Святослав, стр. 45

– Не говори так, Туре, – заперечила вона. – І тобі, і мені Перун дасть однакову, щасливу долю…

Немає княгині Ольги, але на Горі все робиться, як і за неї. Покон княжого двору – це закон, усталений віками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути довіку.

Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мідяне било на стіні. Спав він чи ні? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз мусить вставати. Немає в Києві княгині Ольги, на столі сидить він, Святослав, треба вставати, йти до стравниці, після того вершити з воєводами й боярами суд, їхати з ними ж за Дніпро на лови. Княжич Святослав іде в куток опочивальні, де стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.

У сінях, де червонкувате світло кількох світильників змішується з зеленкуватим промінням світанку, його вже ждуть брат Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел, бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько вклоняючись, вітають його. Уліб ледь схиляє голову перед братом. Потім вони ідуть разом через довгі сіни, де догоряють світильники, до стравниці – попереду княжич Святослав, поруч із ним Уліб, за ними воєводи і бояри.

У стравниці давно вже все готове для снідання. На застеленому білим полотном столі є хліб і сіль, корчаги з квасом, веприна й різне зело, всілякі страви. Біля столу розставлені вже важкі дубові, з високими спинками стільці.

До вогню підходить княжич Святослав. Він кидає туди від хліба, веприни, дрібку солі, виливає меду. Усі моляться за щастя рідної землі, за добробут города Києва, за княгиню Ольгу в далекій дорозі.

Тільки княжич Святослав молиться про інше – перед його очима стоять вогні купальської ночі, вінок на плесі, очі Малуші. Вогонь поглинає жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усі сідають до столу.

Тоді з дверей від кухні виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши руки до серця, низько вклоняється.

Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не піднімає голови. А може, це тільки так здається княжичу Святославу.

Потім вона підводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, – любов і ласку. Але бачить ті ж самі спокійні, ніби холодні очі, чує звичайне тихе:

– Подавай страви, ключнице!

Малуша подавала страви і боялась дивитись йому у вічі. А може, й краще, що було саме так. Бо коли б вона пильніше придивилась, то помітила б, як княжич Святослав кидає невдоволені погляди на воєвод, бояр, брата Уліба, помітила б його стурбованість, неспокій.

Так закінчилось снідання. За вікном уже сяяв день, звідти долітали людські голоси, тупіт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко встав з-за столу, за ним підвелись брат Уліб, воєводи, бояри.

Святослав на одну мить зупинився біля столу й замислився, приклавши руку до чола, ніби хотів щось пригадати. Потім повільно пішов до дверей, а за ним і всі, що були в стравниці.

Схопившись рукою за ріжок столу, Малуша стояла і дивилась, як, оточений боярами й воєводами, вийшов із стравниці, іде сіньми княжич Святослав. Там уже ждали його інші мужі й бояри, вони вітались, приєднувались, щільніше оточили княжичів. От уже й не видно Святослава.

Холодні пальці Малуші випустили ріжок столу. Княжич Святослав устав, вийшов, так і не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справді, чого вона могла ждати? У княжича Святослава багато діла – зараз він судитиме людей, пізніше, як це чула Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потім обід, вечір, ніч. Однаковим життям живе Гора – сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні.

Але не однакове життя в неї, в Малуші. Таким, як сьогодні, буде воно завтра і в наступні дні, але таким, як учора, вже не буде ніколи. Так що ж робити, як бути, як жити?

На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати! Знову сльоза – і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крізь вікно потоком вливається рожеве сяйво світанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгині Ольги плаче! От і зараз у стравницю заходить красуня Пракседа, щось запитує в неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрісними очима. Малушо, не плач!

І вона вже не плаче. Снідання закінчене, але буде ще обід, вечеря, треба іти до комор, усе взяти, приготувати. А хіба, крім того, мало всякого діла? Княжий терем великий, треба скрізь прибрати – перестелити ложа, накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двір, прямує до комор, медуш, бретяниць, клітей. Біля пояса її брязкотить важка низка ключів. Тут ключі до всіх добр, у її руках усі багатства княгині, княжичів, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється біля комор і хиж, що замкнені важкими замками, і починає перебирати ключі.

О, як багато в неї ключів! Ось ключ – а за ним усі коштовності княгині, ось ключ – і вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ – і перед нею будуть скарби, скарби… Але вона перебирає й перебирає ключі, все не може знайти того, який хотіла б мати зараз. Вона розуміє, що полюбила княжича Святослава і без цієї любові не зможе жити. О, якби-то кузнеці вміли кувати ключі до серця людини!

Марно турбувалась Малуша і марно вона, прибігши після довгого дня в хлівину до себе, думала, що запізнилась, хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навіть заплакала.

Княжич Святослав не міг прийти до неї в хлівину, поки в теремі ходили бояри, родичі, гридні, не міг прийти й тоді, коли вступала на варту перша нічна сторожа, бо в теремі не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, він погасив світильник у своїй світлиці, дуже тихо, щоб ніхто не почув, як поскрипують мостини, увійшов у Золоту палату, де в півтемряві тьмяно поблискували зброя й доспіхи предків, минув верхні сіни, спустився східцями в куток нижніх сіней і відчинив двері до хлівини Малуші.

Одразу, тільки Святослав переступив поріг і замкнув за собою двері, він відчув на шиї руки, тепле дихання, – о, які солодкі були уста в Малуші, яким пружним, але водночас і гнучким було її тіло, перса, ноги!..

За вікном ішла ніч, там над стінами города Києва робили вічні свої кола зорі, на городницях стояли сторожі й мідяними билами вели лік часу, а вони були вдвох, для них не існував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любові.

Швидко збігали години ночі, кожен із них запитував себе – чи й була ця ніч, а вже на стіні сторожі дзвонили в била, вже скреготали жеравці мосту, який опускали на день, на подвір’ї лунали кроки, а далеко за Дніпром прорізувалась ниточка світанку.

Усім їм дуже добре в цю вранішню годину, усім по-людському хочеться жити, кожен з насолодою глибоко вдихає свіже повітря, – о, як чудово пахне воно водою, травами, зіллям, – кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли, як намистечко, на обрії, квітами, що всіма барвами грають серед безмежного зеленого руна.

Але найщасливіший, мабуть, із них у цю годину Добриня. Він не розуміє ще, що сталось з ним, як не розуміє й того, як, чому це сталось. Учора він був гриднем у княжій дружині, як сотні й тисячі інших хлопців, і думав, що ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь на печенізький спис і загине.

А раптом на світанні покликав його до гридниці воєвода Свенелд і сказав, що він, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню гриднів. Але це було не все, – їхній тисяцький, що був при цій нагоді в гридниці, додав, що віднині, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню. Отже, він – сотенний, віднині й навіки сотенний!

Радість наповнює душу Добрині. Був би він сам – ударив би коня, з криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля гула під копитами, а повітря розривало груди. Та й долетів би він, либонь, аж туди, де висять над обрієм хмари. Сотенний! Чуєте, любечанин Добриня сотенний!