію, але Візантія завжди хотіла поневолити Болгарію й знищити.

Уже імператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх не зміг. Воював пізніше з каганом Тервелем Юстиніан, воював імператор Костянтин П’ятий. Це імператор Никифор Перший залив кров’ю всю Болгарію, спалив її столицю Плиску.

Але болгари не скорялись Візантії. У відповідь на жорстоку розправу Никифора каган Крум зібрав велике військо, підняв усю Болгарію, оточив військо Никифора, знищив його, а з черепа імператора велів зробити келих для вина…

Особливо ж ненавидів ромеїв і люто мстив їм за всі їх злочини і вбивства каган Болгарії Симеон. Все своє життя він присвятив боротьбі з римськими імператорами, усе своє життя він і попліч з ним його зять болярин Георгій Сурсувул вели болгар на Візантію. У цій боротьбі каган Симеон мав своїм спільником і київського князя Ігоря. То Симеон, то Ігор чіпляли свої щити на воротах Царевого города.

І каган Симеон досягнув свого: він довів, що й невеликий народ може перемогти у справедливій боротьбі проти хижої імперії.

Сам каган Симеон був високоосвіченою людиною, знав мови, вивчав багато наук, наповнив палати своїх теремів книгами, творами мистецтва, сам залишив для наступних поколінь ряд творів, перекладав на болгарську мову кращі твори тогочасного світу, також і грецькі.

Але він ненавидів тих греків і їх імператорів, які протягом століть поневолювали Болгарію, які хотіли загарбати у цього невеликого народу його багатства, мріяли після скорення Болгарії посуватись далі – на північ і схід.

У численних битвах болгари незмінно громили війська ромеїв. І хоч імператори нахвалялись, що їм допомагає бог, але на цей раз і бог допомогти їм не міг, бо болгари боролись за своє життя й існування, а у імператорів було наймане військо.

Із своїм військом каган Симеон бив ромеїв під Адріанополем, підкорив собі Солунську, Драчську й Адріанопольську феми [125] Візантії, військо його стояло під самими стінами Константинополя, вийшло до Босфору.

І тоді каган Симеон оголошує себе кесарем болгар і греків, болгарські єпископи проголошують болгарську церкву незалежною від константинопольського патріарха й обирають свого, болгарського, патріарха, а сам Симеон готується до нового походу, щоб добити імператорів.

І саме тоді, коли кесар Симеон готувався остаточно розгромити імператорів і навчити їх поважати інші народи, – він перед своїм палацом падає мертвий з коня. Отрута? Може, й так. Хто? Це було таємницею Константинополя.

Георгій Сурсувул, головний болярин, зять і щирий друг Симеона, повів військо нового кесаря – сина Симеона Петра – до Константинополя. Уже коні мчали в Фракії й Македонії, уже близька була перемога…

Але раптом військо болгар зупиняється. Імператори шлють молодому кесареві Петру багату дань, а той її приймає. Далі кесар Петро оголошує, що він одружується з дочкою імператора Христофора Марією, а ще невдовзі кесар прибуває до Константинополя, стоїть перед престолом у церкві на Влахерні, яку палив батько його Симеон, одружується з Марією, їй навіть дають нове ім’я – Ірина, що означає – мир. Імператори обіцяють надалі мати мир і любов з болгарами, ще обіцяють імператори кожного літа давати василісі Ірині посаг – дань для Болгарії…

У численних битвах болгари незмінно громили війська ромеїв.

5

Василіса Ірина радо приймала в своєму кітоні василіків із Константинополя.

Це вже була не та струнка, ставна, гнучка, як кипарис, гречанка, що чарувала у вісімнадцять літ серця багатьох і так полонила молодого кесаря Болгарії Петра, що той забув заповіт отця, продав свій народ і зрадив вітчизну.

Василіків із Константинополя приймала тепер підстаркувата жінка, з високою шиєю, довгими руками, негарна, до того ж, ще й хвора, бо василіса Ірина страждала у цій гірській країні від вола. [126]

Але вона була й лишилась грекинею – розмовляла тільки грецькою мовою, читала книги, написані в Константинополі, дбала, щоб у Великому палаці кесарів Болгарії все нагадувало Константинополь.

Часом це виглядало трохи смішно. У Великому палаці в Преславі, як і в Константинополі, була своя Магнавра, Орологій, Левзіак, іподром, бані, кітони, все тут також блищало мармуром, золотом, сріблом. Проте все це було якимсь дрібним, недорозвиненим, як листя на дереві, що росте на голій скелі.

За тридцять літ, які василіса Марія провела в Преславі, вона домоглась того, що тут було заведено порядки візантійського двору. Тут, як і у Великому палаці, кесаря прозивали василевсом, а її василісою, їх оточував синкліт, що день і ніч славословив василісів, цей синкліт одержував від кесаря щедрі дарунки, володів Преславою, а по всій Болгарії кметі [127] й топархи [128] намагались робити все так, як і в Преславі. І тепер, коли василіки імператора Костянтина потрапили до кітону василіси Ірини, вона приймала їх, як і в Константинополі, а може, ще й сердечніше, тепліше, розпитувала про життя у Великому палаці, цікавилась, як живуть її брат і сестри.

Звичайно, василіки найперше дали василісі свої дари. То були коштовні паволоки, вироби з кості й емалі, золота зброя – меч, щит, шолом, вина й пахощі з полуденних земель, золото й срібло в злитках і в монетах з зображенням імператора Костянтина.

Василіса Ірина просила передати імператору Костянтину її найщирішу подяку за ці дари – черговий посаг. Паволоки вона візьме собі й роздасть придворним жінкам, щоб вони були одягнуті, як і в Константинополі, зброю й вино василіки нехай подарують кесареві Петру, золото й срібло вона використає на Великий палац Преслави.