Святослав, стр. 35

Імператору Костянтину переказали це, але він був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколішки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В світі ще котилась і ширилась слава про міцну, непереможну Східну імперію, величну Візантію, багатий Константинополь, але насправді це була не така вже міцна імперія, зовсім не велична Візантія, не такий багатий і Константинополь.

Греки Східної імперії називали себе законними спадкоємцями Риму, імператори Візантії хвалились своїм походженням від Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.

Але Новому Риму було далеко до справжнього древнього Риму. Цей Новий Рим із столицею Константинополем тулився на невеликому шматку землі між Пропонтидою і Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужі землі, чужі племена й народи, вороги.

Були часи, коли Новому Риму – Візантії – щастило захоплювати в Європі, Азії, Єгипті великі простори землі, поневолювати цілі народи, забирати їхні багатства, уярмлювати людей.

Історія Нового Риму – Східної Римської імперії – знала часи, коли в цьому багатстві на людській крові розквітали науки й мистецтва, культура й письменність. Світ дивувався – і немарно – Костянтину Великому й Юстиніану. Константинополь досягнув тоді не менше, а може, й більше, ніж Древній Рим.

Проте це було непевне, неспокійне владарювання. Століття за століттям Візантія вела жорстокі війни не десь, а в своїй же імперії; всі землі Візантії, аж до стін самого Константинополя, политі були кров’ю. Що не рік – повстання проти Візантії спалахували то в Азії, то в Африці, то в Європі.

Імператори Візантії володіли, правда, одним могутнім засобом – вони озброювали й нацьковували народ на народ, сіяли між ними сварки й чвари, мали численне наймане військо і флот, страхали своїх ворогів таємничим грецьким вогнем, що здавався неосвіченим, темним людям небесними блискавицями, стрілами самого бога.

Проте і цей крайній засіб не міг врятувати Візантії. Так, Східна Римська імперія жила. Візантія довго процвітала, славилась. Але це був тільки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не міг не дивуватись, але чим дужче він блищав, тим швидше мав згоріти.

Не дивно, що серед імператорів Візантії було так багато нікчемних, негідних. Від Юстиніана до кінця імперії їх було п’ятдесят дев’ять. Серед них траплялись досвідчені полководці, дехто з них займався й наукою. Але більшість з них – розпусники й п’яниці, бездари або звірі в людській подобі: вони вбивали один одного, різали, труїли, топили, залили Соломонів трон кров’ю.

Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий і Константинополь. Імператори приходили й відходили, і після кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срібло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якійсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панікадила, килими, посуд з інших палат. Одяг імператорів, сановників його, чиновників, духівництва давно уже був у зовсім занедбаному стані. Немарно ж посол франкський Ліутпранд писав своєму королю про «убогу урочистість» Великого палацу.

І зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, імператор Костянтин не раз кликав до себе єпарха міста Льва, паракимомена Василя, великого папію [97] і разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через які зали її слід провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про імператорські палаци.

9

І нарешті 8 вересня 957 року цареві мужі повідомили княгиню Ольгу, що імператор Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палаці.

9 вересня! У своїй келії, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга підраховувала, скільки ж то днів проминуло відтоді, коли вона з лодіями своїми стала на Суді. Це були не тільки дні, до них годилося додати ще й ночі, що збільшувались, довшали, як збільшувалась тривога, туга, обурення княгині Ольги.

Але вона мовчала, терпіла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужі, немає в столиці, імператор приїхав, імператор недужий… Сонце вставало над Перу і спускалось у голубі води Пропонтиди, у Суд приходили й поспішали назад кораблі з усіх земель, тільки лодії руської княгині все стояли там і стояли, а в серці у неї наростали розпач і образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палаці, побачить імператора, говоритиме з ним…

Для прийому княгині Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якій звичайно приймали іноземних царів і послів. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папія, всі дієтарії на чолі з примикарієм [98], десятки лампівників, прибиральників. Кілька днів і ночей вони мили, натирали мармурові підлоги, наливали олію й заправляли ґноти в кадилах попід стінами і в панікадилах, що висіли під куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому темно-багряними килимами помості стояв великий, зроблений з срібла, оздоблений золотом і прикрашений емалями й інкрустаціями Соломонів трон – для імператора, і нижче від нього крісло для співцарствуючого імператора Романа Другого, ще нижче – позолочені, вкриті пурпурними тканинами крісла для родини імператора.

У Магнаврі не могли вміститись всі запрошені на прийом члени сенату й синкліту, і тому частина їх стояла в каморах, які відділялись від палати високими арками. У східній і північній каморах палати стояли хори з Святої Софії й церкви Святих апостолів, проте арки до цих двох камор були завішені: співаки не повинні були бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орології – сінях палати – було повним-повно сановників, чиновників, чинів кувіклія [99], деякі з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли між собою, деякі – найбільш поважні – сиділи на лавах і непомітно дрімали. Вони ждали, що от-от із-за завіси палати з’явиться папія, дасть знак входити…

Але папія не виходив. Вже в його каморі – першій від входу ліворуч – дієтарії приготували кадило, вже солодкий димок пробивався із-за завіси в палату, але срібні двері до покоїв імператора були зачинені, два кувікіларії біля них стояли німі, мовчазні.

Імператори Костянтин і Роман одягалися. Це була складна церемонія. Дієтарії принесли з камори святого Феодора великі скрині з царським одягом – дивітисіями з хламидами – і ларці з вінцями. Коли дієтарії вийшли, безбороді євнухи почали одягати імператорів…

На цей раз імператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всі сановники з євнухів, патрикії, вищі чини гвардії стояли позад і обабіч трону, під стінами палати, натискували один на одного і намагались не ворушитись, вже папія – котрий уже раз! – у своїй каморі роздував і роздував кадило, співаки, що стояли за завісами, обливались сьомим потом, а імператора не було й не було.

Нарешті серед напруженої тиші, яка панувала в Золотій палаті, почулися кроки багатьох ніг із південної камори, примикарії дієтаріїв широко розчинили срібні двері, які туди вели, і імператор ромеїв Костянтин, а за ним співцарствуючий Роман з’явились на порозі.

За завісами почувся мелодійний спів хору Софії:

– Многі літа вінценосному імператору…

А імператор, у багряному, золотом шитому дивітисії, підперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, ішов від срібних дверей, зупинився перед іконою Христа й вклонився, підійнявся сходами і дуже повільно сів на трон.

Тоді папія схопив своє кадило, пройшов з ним по палаті, починаючи від дверей на захід до трону імператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

– Многі літа богохранимому нашому василевсу! – гримів хор.

Так сидів на троні імператор Візантії – наступник бога на землі, василевс Нового Риму, владар мільйонів людей.