Святослав, стр. 18

– Матінко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всі гридні бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла її до двору, я б тобі дякував, доки живу, довіку!

– Не треба мені дякувати, – зітхнула Ярина, – там у дворі дівчині також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неї запитаю, більша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?

– Не боюсь, – тихо відповіла дівчина.

– То приведи її завтра рано-вранці до мене, там біля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка? – запитала вона в Малуші.

– Є сорочка! – радісно відповіла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

4

Ще було далеко до світання, коли хтось кілька разів штовхнув Малушу в плече. Не розуміючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись від холодного повітря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очі.

– Ходімо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.

Аж тоді Малуша зрозуміла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулі дні, і особливо останній день, коли вони з братом зустріли в саду ключницю Ярину і коли Добриня пообіцяв їй вранці привести сестру до княжого двору.

– Я зараз… зараз… – прошепотіла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темряві знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевірила, чи не повипадали з вух її усерязі [51] із зеленими камінчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв і нетерпеливився Добриня.

– То й пішли! – глухо сказав він.

Було непривітно, похмуро, сіро. Із-за стін города, від Дніпра, виривався й проймав тіло гострий вітер, низько над Горою, торкаючись дахів теремів, пливли й сіяли мряку важкі хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вітер і мряку, думи її летіли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високі світлиці, княгиню Ольгу й різних князів у білих одежах, у золоті, сріблі, багато речей, назви яким не знала, і все те було високе, світле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – ніхто її не помічав, коли говорила – голосу її не було чути.

– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона вона могутня, дужа, у неї ключі від усіх теремів – ключниця самої княгині Ольги.

– Я слухатимусь, – відповіла Малуша, швидко ступаючи по траві, з якої бризкала й сікла голі ноги холодна роса.

Так вони дійшли до княжого терема, де зустріли нічних сторожів. Добриня їх знав, це були його ж друзі – гридні, і тому перекинулись з ним кількома словами. А потім Добриня взяв Малушу за руку й швидко повів її округ княжого терема, на задвірки.

Там, хоч ніч ще не минула, було людно й шумно, біля клітей ворушились постаті чоловіків і жінок, десь форкали коні, бряжчало залізо, подекуди у віконницях і дверях світились вогники.

На один з цих вогників і пішов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

– Ти стій тут, – сказав він, – і жди мене.

І зник у дверях хижі, де чулись голоси й горів вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привів її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбільше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не візьмуть до княжого двору… І через те почала тремтіти від холоду, вітру й дощу так, що аж зуби цокотіли.

Проте боятись, як виявилось, було нічого. Через короткий час постать Добрині окреслилась на дверях хижі, поруч із ним Малуша побачила постать жінки, з якою вони напередодні розмовляли в саду, – могутньої, дужої ключниці Ярини.

– Малко! – крикнув у темряву Добриня. – А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед і потрапила в промінь світла, що сягав з хижі.

– Ходімо, Малко! – озвалась до неї ключниця, перебираючи ключі біля пояса. Добриня відступив у темряву, і там лунко загриміли його кроки, а Малуша зайшла до хижі.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мріяла і який уявляла таким високим, блискучим…

Але де поділися мрії Малуші?

У кутку хижі горів світильник, і в кволому його світлі вона побачила темні, складені з важких колод стіни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижі горіло на камінні вогнище, дим від якого викочувався через широкий комин, біля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий літній чоловік. Одна дівчина клала щось у корчажці, які стояли на гарячому вугіллі.

– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на білу вишивану сорочку дівчини, на її строкату плахтину, на усерязі, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камінці.

Дівчині здалося, що в словах ключниці звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дівчина заспокоїлась.

– Що ж, Малко, – сказала ключниця і чомусь важко зітхнула, – скоро світатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!

Бородатий чоловік, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дівчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помітили навіть, що в хижі з’явилась ще одна істота. Може, їм ніколи було помічати, хто ще прийшов на підмогу, може, було байдуже, хто ще поділить їхню долю. Так чи не так, а для Малуші сталось на краще. Вона, напевне, нікому тут не заважала, тож і для неї знайшлися місце й робота.

А роботи в хижі справді вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела – одразу за хижею, дала помити кілька корчажців, ночви, дерев’яні миски, ложки, загадала замести сміття в хижі, помити стіл і лави.

Малуша поралась спритно, швидко, робота ніколи не лякала її, бо так вона з самого малку працювала ще й у матері, в рідному своєму домі, мала вона міцні руки, пружні ноги. Коли б Малуша була більш спостережливою, то, напевне, помітила б, як ключниця Ярина раз і другий глянула в її бік, посміхнулась і задоволено хитнула головою.

Помітила б вона, мабуть, і те, що коли горнці на вогнищі закипіли, дівчина, яка поралась біля них, підвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула… І в очах у неї заграли недобрі, злі вогники.

Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, біля якого була так близько? Де княгиня Ольга і різні князі?

А терем був поряд! Страви на вогнищі готувались для князів. Це були багаті, смачні княжі страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажці, але час від часу виходила в двері, що вели ще до однієї хижі. За цією ж другою хижею Малуша побачила високу, освітлену, блискучу світлицю.

Лише одну мить, замітаючи біля дверей, Малуша бачила світлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозуміла: ото і є княжий терем, то, либонь, стравниця, там снідатимуть княгиня Ольга, і різні князі, воєводи, бояри.

І от вони прийшли. Малуша одразу помітила, що це сталось. Там, у світлиці, почулись кроки й голоси, бородатий чоловік і дівчина, що порались біля вогнища, схопились на ноги, до хижі швидко вбігла ключниця Ярина.

Вона ніби аж змінилась – вирівнялась, посуворішала. В руках у неї було срібне блюдо, на якому стояло кілька мисок. Поспішаючи, Ярина підійшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, після чого повернулась до світлиці.

Так вона приходила кілька разів, приносила порожні миски, брала в сусідній хижі нові, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час у світлиці було тихо, тільки Ярина все ходила туди й назад. Нарешті знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тоді Ярина повільно вернулась до кухні.

– Князі поснідали, – промовила вона і важко сіла на лаві у кутку.

Малуша поглянула й не впізнала Ярини. Важко віддихуючи, опустивши натруджені руки, схиливши до грудей голову, стомлена, бліда, із зернятами поту на чолі, сиділа на лаві ключниця великої княгині, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотіли.